Стаття Степана Сербінова «Узагальнили – жахнулися...» («ОВ» за 29 квітня 2006 року), викликала широкий відгук серед читачів. Вони телефонують до редакції, пишуть листи. Відповідаючи на їхні запити, ми відкриваємо на сторінках газети нову рубрику «Як живеш, село?», під якою будемо вміщувати відгуки на згадану статтю, листи про сільські проблеми.

Запрошуємо до розмови вчених, фахівців, працівників соціальної сфери, керівників сільських і селищних рад. Дуже хотілося б почути їхні думки про те, як на практиці здійснюється оголошений у країні Рік села.

Сьогодні публікуємо два перших відгуки із Бол¬градського й Любашівського районів.

КОЛИ ЗЕМЛЮ ГУБИМО

Статтю Степана Сербінова «Узагальнили – жахнулися...» перечитав кілька разів. Потім поділився прочитаним із сусідами. Розгорнулася спонтанна дискусія. І не приховаю, у багатьох літніх людей на очах були сльози. А один старенький навіть із тривогою сказав: «А як там автор? У старі часи йому б дісталося... Це я вам як юрист кажу».

Те, про що автор написав, я бачу своїми очима щоразу, коли їду до села, у рідний Болградський район. Тисячу разів він правий, коли пише: “Квітучий Болградський район перетворився на край убозтва та безвиході”.

Я багато років працював у цьому районі керівником двох великих господарств, начальником районного управління сільського господарства. Район за своїми економічними показниками завжди був у першій “трійці”, неодноразово виходив переможцем у змаганні навіть на республіканському рівні. Знаю, знайдуться читачі, які будуть, читаючи ці рядки, посміхатися: знову за старе - перехідні прапори, врожаї, надої. Ну і що з того?

Як людина, яка багато побачила на своєму віку, гадаю, маю всі підстави їм заперечити. Справа не тільки в цих економічних показниках. Вони найтіснішим чином були пов'язані з добробутом села, кожного його жителя. Палацом культури в Червоноармійському захоплювалася вся країна. Більш того, саме Палаци культури були побудовані в кожному (!) селі цього району. А школи, а лікарні, а дороги з твердим покриттям до кожного села! А табір праці і відпочинку “Мрія” на 720 чоловік. А десятки і навіть сотні приватних легкових автомашин у кожному населеному пункті!

У кожному колгоспі було стільки техніки, що раніше навіть МТС стільки не мали. І ось як собі уявити, як зрозуміти, що за лічені роки всього цього не стало? Громадські будинки, фермерські приміщення рознесли по цеглинці. Дуже важко повірити, що таке відбулося стихійно, при фатальному збігу обставин. Зруйновано не тільки приміщення, розбито, немов після якогось бомбування, багато доріг, взимку по них не проїхати, а влітку, як у глибоку старовину, усі їдуть по второваній ґрунтівці.

Тяжко говорити про все це. Тяжко і дуже боляче, що праця мого покоління, незліченні багатства того ж Болградського району зникають.

Але я пишу ці рядки не тільки для того, щоб поплакатися “у жилетку”. Хоча мовчати в такій ситуації дуже важко, та й для справж¬нього хлібороба просто соромно. Треба діяти і конкретними справами виправляти ситуацію в сільському господарстві.

Зараз я пенсіонер, і в мене є час на міркування, на вивчення стану справ в аграрному виробництві не лише в нашій країні, але і за кордоном. І ось до якого висновку дійшов. Селу сьогодні потрібні великі сільгосппідприємства на новій основі. Там, де вони збереглися, ще є можливість поліпшити справи. Та й люди там живуть значно краще.

