Нині стало модним обпльовувати тих людей, які становлять собою гордість української нації. Скільки бруду вилито останнім часом на Шевченка й Лесю Українку та Кобилянську, на Олеся Гончара й шістдесятників. Не дають покою лаври оді¬озного Бузини, який стільки зусиль доклав до того, щоб опоганити образ Шевченка, й “Его Превосходительству” академіку Богдану Сушинському, який виступив 11 березня 2005 року в “Одеських вістях” із гостро антишевченківською статтею.
Я звертаюся до автора статті як до “Его Превосходительства”, бо ж він теж є академіком і нагадує, що в милій його серцю імперії Романових, згідно з “Табелью о рангах”, саме так слід було звертатися до академіків. Отож, гадаю, й Богданові Сушинському хочеться, щоб так звали і його.
Богдан Сушинський робить вигляд, наче це він перший відкрив, що Шевченко був не “безграмотним мужком” у кожусі й шапці, а високоос¬віченою людиною, що одержала освіту в одному з найпрестижніших вищих навчальних закладів Російської імперії – в Імператорській академії художеств. Та це ж факт, давно відомий навіть дітям іще з ІV-V класів. Міф про мужика давно розвінчаний. Як гостро полемічно сказав про це Ігор Муратов у вірші “Сучасникові”: “Були Ви не гречкосієм, а – страшно вимовить – інтелігентом”.
І водночас, знаючи, що Шевченко став академіком, “а тому й сам був включений у вищу державну еліту”, ми не маємо права забувати, що життя його було таки ж трагічним: 24 роки кріпацтва й 10 років страшного заслання, отож, тільки 13 років життя на волі. Й передчасна смерть у 47-річному віці. Хто ж винен у цьому? Питання риторичне. Чи маємо ми право забувати, що саме за антимонархічні вірші й поеми було заслано його в дикі середньоазіатські степи з вироком “неудобозабываемого тормоза” Миколи І (вираз Шевченка) “без права писать и рисовать”? Чи може бути страшніша кара для поета й художника? Всього цього не хоче згадувати Богдан Сушинський, малюючи життя академіка Шевченка як суціль благополучне під протекторатом Великої княгині Марії Миколаївни, президента академії мистецтв, дочки, осміяної в Шевченківській поемі “Сон” імператриці Олександри Федорівни. Шевченко абсолютно заслужено одержав звання академіка. Щодо участі Великої княгині Марії, та й цариці, у викупі Шевченка з кріпацтва, то ми повинні пам’ятати, що викуп цей організули Брюллов і Вієльгорський, Венеціанов і Жуковський, Григорович і Гребінка. В лотереї, де було розіграно портрет Жуковського, а за зібрані гроші викуплено з неволі Тараса, справді, брала участь і цариця, але, як писав М.О. Левченко, “вона розважалась, а не виявляла цим заклопотаність долею талановитого кріпака”. Та ще й гроші сплатила нескоро, після численних нагадувань. Отож, твердження Б. Сушинського про участь Великої княгині Марії в лотереї на викуп Шевченка з кріпацтва – то міф. Друге твердження: мовляв, Велика княгиня “добилася помилування” Шевченка “своїм братом, імператором Олександром ІІ”. І це – міф. Це столичні знайомі Шевченка за допомогою віце-президента Академії художеств графа Ф.П. Толстого клопочуться про звільнення поета. Він із нетерпінням чекає цього звільнення, про що свідчать його листи до Осипова та графині А.І. Толстої.
І от 8 жовтня 1856 року він одержав листа саме від А.І. Толстої: “Все, что можно было сделать, сделано. Надеюсь в скором времени дать вам весть, а может быть и увидеться с вами лично, а до тех пор да не возмущается душа ваша безнадежностью”.
І Шевченко як людина, що вміла цінувати дружбу, володіла даром щирої вдячності за зроблене йому добро, пише: “О мои незабвенные благодетели! Без вашего человеколюбивого заступничества, без вашего теплого, родственного участия к моей печальной судьбе меня бы задушил всемогущий сатрап в этом безотрадном заточении. Благодарю вас, мои заступники, мои избавители. Вся радость, все счастье, вся моя светлая будущность суть ваше нетленное добро, мои единые, мои святые заступники”. А наступного дня він знову ж у листі до графа Ф. Толстого дякує йому і його дружині, що клопоталися за звільнення його з заслання. Так, Шевченко вмів палко любити друзів, бути вдячним їм і так само палко ненавидіти ворогів, як отого “всемогущего сатрапа” – царя.
