Нам відповідають «ПЕНСІЮ НАРАХОВАНО ПРАВИЛЬНО»
Інвалід війни ІІ групи В.Л. Кравець із Саврані, прочитавши в нашій газеті публікацію «Новини цього року щодо пенсій», звернувся до редакції з листом, у якому просив роз'яснити порядок підвищення пенсії. Віктор Лукич засумнівався у правильності оформлення йому надбавки до пенсії.
На лист ветерана відповіло Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області:
«Звертання В.Л. Кравця до редакції газети «Одеські вісті» з приводу правильності встановленого розміру пенсії роз¬глянуто. Повідомляємо, що він одержує пенсію за інвалідністю ІІ групи у результаті поранення, контузії, каліцтва, отриманого в період Великої Вітчизняної війни відповідно до Закону України «Про пен¬сійне забезпечення військовослужбовців, осіб рядового й начальницького складу органів внутрішніх справ і деяких інших осіб».
Пенсія нарахована з урахуванням стажу роботи, який становить 50 років 4 місяці, і скоригованої заробітної плати за період роботи з 01.01.1983 р. по 30.09.1984 р. З 01.04.2006 р. розмір пенсії становить 750,05 грн (далі докладно перераховані компоненти цієї суми із урахуванням усіх видів надбавок, належних ветеранові, інвалідові війни, серед них за військове звання, за особливі заслуги перед Україною й т.п.).
Відповідно до чинного законодавства за наявних у пенсійній справі документів пенсію нараховано правильно.
А.Г. СОЛОВЙОВ, начальник Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області»
Питання руба СКАЛКА В СЕРЦЕ
Мені 80 років, я інвалід Великої Вітчизняної війни І групи за пораненням. Через хворі ноги за будь-яких пересувань докладаю великих зусиль, переборюючи біль. Але все ж таки намагаюся побільше рухатися, і в поїздках по місту мені часто доводиться користуватися маршрутними таксі.
Випадок, про який хочу розповісти, скалкою засів у серці.
11 травня близько 14.00, повертаючись додому із Черемушок на 191-му маршрутному автобусі ПАЗ за номером 027-45 АО, їхав убік 411-ї батареї. На шляху проходження водій, як це практикується в маршрутках, підбирав пасажирів і випускав із салону тих, хто оплатив проїзд, не тільки на штатних зупинках. Підкреслюю це, щоб читачі, так би мовити, відчули різницю.
Мешкаю я в провулку Панченка – це між закінченням вулиці Довгої та монастирем. Попросив водія, щоб він зробив зупинку в потрібному мені місці, попередньо показавши посвідчення інваліда війни. Не тут-то було! Тому що я їхав, користуючись належною пільгою, безкоштовно, водій і не подумав зробити зупинку, наговорив мені безліч неприємностей, своїм поводженням ображаючи не тільки мене особисто, але й всіх стариків-ветеранів, завдяки яким, можливо, він і живе. Автобус промчав повз потрібне мені місце, минувши місток, зупинився біля монастиря. Відстань, яку я мав пройти, – з міський квартал. Для здорової людини це не склало б особливої праці. А для старого із хворими ногами перебороти цей самий квартал досить складне завдання.
Йшов я під безперервним дощем і думав, що все це подвійно кривдно й образливо після святкування Дня Перемоги. Знаю, це не поодинокий випадок. Тому вирішив написати до «Одеських вістей», щоб люди прочитали й знали, що, на превеликий жаль, не зжите ще транспортне хамство, трапляються ще за кермом «маршруток» горе-водії, які безкарно ображають ветеранів війни.
А керівникам транспортних організацій порадив би позбуватися від таких працівників, щоб не ганьбили вони наше місто-герой.
Г.І. БУЛАВІН, ветеран війни, інвалід І групи, м. Одеса
Долі людські ФРОНТОВЕ ЗАГАРТУВАННЯ
Велика Вітчизняна обпалила вогнем і маленьке село Вознесенка, розташоване в Арцизькому районі. З нього у 1941 – 1945 роках було призвано до Радянської армії й добровільно пішли на фронт понад 250 селян, а це практично по 1-3 людей з кожної сім’ї – сини, чоловіки, брати... Після окупації області на примусові роботи до королівської Румунії було вивезено 80 молодих людей. Не повернулися з війни 98 чоловік, 144 воїни прийшли додому покаліченими. Серед них наші шановні ветерани М.Д. Овчаренко, Ф.В. Єлькін, А.Г. Баранов, П.Г. Єлькін, Д.В. Галкін, яких особливо вшановували односільчани у День Перемоги.
