Горбата тінь «юнкерса» стрімко сковзала по настороженому нічному небу. Унизу розстелялися мовчазні безкраї калмицькі степи. Там, унизу, цієї теплої травневої ночі 1944 року ніхто не міг навіть припустити, що сюди, за тисячі кілометрів від Берліна, зумів злодійкувато пробратися фашистський літак із групою диверсантів на борту. А гітлерівський капітан фон Шеллер, за кличкою Кваст, який очолював 24 вимуштруваних у спецшколах головорізів, навіть і гадки не мав про те, що вже давно його «Ю-290» взяли до уваги пости служби повітряного спостереження і зв’язку, і що на «гостей» чекають з нетерпінням на землі... радянські чекісти.
Літак було захоплено при посадці. Кваст дав свідчення про те, що диверсанти повинні були підготувати на території Калмикії бази для прийому 36 ескадронів калмицького корпусу, його очолював якийсь доктор Долль. Їх, а також зброю, боєприпаси, продовольство, гроші повинні були перекидати по повітряному мосту. Мета – організувати бандитсько-пов¬станський рух із залученням місцевого населення в глибокому тилу.
Було вирішено зав’язати з Берліном радіогру, на яку дали згоду капітан Шеллер і радист екіпажу “Ю-290” обер-лейтенант Ганс Гансен. За лінію фронту відправили першу радіограму: “Посадка о 4.55 за московським часом. О 12.40 – атака російських винищувачів. “Ю” – знищено. Необхідне спорядження врятували... Перебуваємо в районі Яшкуль... Майданчик готуємо... Слухаю вас за планом. Прошу вказівок. Кваст”. Поява наступної ночі нового “юнкерса” підтвердила – радіогра вдалася. З землі спеціально не подавали сигнали, і літак повернувся на базу. А від Кваста пішли нові радіограми оптимістичного змісту про готовність майданчика для прийому “Ю”. 11 червня 1944 р. прийшло повідомлення: “На літак чекайте вночі”.
У тонкощі цієї радіогри старшого лейтенанта Олексія Георгійовича Гурського не посвячували, коли він на чолі 2-го взводу 10-ї курсантської роти Гур’євського піхотного училища, що дислокувалося в м. Астрахані, був направлений на виконання бойового завдання щодо захоплення ворожого диверсійного загону. Коли курсанти розташувалися в двох “дугласах”, начальник училища генерал-майор Іван Матвійович Макаров міцно потис руку і сказав: “Я рекомендував тебе, Олексію. Не підведи”. А заступник, що керував операцією, начальника Головного управління контррозвідки генерал-лейтенант Павло Якович Мешик поставив завдання: підготувати “аеродром”, але так, щоб “юнкерс” приземлився, але злетіти вже не зміг.
Коли курсанти обладнали посадковий майданчик з “вовчими ямами”, розставили шахтарські лампи з зеленим склом для пізнавальних знаків, взвод розосередився у відритих окопчиках для стрільби, лежачи в готовності до захоплення екіпажу.
Вслухаючись у нічні звуки, Гурський тривожно вдивлявся в нічне небо. Подумав про те, що, якщо усе минеться гаразд, знову покладе на стіл начальнику училища черговий рапорт: “Прошу відправити мене на фронт!” Скільки таких рапортів написано офіцерами училища, але всім одна відповідь: “Готуйте кадри для діючої армії”. (За час служби в училищі 300 вихованців Гурського хоробро воювали проти ворога взводними командирами). І от тепер війна, образно кажучи, дихнула в обличчя і йому, молодому офіцеру, який раптом змінив студентську аудиторію на полігон з марш-кидками і стрільбами. Побачили б його зараз однокласники з Котовської середньої школи, нізащо б не впізнали. Він змужнів, строгий і конкретний у судженнях. Не тільки підлеглим, а й собі поблажок не дає...
