«ЇДЛО 33-ГО. СЛОВНИК ГОЛОДОМОРУ». ЗІБРАВ І УПОРЯДКУВАВ ОЛЕКСА РІЗНИКІВ, ОДЕСА, 2003
Ця книжка, яку письменник Олекса Різників, колишній політв’язень комуністичних таборів, презентував під час відкриття документальної та фотоілюстративної виставки в Одеському літературному музеї про «штучний голодомор 1933 року, а також під час «круглого столу» “Голодомор-спланований і безжальний геноцид народу України” – в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М. Грушевського, справляла на кожного, хто брав її до рук, гнітюче і шокуюче враження. У ній, за народними оповідями, зібрано, описано та пояснено все те, «що росте, бігає, повзає та літає”, тобто все, що тільки намагалися їсти українці під час штучного голодомору 1933 року.
Щоб збагнути, наскільки жахливим був той час, пройнятися муками сотень тисяч умираючих від голодомору людей, достатньо вчитатися в жахітливі рядки такого ось документа епохи – “Лист Київського обласного відділу Державного Політичного управління голові ДПУ УРСР від 12 березня 1933 року. (документ № 184)”: “За последнее время мы отмечаем значительный рост трупоедства и людоедства. Ежедневно из районов получаю 10 и более донесений. В ряде случав людоедство переходит даже в “привычку”. Имеются факты, когда отдельные лица, замеченные в людоедстве в прошлом году, употребляют в пищу человеческое мясо и сейчас, для чого совершают убийство детей, знакомых и просто случайных людей.
В пораженных людоедством селах с каждым днем укрепляется мнение, что возможно употреблять в пищу человеческое мясо. Это мнение распространяется особенно среди голодных и опухших детей. За время с 9 января по 12 марта в районах Киевской области учтено: трупоедства – 54 случая, людоедства – 69. Эти цифры, конечно, не точны, ибо в действительности есть гораздо больше фактов, которые нами не учтены. … В г. Киеве за последнее время ежедневно подбирают десятки трупов, а также десятки истощенных, часть которых в больницах умирает. В январе подобрано 400 трупов, в феврале – 518, за 8 дней марта – 243. Кроме того, в городе ежедневно подбрасывают 100 и даже больше детей».
І таких документів, які колись зберігалися в архівах Компартії Радянського Союзу, а тепер опубліковані, нараховується тисячі. Інша річ, що ще недавно вони вважалися документами особливої секретності, і публікації не підлягали.
Особливість цієї книжки полягає в тому, що про кожне “меню” (якщо тільки можна так висловитися), голодуючих ми дізнаємося з розповідей тих людей, яким дивом вдалося уціліти під час цього голодомору. Ось свідчення М.В. Григорука з села Полянецького на Одещині. “Мох на дереві. На початку 1930 року в Полянецькому налічувалося 820 селянських господарств. Весною 1933 року почався страшний голод. Люди їли бур’ян, листя з дерев жаливу, квітки з білої акації, збирали і їли мох на деревах у лісі. Найбільше померло з голоду у квітні і травні. Так, з 1 по 10 травня в Полянецькому померло 406 осіб з голоду, а всього померло з голоду 864 особи. Мені уже вдалося записати в список 733 особи. Цю роботу я продовжую. Може, вдасться зібрати дані про всіх”.
А ось розповідь, яка пояснює слово “мокрець”: “Їли котів, собак. Весною копали всяке коріння: лопухів, диких буряків. Їли кропиву, мокрець, листя кінського щавлю, лободу, ловили кротів, у річці визбирували черепашок, яких було дуже багато...” М.Я. Ковтун. С. Денищі. Житомирщина”.
У вступному слові до цього “словника голодомору”, що налічує сотні назв всього того, що чим, умираючи від голоду, люди прагнули врятуватися, упорядник його Олекса Різників пише: “Слово “ідло” Грінченко дає з наголосом на другому складі... Словник цей не є методичним посібником для майбутнього голоду, хоча при бажанні (чи потребі) з нього можна багато чого навчитися, аби вижити у складних екстремальних умовах. Він скоріше призначений для розбудження пам’яті тих старших людей, які пам’ятають лише, що “Сталін ціни зменшував”. Тут, саме в цьому словнику, вони побачать справжнє обличчя хрещеного батька мафії, яка захопила 1917 р. політичну владу, та й суть самої цієї мафії.
Найлегше вмирати тому, хто шепотів розпухлими губами: “Не знає про це Сталін, от якби знав”. Переважній більшості вмирати було тяжко – вони знали, хто влаштував цей голод...”
А вони, вмираючи, справді знали, хто його влаштував, цей голодомор, оскільки бачили, як комуністичні активісти вивозили з сіл, з районів увесь урожай; бачили, як щодня селами шастають загони, котрі вривалися в хати селян і відбирали все, що було в хаті істинного, а кожного, хто намагався заховати хоча б жменю зерна, муки чи крупи, аби прогодувати свою багатодітну родину, негайно оголошували “ворогом народу”.
Книжка “Їдло 33-го” Олекси Різникова посяде належне місце в бібліотеці, в літописові голодомору 1933-го, поряд з такими книжками як “Народна книга меморіал”, підготовлена за спогадами українців Лідією Коваленко та Володимиром Маняком; “1933: трагедія голоду” – Станіслава Кульчицького; “Безкровна війна. Розповіді про голод 1933 року, записані в селах Козельщинського району на Полтавщині”, “Колективізація і голод на Україні” – колективу авторів, та багатьох інших.
Цілком очевидно, що давно назріла потреба створити таку книгу – меморіал про замучених голодомором, зі спогадами тих, хто врятувався, та за матеріалами документальних і усних свідчень жителів Одещини.