Розповісти ж я хочу про Дмитра Васильовича Галкіна, який одразу після визволення села, у серпні 1944 року, пішов на фронт. Перше бойове хрещення одержав при форсуванні річки Вісла у складі військового підрозділу І Україн¬ського фронту. Там же був вперше поранений, потрапив до польового госпіталю. Потім, вже у складі далекобійної важкої артилерії, він, зв'язківець, рядовий Дмитро Галкін зустрів довгоочікуваний День Перемоги на річці Одер.
Додому, до хліборобської праці, повернувся з медаллю «За Перемогу над Німеччиною» і цілою низкою подяк від командування у 1947 році. Спочатку пішов причіплювачем на трактор ХТЗ, потім – на інші механізаторські роботи. Працював, як говориться, до сьомого поту – треба було годувати велику сім’ю: у них із дружиною було троє доньок і син. Перенесене поранення давало про себе знати не одноразово, але не здавався солдат, не пасував перед важкою селянською працею.
Славних дітей виховали вони із дружиною, нині покійною Марією Герасимівною. Син, вчитель Федір Дмитрович Галкін, залишився у рідній Вознесенці, неодноразово обирався депутатом сільради. Душу діда радує онучка Іринка, «головний його консультант», як він її називає.
Зовсім нещодавно рідні довідалися, що донині носить їхній батько й дід Д.В. Галкін у грудях і в передпліччі осколки, що залишилися там після поранення.
– Та легке воно було, – відмахувався свого часу Дмитро Васильович від дружини й доньок, які наполягали на звертанні до лікарні, коли він нездужав.
Обстежуючи ветерана, тепер вже інваліда війни, лікарі Арцизької центральної райлікарні й обласної клініки тільки диву давалися: як же протягом 62 років він жодного разу не поскаржився на здоров'я, адже мав відчувати сильний біль!
Таке загартування в людини. Фронтове. І цим усе сказано.
Василь БАРАНОВ, голова Ради ветеранів війни й праці, с. Вознесенка, Арцизький район
Заходів вжито ДЯКУЄМО ВАМ, ВАСИЛЮ ПЕТРОВИЧУ!
У садівників-аматорів чимало проблем, пов'язаних із роботами на виділених ділянках землі, облаштуванням дачних будиночків, турботами не тільки про врожай, але й про те, як зберегти в цілості й збереженості своє майно. Одне з особливо гострих питань – боротьба зі збирачами металобрухту, так званими «металістами». До речі, й місту вони завдають чималих збитків, крадучи кришки каналізаційних люків, розкурочуючи стадіони, дитячі майданчики тощо. З наших же дач вони постійно крадуть все металеве й здають свою здобич до приймальних пунктів, які найчастіше працюють із порушенням чинного законодавства, зокрема, Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», який набрав чинності з 1 січня 2004 р. Закон передбачає прийом побутового металобрухту за актом. В акті, крім брухту побутового лома, здаваного до пункту фізичною особою, обов'язково має бути зазначено ідентифікаційний номер, дані паспорта або іншого документа, що за¬свідчує особистість здавача.
Садівникам товариств «Ювілейне», «Шафран» Овідіопольського району не одноразово доводилося звертатися до різних інстанцій зі скаргами на роз¬крадання «металістами» їхнього майна. Дійових заходів було вжито тільки після нашого колективного звертання до тодішнього губернатора області В.П. Цушка. Начальник Головного управління економіки О.М. Гордієнко поінформував нас, що голова облдерж¬адміністрації дав доручення припинити діяльність незаконно працюючих приймальних пунктів. У кожному районі області було створено постійно діючі робочі групи з перевірки спеціалізованих підприємств та їхніх приймальних пунктів, які ведуть діяльність зі збору, зберігання й переробки металобрухту. До складу груп увійшли представники правоохоронних органів і СБУ. У результаті проведених перевірок, припинено діяльність 63 незаконних приймальних пунктів, за фактами порушень накладено 38 адміністративних стягнень, відкрито 42 кримінальні справи, на 21 спеціалізованому підприємстві виявлено порушення, внаслідок яких зазначені підприємства позбавлено ліцензій.
Вперше ми відчули, що до наших проблем поставилися і з розумінням, і з належною відповідальністю. Важко уявити, якої шкоди було б завдано господарству й населенню області, якби ситуація тривала, як це було багато років, на точці замерзання, якщо б не зажадав В.П. Цушко виконати прийняте розпорядження найрішучішим чином. Тепер же область одержить додаткові грошові надходження від штрафних санкцій, та й населенню стане спокійніше.