У небі почувся ледве чутний гул. Він швидко наростав. Це був чотиримоторний “юнкерс”. Він летів на зелене світло ламп, як хижак на легку здобич. Спочатку було скинуто тюки зі зброєю, боєприпасами, продовольством, медикаментами. Потім з’явилися парашутисти. Після цього “юнкерс-290” пішов на посадку. Так сталося, що він чомусь приземлився поруч із “аеродромом”, і це ввело в оману курсантів. У когось не витримали нерви, і пролунав вибух гранати. Льотчик відразу вирішив піти на зліт, але направив “Юнкерс” вбік ламп, що горіли, і одним колесом вскочив у “вовчу яму”. Ті, хто перебував в літаку, відкрили вогонь з кулеметів і гармат. Гурський віддав команду вести вогонь на поразку. Літак спалахнув...
Бій був швидкоплинним. Пошук парашутистів провадили, “прочісуючи” місцевість. Сімох взяли в полон, знайшли кілька трупів. Потім курсанти одержали наказ йти до місць навчання. Старший лейтенант Гурський був безмежно радий від того, що всі його хлопці витримали випробування і залишилися живими та здоровими, здолавши тих, кого цілий рік навчали в кенігсберзькій школі гестапо діям у радянському тилу.
Як провадилася і тривала радіогра з Берліном далі, Олексій Георгійович довідався через багато років із книжки Ю.Б. Долгополова “Война без линии фронта” і за публікацією в “Советской России” за 1991 р. “Большая игра” за підписом почесного співробітника держбезпеки Д. Тарасова. А після цього і сам звернувся до Міністерства держ¬безпеки Російської Федерації, звідки одержав підтвердження того, що його взвод брав участь у бойових діях щодо знищення шпигунсько-розвідувальних диверсійних груп супротивника в тилу. А тоді, в училищі, його і курсантів змусили написати зобов’язання про нерозголошення всього побаченого і почутого під час операції. Зокрема й про захоплення великих сум радянських грошей. За розголошення їх обіцяли піддати особливому суду НКВС. Цим і пояснювалося постійне “сусідство” представника СМЕРШа.
Ми зустрілися з Олексієм Георгі¬йовичем у його просторому, світлому кабінеті, що є одночасно і залою засідань Президії Ради Одеської обласної Організації ветеранів, яку він очолює ось уже майже 20 років, напередодні 62-ї річниці визволення Одеси від фашистської окупації. У свої 85 він пам’ятає до найменших подробиць ті дні, коли в складі 3-ї роти міського винищувального батальйону обороняв Одесу в 1941 році; як став курсантом Одеського піхотного училища й евакуювався на схід; як через роки почув радісну звістку про визволення міста своєї студентської юності.
Я слухав неквапливу розповідь цієї навченої життєвим досвідом і побіленої шляхетною сивиною людини і сприймав її, як сповідь душі, піднесеної та чистої. Не переді мною, журналістом та його колегою щодо ветеранської роботи, а перед прожитими роками, перед непростими дорогами долі, яка не балувала його своєю прихильністю. Він вершив її сам. І коли у часи війни, ставши ротним, вирішив, що присвятить себе особливо шанованій у народі професії – Батьківщину захищати. І коли фатальна хвороба підкосила, та так, що лікарі заявили йому: про армію забудь і думати. І тоді, коли, здолавши недугу, навчався в Одеському політехнічному. У грудні переможного 1945 р. почав трудитися з дипломом інженера на електро¬станції у м. Котовську і там же, пройшовши багато сходинок службового зростання, 1962 року почав головувати в райвиконкомі. Як кажуть, посівши на ті часи високу посаду, витримав. І через три роки став першим секретарем Із¬маїльського міськкому партії.
