“Багатоока, в сірому мундирі, росте в землі, а люблять її усі”. Пригадую таку загадку, що задала нам учителька на уроці в першому класі. І ми довго ламали голови, що ж то воно таке? А відповідь виявилась такою простою і очевидною: картопля. Можливо, через те й запам’яталась ця загадка на все життя.
Смажена, тушкована, варена, печена, парена, вона смакує кожному із нас незалежно від віку, статі і політичних уподобань.
Ціни на картоплю почали рости буквально з вересня минулого року, щойно її викопали і звезли з городів і польових ділянок. Одне відро цього продукту з самого початку коштувало немало – 8 гривень. Але це були тільки квіточки. За місяць ціна подвоїлась. А кульмінацією цього, справді галопуючого, росту цін став продаж бараболі не на відро, а на кілограм, чого раніше ніколи не бувало. Причому реалізовували її за столичними цінами: по 3 грн 50 коп за кілограм.
Як сталось, що в суто сільськогосподарському районі один з найдоступніших дарів природи став коштувати ніби дорогий заморський фрукт?
Якщо простежити динаміку посівних площ цієї культури за останні десять років, то помітно, що зміни тут були дуже стрімкі. Але в протилежному з цінами напрямку.
За даними райвідділу статистики, у 1995 році у нашому ра¬йоні картопля вирощувалася у сільгосппідприємствах на 20 гектарах.
Треба сказати, що на той час вже встигла “попрацювати” ринкова стихія. Адже при плановій радянській економіці, коли посівні площі “спускалися згори”, і картоплю було змушене саджати кожне господарство, загальна площа посівів перевалювала за сотню гектарів.
Що ж ми маємо сьогодні? У 2005 році бараболю саджало одне-єдине сільгосппідприємство в районі – мале фермерське господарство “Долоки”, що в Ясеновому. Загальна площа посадки 1 га. Врожай склав 2000 кіло¬грамів.
Коментарі, як кажуть, зайві...
Звичайно, у всіх цих показниках не враховано такого фактора, як населення. Воно якраз, на відміну від товаровиробників, прагне зайняти картоплею всі вільні клаптики землі. Оснащені лопатою і сапою городники із допоміжного виробника сьогодні перетворилися на основного. Але що ще може вродити на виснаженому однією культурою і зараженому специфічними шкідниками та грибками грунт?
Фермери і керівники сільгоспформувань в один голос заявляють, що картопля не окуповує себе й наполовину. Бо чого тільки варті отрутохімікати для обприскування від колорадського жука! А насіння хороших продуктивних сортів! Крім того, культура дуже трудомістка, адже і саджати її треба вручну, і прополювати, і підгортати, і збирати теж. Механізації анінайменшої. Картоплесаджалки і картоплекомбайни давно повиходили з ладу. Тому – хто собі ворог? І господарники поступово відмовляються від тієї, “яку люблять всі”.
Отже, маємо ще один доказ помилковості тези, що ринок сам все врегулює. Як бачимо, не регулює. І продукт, який здавна був для народу другим хлібом, переходить в розряд, скажімо так, не зовсім доступним.
Мабуть, все-таки правильно чинять в Європі, не допускаючи свій ринок до здичавіння. Там ринок керований, прогнозований і навіть, можна сказати, планований.
Департамент сільського господарства тієї ж Франції чи Німеччини пильно слідкує за тим, щоб не було перевиробництва одного продукту і дефіциту іншого. Укладаючи угоди з фермерами на вирощування тієї чи іншої “невигідної” культури, держава зобов’язується скуповувати увесь вирощений врожай за наперед узгодженою ціною, яка влаштовувала б і її, і товаровиробника. Щоправда, за недотримання угоди суворо карає. Наприклад, якщо замість домовленої картоплі фермер сіє соняшник, то держава залишає за собою право переорати “непотрібні” площі. І таки переорює.
У нашій країні подібних механізмів впливу на ринок не існує. Але ж є ціла система державних дотацій. Існують програми “Зерно”, “Бджільництво”, тощо. Настав час вирішувати проблему другого хліба на найвищому рівні і говорити про неї на повний голос. Інакше нинішня “картопельна криза” загрожує стати хронічно.
