Ми вже повідомляли, що під час прямої телефонної лінії, організованої облдержадміністрацією, відбулася прес-конференція начальника Державного управління екології та природних ресурсів в Одеській області Віталія Олександровича Примака. На цій прес-конференції було зроблено огляд усіх найпроблемніших екологічних точок нашого краю.
Сьогодні ми продовжуємо публікацію нотаток нашого спеціального кореспондента.
Як потім з’ясувалося в кулуарах, справжньою сенсацією для багатьох журналістів стало повідомлення Віталія Примака, держслужбовця такого високого рангу, про існування неподалік Червоно¬знам’янки Іванівського району великого сховища радіоактивних та інших небезпечних відходів. Для мене особисто це таємницею не було, дивувалися здебільшого журналісти з молодих та ранніх. Але й для мене деякі подробиці, пов’язані з цим радіоактивним сховищем, виявилися несподіванкою.
Передусім про його появу. Ще в далекі сімдесяті, коли загроза ядерної війни була очевидною реальністю, комусь із кремлівської верхівки спала на думку геніальна ідея: створити неподалік Одеси бункер для одеського партійного та військового керівництва – могутній, з повним автономним забезпеченням, розрахований на тривале перебування певної кількості керівного люду. Тоді виходили з військової доктрини, згідно з якою на Одесу може бути скинута така ядерна бомба (чи влучено ракетою), за якої партійному керівництву області і командуванню округу найбезпечніше буде перебувати в бункері за сімдесят кілометрів від епіцентру.
Та поки тривало спорудження цього “вервольфу” місцевого значення, доктрина змінилася. Хтось там із військових стратегів почухав потилицю і сказав: “Ні, хлопці, за сімдесят кілометрів не врятуєтесь, треба переносити бомбосховище-бункер за межу ста кілометрів”. Поки одні хлопці розгортали нову “будову віку”, інші почали думати, а що ж робити з тим могутнім бункером, який уже вражав уяву наших стратегів під Червонознам’янкою? Може, так він і залишився б без ужитку, якби ж то не Чорнобиль.
– Все військове обмундирування та всю амуніцію тих підрозділів, які прибували на Одещину після ліквідації Чорнобильської аварії, – розповідає Віталій Примак, – поховано саме в цьому бункері. Всі інші радіоактивні відходи, які виявляються на території області, теж знаходять собі місце за могутніми стінами цього сховища.
Але у відповідь на стривожені запитання журналістів, а чи не впливає це сховище на населення якщо не Одеси, то хоча б поближніх сіл і самої Червонознам’янки, В. Примак запевнив, що фон поблизу сховища нормальний. І взагалі, більш безпечного сховища в Україні просто не існує! А сховища такі потрібні, адже без радіоактивних відходів нам у сучасному світі не обійтися.
Оскільки вже зайшлося про радіоактивні відходи, то червонознам’янське сховище – не єдиний об’єкт стривоженості нашої громадськості, й особливо “зелених”. Ось переді мною заява Одеської обласної організації Партії Зелених України, за підписом її голови Ю. Крука, яка називається: “Зелені Одеси проти транспортування ядерних матеріалів через Ізмаїл”. “Практика перевезення відпрацьованого ядерного палива з Болгарії до Росії через Україну, – мовиться в цьому документі, – зокрема через територію Одеської області, якою користуються з 2001 року, піддає небезпеці життя і здоров’я жителів Одеського регіону. До ще більш негативних наслідків може привести продовження домовленості, підписаної в 1997 році між Україною, Росією, Болгарією та Молдовою, термін дії якої завершується в 2007 році, ще на десять років. Особливій небезпеці піддається населення міста Ізмаїла. При цьому болгарська сторона оплачує Україні лише послуги залізниці, Ізмаїльського порту і охорони, без урахування потенційного ризику, що несе в собі цей небезпечний вантаж.