Мені розповідали ізмаїльці, що Гурського, почесного громадянина Ізмаїла, у місті дотепер люблять і називають, як і раніше, легендою. І з особливим задоволенням – виконробом Ізмаїла. І як же приємно я був здивований, коли на моє запитання про те, яка з реліквій, що зберігаються в родині, для Олексія Георгійовича по-особливому дорога, він напам’ять процитував: “Перелік об’єктів, які побудовано і впроваджено у експлуатацію у восьмій п’ятирічці (1966 – 1970 рр.), дев’ятій п’ятирічці (1971 – 1975 рр.), у першому році десятої п’ятирічки (1976 р.) і що перебувають в будівництві в другому році десятої п’ятирічки (1977 р.). Понад 120 об’єктів позначено в цьому Переліку. Та ж яких! Тільки за 1976 рік були вручені ключі від 663 квартир і від громадсько-торговельного центру п’ятого мікрорайону на 6000 жителів, а також від туристської бази зі спальним корпусом і клубом-їдальнею на 272 місця. Увійшли до ладу школа у п’ятому мікрорайоні на 1176 учнів, дитячий садок радгоспу “Озерний” на 140 місць... Я читав вголос місткі рядки Переліку, і бачив, як хвилюється ветеран. І з радості, що стільки зроблено для людей, і від прикрості, що багато чого зі зробленого занепало. Але ж його, Гурського, головне життєве кредо, яке я попросив назвати: допомагати людям; навіть якщо в чомусь малому можеш допомогти людині – допоможи.
Якби назвати хоч декого з тих людей, яким надали реальну допомогу, кого підтримав справою, словом і мудрою порадою Олексій Георгійович, то знадобився б не один номер газети. Адже він, будучи і офіцером, інженером, радянським і партійним, а потім профспілковим працівником, насамперед піклувався про людей. І не випадково близько 30 років був депутатом облради. Після того, як у 1987 р. очолив обласну ветеранську організацію, його одностайно переобирали її головою, коли проходили звітно-виборні конференції. Чому? Ветерани, люди далекоглядні, переконалися в його порядності, принциповості, доступності й вірності слову. Того, що не в його силах, Гурський не обіцяє, але від обіцяного не відступається.
Підтвердити це можу і я, як член Президії обласної ради ветеранів. Гурський не терпить бюрократів, балакунів і хамства. Ставлячи завдання, він неодмінно скаже: “Я б вас хотів попросити...”, “якщо вас не утруднить...”, “дозволю собі стверджувати...”, “дуже хотілося б, щоб ви мене правильно зрозуміли...” Деталь, яка говорить багато про що. В той же час Гурський надзвичайно вимогливий до інших, як і до себе. Мені розповідали, що, ставши секретарем міськкому партії, Олексій Георгійович не дозволяв входити в залу, де тривала нарада, тим, хто спізнювався хоча б на хвилину. А після наради індивідуально розмовляв з тими, хто запізнився, щодо тих питань, які обговорювалися із запрошеними. Незабаром запізнення припинилися. Як немає їх і сьогодні, коли відбуваються засідання Президії ради ветеранів під головуванням Гурського.
Коли я попросив Олексія Геор¬гійовича розповісти про нагороди, яких удостоївся, він тактовно уникнув від відповіді й перевів розмову на те, як ще багато чого бракує сьогодні багатьом соціально малозахищеним ветеранам, щоб у них була більш-менш спокійна старість. Зі схвильованістю мудреця, що знайшов істину, він сказав: “Кожна скарга літньої людини падає важкими грудками на душу. Щойно був фронтовик. Йому 85 років, а він стоїть на квартирній черзі під 243 номером. Чи доживе?”
У цьому занепокоєнні про людей весь він, наш ювіляр – Олексій Георгійович Гурський, з його чуйним і добрим серцем. Кавалер 8 орденів і 30 медалей, удостоєний Почесної грамоти КМУ, член Президії Організації ветеранів України і член Координаційної ради ветеранських організацій СНД.
Учора я зателефонував до Ізмаїла і запитав секретаря міськради Ольгу Антонівну Сьоміну про те, чи висить і досі портрет О.Г. Гурського в залі засідань виконкому. Відповідь була така: “Та висить. Багато років, як приклад високої громадянськості, працьовитості та людської чарівності. Гурський – наша совість і гордість”.
