В народі кажуть: “Яблуко від яблуні далеко не падає”. Ці мудрі слова пригадала, коли познайомилася з молодим підприємцем з Саврані Анатолієм ГРИЦИШИНИМ.
– Скажи, будь ласка, скільки тобі було років, коли батьки почали займатись бізнесом? – запитала його.
– Я тоді навчався у восьмому класі.
– Чи відчував в той період свою винятковість? Як ставились до тебе однокласники?
– Я був звичайною дитиною і нічим особливим не вирізнявся серед однолітків. Вони і не кепкували, і не заздрили. А от з боку деяких вчителів я відчував своєрідний тиск. Бо тоді багато хто не сприймав самого зародження підприємництва.
– По закінченні школи не виникало думки: “Навіщо мені вчитись? У мене й так все буде?”
– В школі ні. А вже коли навчався в Одеському державному економічному університеті, не раз думав про те, навіщо мені вся ця теорія. Чесно кажучи, навіть закінчивши університет, не дуже розумів, яка користь є від багатьох предметів. І тільки тоді, коли почав займатись підприємництвом і набуті знання стали в нагоді, я зрозумів, що помилявся в такому висновку.
– В бізнес прийшли після університету?
– Ні. Ще навчаючись на п’ятому курсі, почав працювати в одній одеській фірмі, що займалась торгівлею взуття.
– А до своєї справи навернули батьки, чи то був ваш особистий вибір?
– Фактично, рішення прийняв я, але до нього підвів батько, хороший психолог. Якось він сказав мені:
– Яку б ти хотів мати машину?
– Звичайно, “мерс”, – відповів я.
– І за скільки ти зможеш її придбати, працюючи в цій фірмі?
Мені навіть не потрібно було відповідати, так як я заробляв всього 150 доларів в місяць.
– Хочеш, будемо працювати разом і на осінь матимеш бажану машину.
На той час батько вже займався серйозним бізнесом – реалізацією сільгосптехніки, будматеріалів. І працював в основному із сільгосппідприємствами. Таким чином я і став працювати з батьком.
– І восени проїхався на власному “мерседесі”?
– Не судилось. Ми взяли значний кредит. Товар віддали сільгосппідприємствам під новий урожай. А рік був неврожайним. Господарства не змогли з нами розрахуватися, і ми залишились “в прольоті”.
– Така невдача не породила думки про те, щоб змінити напрям своєї діяльності?
– Ні, в той час моя мама мала свій маленький бізнес. Вона торгувала на базарі галантереєю і продовольчими товарами. Тож вона віддала мені продовольчий лоток.
– І вирішили обзавестись магазином?
– Взагалі-то я тоді великих прибутків не мав, але саме там пройшов хорошу школу роздрібної торгівлі. А питання про відкриття магазину знову ж таки порушила мама. Але шлях до реалізації цього задуму був довгий і непростий. Крім лоткової торгівлі, я ще їздив автобусом з олією, горіхами та іншим крамом на Москву. До того часу, коли вже й батько підтримав мамину ідею і облаштували частину приміщення, щоб можна було розпочати роботу, я багато чого спробував. Набив чимало “шишок”. Були й невдачі, й певні перемоги.
– Коли відкрився магазин, зразу почав працювати самостійно?
– Так. Батьки дали мені трохи грошей, такий собі невеликий стартовий капітал, і частину приміщення. Взагалі батьки мене ще з дитинства привчали до самостійності. Не балували мене і в студентські роки. Звичайно я був непогано одягнений, мав що їсти, і ще мені давались кошти на проїзд. От і все.
– Тобто, вони давали, як у тій приказці, не готову рибку, а вудку, щоб сам вчився її ловити?
– Саме так. Спочатку магазин був напівпорожній. Іноді знайомі, навіть жартуючи, казали, що в моєму магазині є тільки я і тазики. Хоч в мене там були й люстри, і все необхідне для рибальства, інші господарчі товари, та чомусь насамперед впадали в око тазики.
– Тепер от маєте справжній універсам, в якому можна придбати все: від голки до складної телерадіоапаратури. Надаються також фотопослуги та послуги мобільного зв’язку. Зрозуміло, що справа потребує чимало часу, сил, енергії. Чи хватає на все сил, чи даєте собі спочинок?
– Дійсно, все це дуже втомлює. Але мене тішить те, що я сам собі господар, сам можу розпоряджатись своїм часом. Хоча не завжди вдається робити те, що хочеться. Багато моїх друзів їздять відпочивати на модні курорти. Я поки що собі цього дозволити не можу. В найближчій перспективі маю завершити облаштування другого поверху магазину, а там – подальше розширення. Планів є чимало. Звичайно, їх можна було б реалізувати швидше, якби було достатньо коштів.
– І все-таки, чим любите займатись у вільний час?
– Мені й хобі передалось від батька. Це рибалка й полювання. Нині я бригадир мисливської бригади, член президії УТМР. Майже щотижня проводимо санітарний відстріл вовків. Останнім часом у наших лісах їх розвелось дуже багато, як і лисиць.
– Чи пам’ятаєте свій перший мисливський трофей?
– Звичайно. Ще в 12 років я вбив першу лисицю. І тоді батько мені сказав:
– Віддай хутро, нехай його вичинять, потім поший шапку. І, якщо хочеш, продай, а за виручені гроші купимо тобі двостволку.
Так і зробили. Вже тоді батько привчав мене до комерції, і до того, що все треба витрачати розумно і з толком. В подальшому житті це мені дуже часто ставало в пригоді.
* * *
Багато про що ми говорили з Анатолієм Борисовичем. Він виявився дуже цікавим співрозмовником. Та все не переповіси. А от ще одну його думку все-таки хочеться згадати: “Діти бувають хороші й погані незалежно від того скільки в їхніх батьків грошей. Буває, що у дуже бідній родині виростає ледар і гультяй, а в заможній – трудоголік і порядна людина. Хоча може бути й навпаки. Все залежить від виховання і власного світосприйняття. Дуже прикро, що нині в Україні дуже низький рівень культури. І це однаковою мірою стосується усіх верств населення, бо як інакше розцінити те, що народні депутаті б’ються прямо в сесійній залі?”
