На перший погляд, сама постановка такого питання може видатися дивною. Кожен, хто хоч трішечки знає це старовинне місто, може здивуватися: “А хіба в Балті його нема?” Бо й справді, на центральній вулиці Котовського, поруч із корпусом школи-ліцею № 1 імені О. Гончара, майже на подвір’ї цієї школи, стоїть невеликий будинок. І всі знають, що це і є місцевий історико-краєзнавчий музей. От тільки при спробі з’ясувати приналежність цього музею, відповіді можна почути різні. Одні переконані, що це музей міста, тобто міський музей, інші вважають, що він є районним, ос¬кільки в ньому відтворено історичний шлях не лише міста, але й усього району. І тільки ті, хто справді знає походження цього закладу, спробують уточнити, що в дійсності це всього лише... шкільний музей. Дійсно, крає¬знавчий музей Балтщини, але за статусом своїм – шкільний.
Так, справді, музей має статус шкільного. І я пригадую, з якою повагою та гордістю говорила про нього директор школи-ліцею Ольга Леонідівна Терлецька. Навіть важко уявити собі, що в області знайдеться ще хоча б одна школа, яка могла б похвалитися саме таким грунтовним музеєм, який, наскільки мені відомо, має зараз понад чотири тисячі експонатів. Хоча, звичайно ж, міг би нараховувати їх і значно більше, адже історія міста і краю дозволяє.
Зі значною частиною експонатів цього музею я мав змогу докладно ознайомитися минулого року, коли працював над своєю книгою, першою більш-менш повною історією Балти, яке оце нещодавно побачила світ і яка називається: “Балта: місто, освячене вічністю”. Епіграфом до неї стали мої слова, які цілком відповідають історичній вартісності цього міста: “Балта – святиня Поділля. У крицевому блиску її древньої бруківки – відбиток спокутного шляху української історії, шабельно жорстокої, козацько-праведної та несправедливо призабутої”.
Історія цього міста справді дивовижна. Козацьке Палієве Озеро. Юзефград із замком князів Любомирських на лівому березі Кодими і турецько-татарська фортеця Балта на правому, за яким пролягала територія Едисанської орди. Саме через конфлікт, що стався тут, на кордонній річці Кодимі 1768 року, розпочалася тривала російсько-турецька війна. Через це місто перекочувалися татарські орди, тут приймали бій полки Семена Палія і загони гайдамаків. Перша в Україні залізниця пролягала від Балти до Одеси. Хоча потім місто не раз втрачало всілякі економічні вигоди саме через те, що в назві залізниці Балта лишилася, а ось сама залізниця пролягла кілометрів за сім від міста. А на початку 20-х років минулого століття цьому місту навіть випало бути… столицею ефемерної Молдавської Автономної Республіки у складі України, тобто виявитися на пікові політико-державницької авантюри тодішнього комуністичного керівництва країни.
З цим краєм пов’язані й імена: відомого українського славіста Віктора Григоровича, якому належать “Статті, що стосуються давнослав’янської мови”, історичні розвідки “З літопису науки слов’янської”, “Про Сербію та її ставлення до сусідніх держав в XIV – XV ст.”, “Опис четверо¬євангелія, писаного глаголицею”; і класика українського гумору Степана Олійника. Це місто і цей край завжди були перехрестям української, польської, російської та інших культур.
У роботі над книгою мені, наприклад, дуже допомогло те, що, крім експонатів, в музеї існує досить поважна картотека з цитатами з різних видань, які стосуються історії Балтщини, а також відтворено спробу науковців зазирнути у найдавніші часи історії міста, з реалій яких випливає, що місто це існувало ще 447 року від Різдва Христового, і тут варто звернутися до давногрецького історика Пріска, до часів царя Аттіли… Ясна річ, усі ці екскурси все ще перебувають у стадії наукової полеміки, але все ж таки…
Одне слово, історії цього міста і краю вистачить на те, щоб створити тут, у Балті, кілька цілком повноцінних музеїв: від археологічного та літературного – до музею козацтва або народних ремесел. А тим часом складається так, що не можемо створити жодного, я маю на увазі, повноцінного, в якому працювали б дослідники, який науково осмислювався б та поповнювався.
Одним із найпрацьовитіших творців цього музею і багаторічним громадським директором його став педагог школи-ліцею ім. О. Гончара, колишній директор цієї школи Петро Остапович Ткач.
