Сергію Сергійовичу Шевельову виповнилося 70 років. Отже, за жанром – це ювілейні нотатки. Але якось цей жанр недуже пасує до нього. Солодкого панегірика із перерахуванням заслуг писати не хочеться – дуже вже це не поєднується з виглядом живої людини, у якої все в житті було не гладенько. У нього, як кажуть, «важкий характер». Не дуже схильний до дипломатії – він різав правду-матінку в очі, не перебирав висловів як усно, так і в своїх статтях, що друкувалися практично у всіх газетах міста. І питання порушував гострі.
Наприклад, куди поділася огорожа Воронцовського палацу. Чудова чавунна огорожа! «Прихватизувати» її могло посміти тільки дуже велике міське начальство! Він ще за тих часів любив ставити привселюдно вкрай неприємні питання – за що й одержував... Аж до того, що його били на вулиці, «попереджали», перешкоджали в одержанні гідної дипломованого мистецтвознавця роботи... Він домагався відродження музею «Степова Україна». За тодішнього ставлення до української національної культури – це могло за собою спричинити звинувачення у «буржуазному націоналізмі». Але його непокоїла й доля зниклого музею єврейської культури, його унікальної колекції.
Можна було б сказати, що ним володіла одна, але полум'яна пристрасть, причому така, що здавалася не занадто модною, не занадто зрозумілою тодішнім «лівим інтелектуалам»: він утверджував необхідність відродження народної культури, народних традицій образотворчого мистецтва. Утверджував не потім, коли це стало можливим (те, що в перші роки незалежності України розумілося під національною культурою, його жахало: невже від усього духовного багатства народу залишилися тільки шаровари й гопак?). Пам'ятається, вперше саме в нього я побачив чудові роботи передчасно загиблого художника Ростислава Палецького, який насмілився у ті роки організувати в селі Троїцькому на Одещині школу, у якій вивчалися народні орнаменти, у якій учні самі навчалися мислити й творити в народному дусі. Шевельов неодноразово писав про Палецького, організовував виставки його робіт. Підтримував він і експерименти у тому ж роді педагога Олександра Гаркавченка.
Тривалий час працюючи в художньому училищі ім. М.Б. Грекова, завідуючи музеєм училища, він не міг не замислюватися про проблеми художньої освіти. Чи добре, що в художніх школах відповідно до загального академічного стандарту змальовують гіпсові голови, а народних традицій практично не вивчають? Для етнографа й мистецтвознавця «душа народу» – не абстрактне поняття, а щось зовсім конкретне, що, не знаходячи собі зовнішнього вираження, може убувати, зникати. І тоді ми в кращому разі зустрінемо жалюгідні підробки під народну творчість. Традиції можуть жити, лише передаючись від покоління до покоління. І тому Сергій Шевельов бере участь у виданні альбому чудового українського художника Михайла Жука, якому були не чужі народні традиції. Тому він так радіє, що в художньому училищі підготовлено диплом, де в кераміці виразний вплив альбому «Степова Україна», примірник якого дивом зберігся у краєзнавчому музеї. Радів недовго – і з училища довелося піти. Втім, незабаром після цього він, не чекаючи на ювілей училища, випускає у видавництві «Оптимум» у 2003 році нариси історії «Грековки» – книжку, щиро скажемо, оцінену не¬однозначно. Із висвітленням історії усе було гаразд. Але погляд на сьогоднішній день училища був не просто критичним, але часом навіть не цілком справедливим.
Він ратує за те, щоб початкуючі художники глибоко знали не тільки історію мистецтва, але й його теорію – і вже у 2003 році виходить у видавництві «Оптимум» «Теория искусства. Конспект лекций, читаемых в одесском политехникуме изобразительных искусств проф. М.И. Мандесом» – на титулі як упорядника значиться прізвище Шевельова.
Але вже коли ми заговорили про книжки, в яких ім'я Сергія Сергійовича значиться як публікатор, то ось одна з них – зовсім нещодавня й зовсім несподівана: «Христианская топография Козьмы Индикоплова по греческим и русским спискам. Исследование профессора Харьковского университета Е.К. Редина. Под редакцией Д.В. Айналова». Дуже рідкісний примірник книги, яка вперше вийшла у 1916 році, ліг в основу видання, випущеного видавництвом «Оптимум» у 2005 р. З малюнками, науковим апаратом. Не буду пояснювати, яку цінність має це видання для тих, хто хоч якоюсь мірою причетний до досліджень християнства та його іконографії. Робота вийшла завдяки допомозі й діяльній участі ієромонаха Миколи Пустовіта, з яким Шевельов давно співпрацює. Завдяки допомозі того ж Миколи Пустовіта С.С. Шевелєву вдається видати й збірник своїх статей різних років «Будущее или… оглядываясь назад», («Оптимум», 2004). Найперша стаття в ньому – «Из истории одесской художественной школы», опублікована в 1977 році в Ленінградському збірнику наукових праць «Вопросы художественного образования». Ось як давно він занедужав на цього роду «питання».
Назва однієї зі статей красномовна: «Культура не вырастает на пустом месте». Цю тезу він невпинно доводить, говорячи про зниклі музеї, про несправедливо забутих діячів культури. Про культурну ауру та атмосферу нашого міста, у якій виріс великий художник, що навчався тут, такий, як Михайло Врубель. Пише він і про мало кому відомого Амвросія Ждаху, автора чудових малюнків до Нового Заповіту, так і не виданого з його ілюстраціями, і про нашого сучасника Юрія Коваленка, і про молодого німецького історика Гвідо Хаузмана, який написав книжку про Одеський університет. І усе разом – не випадкові нотатки з випадкових приводів, а тверда, принципова, часом навіть трохи агресивно висловлювана позиція, пов'язана із захистом того, що фундаментальне: народної творчості, культурних традицій нашого міста й носіїв цих традицій, людей, про яких настав час згадати.
Хотілося б сказати, що ювіляр сповнений творчих сил і нових задумів. На жаль, це не так. Тяжка хвороба майже не дозволяє йому працювати. Тому нехай хоча б ці рядки будуть скромною даниною праці цієї неоднозначно оцінюваної людини, яка служила, як вона розуміє це, справі культури.