Транспортування радіоактивних матеріалів є одним із найвразливіших етапів у роботі циклу використання ядерного палива з точки зору фізичного захисту. Щорічні звіти Держатомнагляду свідчать, що на стадії транспортування відбувається така кількість інцидентів, яка перевищує кількість інцидентів на об’єктах атомної енергетики. Всім відомий випадок, коли поїзд, що перевозив ядерне паливо з Болгарії в жовтні – листопаді 2001 року, лише дивом уник аварії на Транссибірській магістралі. Кожен щорічний звіт Держатомнагляду, державного контролюючого органу РФ, наводить низку дрібних і значних інцидентів, що сталися під час переведення радіоактивних речовин.
У найближчі 10 років на територію Росії буде вивезено, за різними даними, понад 20 тис. тонн відходів ядерного палива. У зв’язку з цим, кількість транспортувань лише відпрацьованого ядерного палива зросте в кілька разів, а точніше до 700 – 800 разів, що в середньому складе 1-2 рейси на тиждень упродовж 10 років. Для порівняння – в минулі роки частота перевезень складала 1-2 рази на рік. Партія Зелених категорично проти даної угоди, котра ставить під загрозу не лише стан екології в регіоні, але й здоров’я жителів Одеської області. Партія Зелених має намір найрішучішим способом реагувати, щоб не допустити перетворення Одеської області в коридор постійних перевезень ядерних відходів з Болгарії та інших європейських країн”.
Звичайно, можна зрозуміти активістів Партії Зелених, святим обов’язком яких є застерігати владу, фахівців, усіх нас, усю громадськість від будь-яких зайвих ризиків: досить, Чорнобиль нас уже, здається, мусив би дечому навчити. З іншого боку, можна зрозуміти і керівництво Держуправління екології та природних ресурсів, яке, реально дивлячись на стан речей, стан сучасної економіки, добре розуміє – і з цим слід погодитися, – що в сучасному світі, за сучасних економічних реалій обійтися без ядерної енергетики неможливо. І що в світі є лише кілька країн, які здатні (готові, територія, тех¬нічний потенціал і досвід дозволяють їм) зберігати, а тим паче, переробляти радіоактивні відходи. А отже, виникає проблема транспортування, проблема взаємодопомоги і взаєморозуміння ситуації; проблема допустимого ризику. Без якого, звичайно ж, бажано було б обійтися. От тільки як це зробити? Щороку на дорогах Європи гине понад 40 тисяч людей. Що робити: відміняти, знищувати весь автотранспорт? Звичайно ж, можна закрити кордони для болгарських ядерних відходів, але що тоді робити болгарам: гасити свої ядерні реактори? А самі ми, українці, свої ядерні відходи, як і ядерне паливо, не транспортуємо? Гаразд, ми убезпечимо Ізмаїл. Як тоді транспортувати болгарам свої відходи: кораблями – через Одесу або Маріуполь? Літаками понад нашими головами?
Шануючи прагнення “зелених“ убезпечити всіх нас від будь-яких катаклізмів: вони справді роблять велику і корисну справу, все ж таки не забуваймо, що писати заяви з закликами заборонити все і вся, що тільки нам може загрожувати – це найлегша частина нашої загальнолюдської проблеми збереження довкілля, вершина її айсберга, ілюзія виходу з тієї пастки, в яку людство заганяло себе впродовж останніх століть технократичного розвитку. Значно складніше ведеться фахівцям, які в кожному конкретному випадку – такому, як сховище радіоактивних відходів у Червонознам’янці, як транспортування відходів з Болгарії, як проблема озера Сасик, яке через нашу бездумність із курортної місцини перетворилося на джерело екологічної, а отже, й людської, біди (я про це вже не раз писав)... Так от, як і в кожному з подібних випадів виявляються перед безліччю питань, пов’язаних однією ідеєю: як зберегти сучасний рівень і стиль життя громади і людства в цілому, навчившись в цьому ліквідовувати будь-які техногенні загрози, а ще краще – навчитися не припускатися таких рішень, які до цих загроз призводять? Та й чи можливо це – не припускатися їх?