“Его превосходительство” академік Сушинський гостро засуджує Шевченка за покаянний лист на адресу начальника ІІІ (жандармського) відділення В.В. Долгорукова, в якому поет, мовляв, зрікається своїх віршів, як “преступних”, і прагне, щоб вони вкрилися “вечним забвением”. На підставі цього листа автор статті відмовляє Шевченкові в праві зватися “духовним вождем нації” і твердить, що такий лист не гідний “не тільки Великого поета, борця, але й просто людини, що поважає себе”. Страшне звинувачення. Та чи є для нього підстави? Лист викликаний проханням “снять с моих книг запрещение...”. Природне бажання, якщо врахувати попередню трагічну долю Шевченка як людини й поета. Справді, хотілось би, щоб не було отих принижуючих власну творчість Шевченкових слів. Та чи є цей єдиний вияв його морального компро¬місу таким непростимим гріхом, чи перекреслює він усе життя і всю творчість автора “Заповіту” й “Сну”, “Кавказу” і “Єретика”, “І мертвим, і живим...” та триптиха “Доля. Муза. Слава”, в якому він сказав ті слова, на які, враховуючи весь трагізм свого життя і свою незламність у роки заслання, таки мав право. “Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою...”?
Людині з благополучною долею, якою є Б. Сушинський, так легко судити таки ж великого мученика, яким був Шевченко. Та чи благородно це?
Згадаймо, що у не менш великого поета, в “сонця русской поэзии”, “гения мировой литературы” Пушкіна були численніші і страшніші компроміси й розходження з власними творчими й політичними деклараціями. В оді “Вольность” він пише:
Самовластительный Злодей!
Тебя, твой трон я ненавижу,
Твою погибель, смерть детей
С жестокой радостию вижу.
Читают на твоем челе
Печать проклятия народы,
Ты ужас мира, стыд природы,
Упрек ты богу на земле.
Ідеться і про конкретного деспота, але ж тут – і узагальнюючий погляд на царизм як явище, що є анормальним, а тому підлягає знищенню. До того ж не одного тирана, а навіть увесь рід його, його дітей хоче поет бачити винищеними.
І той же Пушкін у своїх “Стансах” прославляє не тільки кривавого тирана Петра (“То академик, то герой, То мореплаватель, то плотник. Он всеобъемлющей душой На троне вечный был работник”), але й бажає сучасному тиранові Миколі І, щоб він брав приклад із Петра, й вірить у нього як у продовжувача Петрової справи:
Семейным сходством
будь же горд;
Во всем будь пращуру подобен:
Как он, неутомим и тверд,
И памятью, как он, не злобен.
І це говориться про такого злобного деспота, як Петро, і про таке втілення злоби, яким був Микола-Палкін.
А у вірші “Клеветникам России” Пушкін запитує: “Иль русского царя уже бессильно слово?” й бажає отим “Клеветникам России” якнайскорішої смерті “в полях России, Среди не чуждых им гробов”.
Але ж не з них, явно вірнопідданських і гостро шовіністичних рядків, проступає для нас навіки не затьмарений образ “солнца русской поэзии”. Він проступає для нас, істинний образ Пушкіна, таки з оди “Вольность” і з “Я помню чудное мгновенье”, з “Памятника” й “Для берегов отчизны дальной”, з “Маленьких трагедий” і з “Бориса Годунова” – творів, у яких живе гуманістичне прагнення “на тронах поразить порок”, уславити свободу “в мой жестокий век” і вчити людину цінувати найвищий дар – дар Любові. Цей Пушкін вічно з нами, як вічно з нами – й Шевченко.