Візьмемо, наприклад, СВК “Владичень” того ж Болградського району, яке уже 15 років очолює М.Л. Карапетров. Насамперед, віддамо йому належне: незважаючи на всі гоніння, погрози він не пішов на дроблення, і люди його в цьому підтримали. Сьогодні це СВК, як оазис у пустелі. Тут люди забезпечені роботою, високою зарплатою, одержують постійно необхідну соціальну допомогу. У селі збереглася і далі розвивається соціальна інфрастуктура. Тут працюють свій млин, олійня, пекарня, цех з виробництва круп і макаронних виробів. За підтримки сільгосппідприємства функціонують Будинок культури, школа, ФАП, дитячий садок та інші об'єкти.

Нещодавно я знову відвідав це село і ще раз переконався, що тут немає масового відходу людей у місто. Будинки усі мають охайний вигляд, немає того жахливого занепаду, яке доводилося бачити в інших селах. Навіть у тих, де ще нещодавно життя вирувало, і тисячі людей знаходили для себе роботу.

Не впізнати тепер Червоноармійське, Городнє, Жовтневе та й інші села, де розпалися колгоспи, а дрібні фермерські господарства так і не стали на ноги. Їм тепер не те що країну прогодувати, як нас запевняли ще недавно, а дай Боже, щоб самим зі злиднів вирватися.

І ще про одне хочу сказати. Гинуть і руйнуються сьогодні не тільки села. Гине сама земля. Ось нещодавно прочитав у газеті, що в області не обробляється 82 тис. гектарів ріллі. В це майже не віриться. Якщо в одному Фрунзівському районі таких земель, “що гуляють”, нараховується 15 тис. гектарів, то і в інших районах, гадаю, буде не менше.

Але є ще страшніша небезпека. Про це я, як агроном, говорю. Землю стали по-дикунськи (іншого слова і не підберу) експлуатувати. Пам'ятаю, як починав свою роботу зі складання історії полів. Дотримання сівозміни було непорушним правилом, навіть при планах сівби різних культур, що спускалися зверху. Сьогодні на полях панує повна анархія. Кожен сіє, що заманеться. А хочуть вирощувати чомусь переважно соняшник. Без дотримання сівозмін, відмахуючись від найсуворіших правил, агровиробники сіють щороку, цілком спустошуючи землю, заражаючи її всілякими карантинними хворобами. Невже цього ніхто не бачить і не чує? Гра в таку мовчанку може призвести до великої трагедії. Поля втратять родючість, і останні селяни залишать свої будинки в пошуках кращої долі. Хіба так треба господарювати на землі? Вона споконвіку була головною годувальницею, надією та опорою селян. Сьогодні ненаситні бізнесмени заради миттєвого прибутку готові принести її в жертву.

Вони-то потім виїдуть орендувати інші землі, залишивши місцевим жителям виснажену, хвору ріллю. Доки не пізно, потрібно втрутитися тим, хто відповідає не тільки за розподіл земель, але і за їхнє раціональне використання.

Микола ДОЙКОВ,

пенсіонер, колишній начальник Болградського районного управління сільського господарства

РАЗОВИМИ ПОДАЧКАМИ СПРАВІ НЕ ЗАРАДИШ

Добрий день, шановні працівники редакції газети «Одеські вісті». Велике спасибі вам за статтю «Узагальнили – жахнулися...», опубліковану 29 квітня.

Я розповім про своє село Кричунове, що в Любашівському районі. Почну з того, як ми жили раніше. Наш колгосп ім. Свердлова був мільйонером, завжди в банку мав вільні гроші. Люди одержували солідну зарплату. А натурою – від однієї до трьох тонн зерна. Тому в кожного у дворі було багато живності – корови, свині, птиця всіляка. Механізатори та тваринники купували собі машини.

А що собою становило колективне господарство? Дві молочно-товарні ферми, до 6 тисяч голів великої рогатої худоби. Дві тракторні бригади. Була власна ремонтна майстерня з набором верстатів. А за пальне ніколи й не турбувалися. Його завжди було вдосталь і за копійчаною ціною.

Запам’ятався мені й рейсовий автобус, що тричі на день їздив до райцентру, а проїзний квиток коштував лише 50 копійок.