Робота щодо наведення порядку із прийомом металобрухту триває. Так, наприклад, фахівцями Державної податкової адміністрації було проведено перевірки місць прийому металобрухту в смт Олександрівка. Встановлено, що двоє громадян здійснювали прийом без державної реєстрації підприємницької діяльності. Матеріали перевірок передано до Іллічівського міського суду для ухвалення рішення про адміністративну відповідальність винних.
Садівники вдячні Василю Петровичу Цушку за дієвість вжитих заходів і жалкують з того, що він пішов з посту губернатора. Сподіваємося, що новий голова облдержадміністрації не зніме з постійного контролю наболіле питання щодо діяльності приймальних пунктів металобрухту, і в цій справі запанує порядок у цілковитій відповід¬ності із законодавством.
За дорученням садівників, Олександр КОТОВ, Овідіопольський район
Слова вдячності ЛЮДСЬКА ДОБРОТА ЖИВА
Яке це щастя переконатися ще раз у тому, що не вмерло милосердя, що є поруч із нами люди, які допомагають у важку хвилину не за нагороду, а за покликом душі. Втім, про все по порядку.
У березні я приїхала із Наддністрянщини (я – мешканка невизнаної республіки ПМР із м. Дубосари) до своїх рідних у Красні Окни. Сходила з гірки від автостанції й раптом відчула себе погано, знепритомніла. Коли отямилася, я лежала прямо на тротуарі, під головою була сумка, а наді мною нахилилася якась жінка. Вона виміряла мені тиск, зробила укол, потім допомогла піднятися. Зупинила машину, яка проїжджала мимо, і попросила водія, щоб він відвіз мене швидше, куди скажу.
На жаль, я не запитала прізвища моєї рятівниці. Знаю, що вона завідує ФАПом, що звуть її Антоніна Михайлівна. У наш складний час рідко зустрінеш людину, настільки не байдужу до чийогось лиха або хвороби.
І я дуже вдячна долі, що у важку хвилину поруч зі мною виявилася саме ця чудова жінка. Хто знає, щоб зі мною було, якби не її співчуття. Адже я гіпертонік, хвора на стенокардію. Антоніна Михайлівна подовжила мені життя. Дуже сподіваюся, що вона прочитає цю за¬мітку. Нехай знає, що я буду їй вдячна до кінця своїх днів.
Хочу звернутися до усіх, хто не вірить у людську доброту: вона є, вона жива! І випадок зі мною – тому підтвердження.
Людмила БОГУЛ
ВРЯТУВАЛИ ПЕРВІСТКА
Моїй онучці всього півтора місяця від роду. Але скільки крихті вже довелося пережити! Пологи в доньки, Олени Христової, досить тендітної жінки, були дуже складними, дитина народилася з ознаками задухи. У пологовому відділенні районної лікарні маля підключили до апарату штучного дихання, але через добу дитина почала синіти, а лікарі лише розводили руками. Ми із зятем Миколою зняли тривогу, наполягли на тому, щоб викликали реанімаційну бригаду з Одеси. Реанімаційний автомобіль із обласної дитячої клінічної лікарні примчав серед ночі через кілька годин після виклику.
Очолював бригаду лікар реаніма¬ційного відділення Віталій Володимирович Бірюков. Коли він приймав дівчинку, дитина вже практично не дихала. Машину було обладнано необхідною апаратурою, і всю дорогу до Одеси дівчинку було підключено до неї. Лікар одразу сказав, що ризик дуже великий, але пообіцяв зробити все можливе, щоб врятувати нашу крихітку.
Понад три тижні маля перебувало у відділенні реанімації новонароджених і патології новонароджених. Наша щира вдячність завідувачкам відділень, прекрасним фахівцям і чуйним людям Наталії Володимирівні Сиволап та Ларисі Іванівні Торбинській. Ані хвилини дитина не залишалася без догляду медиків. Лікарі О.В. Лекомцев, медсестри С.С. Федорова, С.Ю. Бордюжевич та інші, увесь медперсонал двох відділень ОМКБ: низький вам уклін за успішне лікування нашого первістка! А особливу подяку хочемо висловити лікареві В.В. Бірюкову, який зробив усе для порятунку нашої крихітки. Щастя вам, люди добрі, здоров'я й благополуччя!
Ганна ДОРОШЕНКО, м. Арциз