Приміщення, в якому перебуває зараз музей, і яке, звичайно ж, потребує і реконструкції, і ремонту, й опалення, споруджували свого часу саме під районний історико-краєзнавчий музей, – оповідає не таку вже й давню, але досить сумну історію музейної справи на Балтщині Петро Остапович. – Відкриття його приурочували до сторіччя (в 1970 році) “вождя світового пролетаріату”, і ніхто не сумнівався, що музейним працівникам на все наступне століття вистачить роботи, пов’язаної з пошуками історичних джерел, які живлять історію діяльності в цих краях повстанця Устима Кармелюка, революціонерів і партизанів Другої Світової, письменників Костя Гордієнка та Степана Олійника та космонавта Віктора Шоніна; історію місцевого козацтва, історію гайдамаччини, або часів Україн¬ської Народної Республіки і Директорії.
І музей справді було відкрито. От тільки проіснував він як офіційний районний заклад дуже й дуже недовго. Припинилося фінансування, зник штат музейників, занепала будь-яка дослідницька робота. То ще добре, що приміщення музею виявилося поруч із школою і, пам’ятаючи про те, що історико-краєзнавчий музей – одна з могутніх ланок педагогіки, педколектив школи перетворив його на... шкільний музей. У такий спосіб балтські педагоги на чолі з П.О. Ткачем зробили святу справу: не дали остаточно розтягти експонати, зберегли структуру музею і навіть значно поповнили його стенди і запасники. Але зрозу¬міло, що далі так тривати не може. Потрібне бодай якесь фінансування, потрібен хоча б невеличкий штат працівників потрібні охоронні заходи...
І з думкою Петра Остаповича важко не погодитися. Місто, яке має таку яскраву історію, в якому діють три школи, педагогічне та професійне училища, до якого прикута увага багатьох дослідників, має право на свій повноцінний музей. Я навіть запропонував би, щоб це був “Музей Південного Поділля”, оскільки Балтський, Савранський, Кодимський, Ананьївський, Красноокнянський, Любашівський, Котовський райони, якраз і становлять південне відгалуззя Пот¬дільської височини та однієї з національних колисок українського народу – Поділля. А щодо Балти, то, визначаючи її статус, я в своїй книжці “Балта: місто, освячене вічністю” писав: “Балта – вимурована і висвячена в камені історія всього Південного Поділля, духовною та етногра¬фічною сторицею якого вона завжди була і навіки повинна залишитися. Балта – це місто, освячене вічністю, кожна вуличка якого – язичницький храм минувшини, а кожна мітка старовини – святиня майбутніх поколінь. Ові¬яне вітрами віків та опалене полум’ям історії, постає воно на патріарших пагорбах Поділля, як символ сивої давнини, з літописною праведністю висвячуючись на етнографічну та духовну столицю краю”.
Музей Балті потрібен. Вважаю, що ця вимога часу навіть не потребує жодних додаткових аргументів. Тому переконаний, що до цієї справи слід прилучитися й обласному управлінню культури та туризму (до речі, поява повноцінного музею сприяла б і налагодженню туристичного бізнесу міста), і місцевим і міській та районній владам, і звичайно ж, місцевим меценатам – краєлюбам. Можна навіть відкрити благодійницький рахунок, щоб кожен міг пожертвувати на святу справу увічнення пам’яті предків і нинішніх поколінь.
Передбачаю, що знайдуться люди, які одразу ж почнуть обурюватися: у міста й району он скільки проблем: і газифікація потрібна, і дороги потрібні, і житла не вистачає, і громадського транспорту в районі – кіт наплакав, і школи потребують ремонту, і фельдшерсько-акушерських пунктів у селах малувато... Перериваю цей перелік тільки тому, що він зайняв би добру сторінку. Але зауважу: може, якби ми починали з відродження музеїв, з того, щоб наші люди виховувалися на славетній історії предків наших, на красі нашої мови, мудрості народних традицій та культури, то й список усіх інших проблем у нас міг би бути меншим.
Або пройдіться містом. Так, вдалося зберегти від руйнації старовинний костьол Св. Станіслава, який став найстарішою спорудою міста; кілька інших культових споруд; вціліло кілька більш-менш привабливих архітектурних споруд дореволюційного періоду та початку ХХ століття. А що ми залишимо нащадкам від архітектури ХХ – початку ХХІ століть? Кілька недолугих “хрущоб” – п’ятиповерхівок в стилі “барака”? Адже таке враження, що місто забудовується хаотично, в центрі його кожен “ліпить” що йому заманеться. І взагалі, в мене таке враження, що за останні століття в Балті не переночував жоден архітектор. А поводитися так з архітектурою старовинного міста можуть тільки люди, які не знають і не люблять історії свого краю.