Б. Сушинський судить Шевченка за те, що він назвав Некрасова не тільки не поетом, але й “стихотворцем аляповатым”, бо, мовляв, Некрасов у поемі “Тишина” охарактеризував Олександра ІІ як “заступника и главу народного”. Але ж така характеристика ще одного деспота, котрий підписав горезвісний Емський указ, що фактично забороняв україн¬ську культуру в межах Російської імперії, теж не робить честі Некрасову. Та справа ще й у тому, що Шевченко зовсім з іншої причини так низько оцінив поета. Йому чужим був властивий ранньому Некрасову фейлетонно-частівковий тон його поезії. Поліфонічна поема “Кому на Руси жить хорошо?”, гірко філософська й мужньо трагічна лірика передсмертних років написані Некрасовим, коли Шевченка вже не було в живих. Та й взагалі оцінка письменниками своїх колег – то справа досить складна. Як відомо, Салтиков-Щедрін не любив Толстого, а Толстой – і Шекспіра, й Достоєвського; Бунін – Горького; Малишко не терпів Бажана, а Коротич – Вінграновського. То на цій підставі ми маємо перекреслювати Салтикова-Щедріна, Толстого, Буніна, Малишка чи Коротича? Їхні оцінки – смакові. А смак – справа дуже делікатна й індивідуальна.
І, нарешті, найстрашніше звинувачення, яке академік Сушинський пред’являє академікові Шевченку. Він гостро судить його за те, що той, відгукнувшисть на смерть Олександри Федорівни у вірші “Хоча лежачого й не б’ють”, не висловив співчуття її дочці, Великій княгині Марії, а назвав її матір, “уже померлу жінку, що ніколи й нічим особисто перед ним не завинила”, “сукою”, а дітей її та її міністрів, а серед них же – цар Олександр ІІ – назвав “оддоєними щенятами”. Як можна, запитує Б. Сушинський, “писати таке в день смерті жінки, незалежно від того, яку образу вона тобі вчинила. І вважати себе при цьому християнином?!”. Як це ні один учений не сказав про це й не вжахнувся? – запитує Б. Сушинський. Так, знайшовся один такий “учений” – автор цієї статті. Він же – академік, отож, учений.
Але згадаймо, що Шевченко, як ніхто в світовій літературі, поетизував жінку, поетизував матір. “Я не знаю в світовій літературі поета, який був би таким послідовним, таким гарячим, таким свідомим оборонцем права жінки на повне і людське життя”, - писав Іван Франко. А Максим Рильський теж твердив: “Такого, як у Шевченка, апофеозу, такого культу материнства не знала жодна література світу”. І справді:
У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
...........................................
І перед нею помолюся,
Мов перед образом святим
Тієї Матері святої,
Що в мир наш Бога принесла.
Ось вони – слова поета, істинного християнина й великого гуманіста.
Але справа в тому, що цариці Шевченко відмовляє в праві зватися цими найсвятішими в світі іменами – іменами Жінки й Матері. Ні, вона таки для нього – просто сука, що породила не дітей, а царят, оддоєних щенят. Вона завинила не особисто перед Шевченком, а перед народом його, перед Україною, яка під самодержавним ярмом “Обідрана, сиротою Понад Дніпром плаче”. Так само ж відмовляє він у праві зватися жінкою й Катерині ІІ – вона для нього – та, що “доконала вдову-сиротину”, Україну рідну, вона – “лютий ворог України, голодна вовчиця”. І Шевченко знаходить іще страшніші в своїй фантасмагоричній ненависті до царизму слова: “Умруть ще незачатиє царята...”. Але на противагу цій шаленій та справедливій ненависті йдуть оті сповнені найвищої любові й жадоби гармонії між людьми слова:
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати.
І будуть люде на землі.
Ось Шевченко-християнин.
Завершуючи статтю, академік Сушинский закликає: “Так що уважно, “з вивченням”, читаймо й труди самого “Его Превосходительства” академіка Тараса Шевченка”. Так, читаймо, а не злобно перебріхуймо їх.
Сам поет, добре знаючи природу людську, розуміючи трагедію людей, “тих юродивих дітей”, які часто не вміють розрізняти високе й низьке, поклоняються потворному й облудному та оббріхують, обпльовують істинно благородне й прекрасне, сказав про це в одному зі своїх наймудріших і найгіркіших, отож, справді, істинно гуманістичних віршів:
Не так тії вороги,
Як добрії люди –
І окрадуть жалкуючи,
Плачучи осудять,
І попросять тебе в хату,
І будуть вітати,
І питать тебе про тебе,
Щоб потім сміятись,
Щоб з тебе сміятись,
Щоб тебе добити...
Без ворогів можна в світі
Як-небудь прожити.
А ці добрі люде
Найдуть тебе всюди,
І на тім світі добряги
Тебе не забудуть.
Оці мудрі й гіркі, такі правдиві слова Шевченка приходять на па¬м’ять, коли читаєш статтю академіка Богдана Сушинського.
