(Закінчення. Початок в номері від 1 червня)
«Велесова книга» є твором настільки самодостатнім, що, незалежно від того, хто, коли і з якою метою творив його, він назавжди залишиться автентичним набутком нашої древньої історії і вселюдським атрибутом українського національного безсмертя. Ким би не була написана «Велесова книга», пером і духом цього творця водив осяйний дух буття наших предків. І все ж таки, щодо імені можливого автора «Велесової книги»... Досі ніхто з дослідників цієї пам’ятки чомусь не надав належної уваги авторському звертанню до читача, яке віднаходимо в тексті 29-ї «дощечки». А там, серед іншого бачимо таке: «Сє рієчєть вамо Хороугынь сєн од оцє Хорыгє і сє єсє просіць вашь о бзєхь». Тобто, висловлюючи свої настанови, автор прямо звертається до нас, своїх читачів: «Це говорить вам Хоругин син, від отця Хоруги (Хориги), який є прохачем вашим перед богом», отже, слід вважати, вже помер.
Подробиці цього дослідження ви можете знайти в моїй книжці «Велесова книга предків», але, підсумовуючи його зараз, можу сказати: ніхто не повинен ігнорувати того факту, що автор «Велесової книги» сам відрекомендувався: «Я – Хоругин син», і я звертаюся до вас. Хто був цей Хоруга, можемо лише здогадуватися. Але, на мій погляд, може йтися про верховного жреця русичів. Його син (можливо, поняття «син» – образне, йдеться про нащадка) володів писемними язичницькими джерелами, знав чимало текстів, переказів, релігійних заклинань, треб та інших священнодійств.
Тим часом Борис Яценко, автор того перекладу, за яким “Велесову книгу” зараз вивчають у школах та вузах, намагається вразити нашу уяву своїм літературознавчо-освітнім відкриттям: “Велесова книга”, – пише він, – справила значний вплив на розвиток традицій і стилів у давньоукраїнській літературі Київської Русі ХІ – ХІІІ століть”. Який вплив? Яких традицій?! Ні, ви лишень вдумайтеся в цей пасаж! У нас що, існує хоч якийсь, хоч мізерний, опосередкований доказ того, що “Велесова книга” була знаною в ХІ – ХІІІ століттях? Її що, вивчали в школах, літератори давньоукраїнські наслідували традиції і стиль “Велесової книги”? А якщо наслідували, то хто саме і коли та в чому це проявлялося?
Я змушений задати Б. Яценку і всім, хто дотримується таких поглядів, пряме, як дошка мого письмового столу, запитання: якщо впродовж чотирьох століть, як пише Б. Яценко “Велесова книга” справляла “вплив на розвиток традицій і стилів у давньоукраїнській літературі”, то чому ми відкриваємо цю книгу і розшифровуємо її лише наприкінці ХХ століття? Чому не існує жодних праць тих часів, у яких були б посилання на дану книжку, на її “дощечки”, на ці тексти? Ні, ви можете собі уявити існування якоїсь книги, яка б упродовж чотирьох століть справляла “значний вплив на розвиток традицій і стилів” літератури великого європейського народу, і при цьому залишалася абсолютно невідомою, недослідженою та невивченою і навіть аж до другої половини ХХ століття, ніде і ніким не зафіксованою?
Пане Яценко, ви за кого маєте читачів шанованого збірника “Хроніка-2000” і своєї збірки “Велесова книга”? Та навіть язичницькі обрядові пісні, оповідки та легенди, які ніякого “значного впливу” на цілу літературу цілого народу не мали, і ті дійшли до нас, давно відомі, літературо– та історикознавчо зафіксовані. У нас що, від ХІ ст. тривав льодовиковий період, або найшов всесвітній потоп, і всі сліди “Велесової книги”, всі прямі та опосередковані докази її значного впливу” на літературу були знищені?
Я рішуче виступаю проти того, щоб вважати “Велесову книгу” підробкою чи фальси¬фікатом. Незалежно від того, в якому столітті цю “Велес-книгу” написано, вона була і навіки залишиться... автентичною. Підробкою, фальсифікатом вона могла б бути лише тоді, коли б виявилося, що існувала чи існує справжня “Велесова книга” (ВК), а та, текстами якої ми володіємо, є по відношенню до оригіналу не копією, а підробкою, зі зміненими текстом і смислом. Хоча й тоді “ВК” матиме свою власну історію і свою пізнавальну цінність. А ще її можна було б вважати фальшивкою, якби було доведено, що наведені в ній факти не відповідають даним літописів, хронік, археології. От тільки хто і як, якими засобами візьметься це довести?
Здійснюючи свій прозовий переклад та літературну інтерпретацію “ВК”, я користувався тим єдино існуючим оригіналом, яким користувалися всі інші дослідники і перекладачі, тобто автентичним текстом, який первісно був опублікований 1990 року в 43-му томі “Трудов отдела Древней русской литературы” (ТОДРЛ), а потім звірений Б. Яценком з передруком “Календаря канадійського фермера” та з машинописним текстом, наданим йому О. Твороговим, який, власне, й готував публікацію в ТОДРЛі; а також із самим ритмічним перекладом Б. Яценка. А чому я змушений був вдатися до перекладу ви зрозумієте, порівнявши два тексти. Ось переклад Яценком фрагменту “дощечки”, з того загального перекладу, якого запропоновано вивчати нашим школярам і студентам.
Се бо ми зберігали пытаре Діяіе, бо той окремо є, став
Перед Матір’ю.
Се бо те було за приходу до джерел
І та йшла, піднявши руки до хляб...