Та що там згадувати! Хіба тільки для того, щоб іще раз розтривожити душу та рани воєнні. Але й мовчати теж не можна. Нехай керівники області, держави довідаються про справжній стан справ на селі та наслідки проведеної аграрної реформи. Втім, її й реформою по суті назвати не можна. А те, що діється сьогодні на селі, інакше як вандалізмом і не назвеш.

Я добре пам’ятаю села після війни. Багато які стояли руїною, не було найпотрібнішого, щоб налагодити роботу, сіяти та збирати врожай, відбудовувати зруйноване житло. Але то була війна...

А сьогодні? Все побито, все продано та перепродано. Знаєте, часто от так сиджу і думаю: невже все це зробили свої люди? І виходить, що свої. Це вони до фундаменту порозбирали корівники. Худобу розпродали, гроші пішли невідомо куди і невідомо кому. А більшість колгоспників залишилися навіть без засобів до існування.

Начебто, виділили земельні паї, й усі мали б радіти з цього. Але втіха невелика. Ска¬жімо, мені, 80-річному старому, інвалідові війни другої групи явно не до снаги обробляти землю. Хочу здати в оренду, але ніхто не хоче брати. От і заростає землиця рідна бур’янами. Хліборобське серце таке витримає?!

А з іншого боку, на що тому сільському пенсіонерові жити? Пенсія 400 гривень, а треба купити вугілля, дрова, заплатити за газ. А продукти найпотрібніші – хліб і картопля – теж багато коштують.

Скажімо, за тонну вугілля треба 500-600 гривень. А за машину дров – майже вдвічі більше.

А спробуй до райцентру з’їздити. Дорога – самі вибоїни. І постійного автобуса вже давно немає. Ходить приватна маршрутка, за квиток треба сплатити 12 гривень.

А які нині на базарі ціни? Хто ними цікавиться, хто хоч якось на це реагує? Хто як хоче, так і здирає з бідного селянина останню копійку. Цукор у районі, де є власний цукровий завод, продається по 4,2-4,3 гривні за кілограм. А чому не вдвічі дешевше, як було раніше? Турбуються, щоб товаровиробники не були обмежені у своїх безмірних доходах. А бідна сільська людина нехай останню сорочку знімає, щоб прогодувати родину.

Тепер от усе гризу себе: хіба я за це голосував? Щоб постійно чути по радіо або телевізору, що щодня на щось підвищують ціни: на газ, на пальне, на залізничні квитки?.. Всього й не перелічиш.

От і живи в селі. Звичайно, молодь іде, села порожніють, старі доживають у муках свої останні дні. І немає до них жодного діла. Не вірте тим розповідям про соціальний захист, про благодійну допомогу. Ще раз нагадаю, що мені як інвалідові війни виділяється одна тонна вугілля безкоштовно. Раніше паливо доставляли до сіл і розвозили по домах. Тепер видають гроші на це. А далі? Де шукати транспорт, хто повантажить-розвантажить? Викручуйся як собі знаєш. І ні в кого голова не болить, що тим пенсіонерам по 80 – 85 років і вони більше лежачі, ніж ходячі. Де їм дбати про те паливо, про іншу допомогу?

Але то подробиці. А написати до редакції передусім спонукала тривога за майбутнє села та виступ газети, що відкрито про все це розповіла. Треба ситуацію негайно виправляти. І для початку належить усім зрозуміти, що дрібними фермерськими господарствами стану справ не виправити. Я на економічних питаннях не особливо розуміюся, але життєвий досвід підказує: поки не знищено цілком сільськогосподарське виробництво на селі, поки ще є люди, що не зневірилися в землі-годувальниці, треба ухвалювати терміново інші закони про землю та про село. А разовими подачками та гаслами типу “Рік села” справі не зарадиш. Дуже хочеться вірити в такі зміни…

Сергій ЖАР,

інвалід війни,

с. Кричунове,

Любашівський район

ДАЛІ БУДЕ…

Нагадаємо, що стаття “Узагальнили – жахнулися...” закінчувалася такими словами: “...Багато граней безпросвітного сільського життя залишилися “за кадром”. Гадаємо, що про них розкажуть у своїх листах і відгуках наші читачі. А спільними зусиллями ми будемо домагатися, щоб Рік села не залишився тільки на папері, як багато інших гучно проголошених починань”.