Перечитайте цей фрагмент ще раз й уявіть себе на місці хоч учня, а хоч учителя. А ось мій прозовий переклад цього ж фрагменту:
“Ми зберігали вірність богові нашому, батькові Дію, який, прийшовши до джерел, заступився за нас перед Матір’ю, і та пішла, піднявши руки до дощових хмар”. Гадаю, коментарі тут зайві. Тепер я знаю, що в моєму перекладі будь-який учень і будь-яка домогосподарка не лише хоча б до середини дочитає цю “книгу”, але й зрозуміє, про що там ідеться. Природно, що, здійснюючи власний прозовий переклад та літературну інтерпретацію “ВК”, я змушений був по-своєму розшифровувати та перекладати значні фрагменти цього давнопису, реставрувати їх та літературно інтерпретувати... Але не на шкоду змістові.
Досі всі дослідники сприймали “Велесову книгу”, як літопис. Відповідно, як до літопису, ставилися до неї й оцінювали її. Я ж стверджую, що “Велесова книга” не має нічого спільного... з літописом! Перед нами – зібрання воїнських треб, сказань волхвів та священнодійств, які використовувалися волхвами під час таємних проповідей уже в часи християнизації Русі. Саме цим пояснюється одверта антихристиянська спрямованість більшості текстів, а також їх фрагментарність, неузгодженість, дублювання та схильність до множинної інтерпретації тих самих подій, до їх варіантності.
На моє переконання, це був своєрідний посібник для язичницьких проповідників, складений з воїнських треб, священнодійств та проповідей різних наставників і написаний так, що був доступний тільки посвяченим.
Що ж до того, що писано тексти на “дощечках”, – то чому це так дивує декого з дослідників? Згадаймо: ще в древньому Римі такими, намащеними воском “дощечками” користувалися учні та вчителі римських шкіл, і звалися ці “дощечки” “церами”. Дослідники віднайшли “цери”, тільки вже не антихристиянського, як у “ВК”, а антиязичницького спрямування, і в Росії, під час розкопок у Новгороді. Я відмовився від традиційної нумерації “дощечок”, якої дотримувалися всі дослідники до мене, і почав не з першої “дощечки”, а з 16-ї, зі слів: “Велесу, Богу нашому, який є пристановищем сили нашої, присвячуємо ми книгу цю”. Відтак згрупував тексти “дощечок” за трьома тематичними розділами: “Сказання сивої давнини”, “Повчання волхвів” та “Воїнські треби”, внаслідок чого маємо три смислові і функціональні (так, і функціональні теж) групи-розділи. Ось вони. У розділі “Сказання сивої давнини” я зібрав легенди і перекази про походження русів та держави Руськолані; про пращурний рід князя Богумира; про братів Славена і Скіфа та князів Кия, Щека і Хорива, про вихід праукраїнців із Пенджабу, їх переселення до Карпат, а потім – на Дніпро... Одне слово, тут зібрано і логічно, в хронологіч¬ному порядку (наскільки це дозволяють тексти “дощечок”, з їх безкінечними повторами та відходами від теми) простежив хронікально-історичну канву цього древописання.
Дещо інший характер має розділ “Повчання волхвів”. Тут, за хронологічно-смисловим принципом, упорядкував тексти, які розкривають повчання праукраїнських волх¬вів, їх звертання до нащадків із поясненнями: якою була їхня язичницька віра, яким богам та божкам, і чому саме їм, вони вклонялися, та як ці боги допомагали нашим пращурам, навчаючи їх ремесел і землеробству та рятуючи під час воєн і лихоліть. Привертає увагу, що тексти окремих “дощечок” становлять собою прямий заклик протистояти чужинській, грецькій, тобто християнській, вірі і молитися та поклонятися лише богам своїх предків, тобто язичницьким.
У цих текстах також віднаходимо окремі посилання на походи і битви давніх українців, але я не вилучав їх, вважаючи, що вони теж таять у собі елементи історичних прикладів та повчань. І нарешті, третій блок текстів я сформував під назвою “Воїнські треби”. Починається він своєрідною проповіддю, якою волхви напучували воїнів, надихаючи їх на подвиги, вселяючи віру в богів, змальовуючи позаземний шлях душі загиблого воїна та переконуючи в її безсмерті, а ще – закликаючи іти в бій за Русь, за народ свій, “як на свято”.
Тож логічно, що й розпочав я цей розділ зі слів тексту 7(е) дощечки: “Коли воїн-русич гине, він іде на Сварогові луки і, зустрічаючи його, Перуниця каже: “Ти не грек чи варяг, ти – герой-русич зі славного роду слов’янського”. І той прямує луками під співи Матері до великого Сварога. І промовляє до нього Сварог: “Іди, сину мій, до тієї вічної краси, де діди і баби твої, які досі гірко тужили, перебувають тепер у радощах і веселощах. То вони возрадувалися твоєму вічному життю, що продовжуватиметься тепер у радощах і веселощах. То вони возрадувалися твоєму вічному життю, що продовжуватиметься тут до кінця кінців”.
Зібрані з різних частин автентичного тексту і поєднані в цілісний тестовий сувій, ці воїнські проповіді та воїнські поховальні промови (треби), підсилюючи одна одну, набувають нового змісту, нових смислових відтінків, нового хорального звучання, подаючи всім нам зразки пошанування своєї прабатьківської мови та культури; своєї предковічної слави та предковічної віри. І саме в цих повчаннях – велич “Велесової книги”, в цьому – першорядні морально-етичні відповіді на питання: “Хто ми? Звідки походимо і камо грядєші? Чиїх предків ми сини та яким богам маємо молитися?”
Що ж до занепокоєності декого з наших учених з приводу того, що в нас, українців, мало давніх літописів, то скажу так: коли Народ уже давно є, а літописів усе нема й нема – це ще не страшно. Страшно, коли літописи вже давно є, а Народу все нема й нема!..