Згаданий у статті документ Головного управління статистики в Одеській області “Про соціально-економічне становище сільських населених пунктів” був представлений для розгляду на колегії облдержадміністрації 18 квітня 2006 року. Але обговорення не вийшло. Занадто перенасиченим був порядок денний іншими питаннями, пов'язаними з підсумками соціально-економічного розвитку регіону в першому кварталі поточного року. Але розпорядження було прийнято. У ньому, зокрема, доручено головам райдержадміністрацій до 1 липня 2006 року проаналізувати і заслухати на засіданнях колегій питання соціально-економічного становища сільських населених пунктів районів і вжити вичерпних заходів щодо поліпшення цього самого становища. Будемо сподіватися, що за цим підуть і конкретні справи. Про це хотілося б прочитати і у листах наших читачів.

Слід зазначити, що обласне статуправ¬ління не обмежилося згаданою вище довідкою до облдержадміністрації. За цим пішла прес-конференція для широкого кола журналістів. Тут було обнародувано деякі додаткові дані, які тільки підтверджують тривожну ситуацію на селі. Наведемо лише деякі з них. За станом на 01.01.2005 року в області нараховувалося 680 сільських населених пунктів (61 відсоток), які не мали дитячих дошкільних закладів, хоча там живе чимало дітей цього віку. У 515 селах (!) немає шкіл, там багато дітей потребують цього. Найбільше число таких сіл у Великомихайлівському районі – 57, Роздільнянському – 57, Красноокнянському – 35, Фрунзівському – 31, Миколаївському – 27, Ширяївському – 43. Ви, любі читачі, коли-небудь чули про це з високих трибун, з інших джерел? Зате пішли розмови про нову спеціалізацію шкіл, створення профільних класів, що призведе названу статистику до різкого зростання. Про це хотілося б почути думку наших вчителів, директорів шкіл, інших навчальних і поза¬шкільних закладів.

Гнітюча статистика і за кількістю Будинків культури, клубів, бібліотек, кіноустановок, інших об'єктів соціального призначення. Як вам там живеться без відділень зв'язку, медичного обслуговування, без магазинів і пунктів громадського харчування, без комунального і побутового обслуговування? Давайте будемо називати речі своїми іменами, привертати до них увагу громадськості, виконавчих органів, депутатів усіх рівнів нового скликання. Спільними зусиллями, можливо, і зрушимо справу з “мертвої” точки.

Цього року, треба визнати, виділяються величезні кошти саме на розвиток села. Вони повинні піти на будівництво доріг, постачання сіл водою, на газифікацію населених пунктів, інші невідкладні соціальні потреби. А як усе насправді? Напишіть і про це. Щоб не вийшло так, як з будівництвом дороги з твердим покриттям між селами Дмитрівка і Нова Іванівка, що в Болградському і Арцизькому районах. Грошей на неї списали величезну суму, а дороги як не було, так і немає. І винних, виявляється, теж у цій історії немає. І мучаться жителі тієї ж Дмитрівки: у негоду до них жоден громадський транспорт не їде, і людям потрібно щодня пішки переборювати до десяти кілометрів. Вам така картина теж знайома?

Одне слово, давайте продовжимо розмову на цю злободенну тему. Зробимо її надбанням новообраного депутатського корпусу усіх рівнів і будемо вимагати від нього вживання негайних заходів, всього того, що передбачалося в багатьох передвиборних програмах.

Чекаємо на ваші листи.