Нещодавно в Одесі, в концертно-виставковому комплексі Одеського морвокзалу відбувся ІІІ міжнародний форум інвестицій та інновацій, організаторами якого стали Асамблея європейських регіонів, Міністерство економіки та Міністерство іноземних справ України. У роботі цього форуму взяли участь понад 550 інвестиційних фондів і компаній, фінансово-промислових груп, банків і корпорацій; юридичних та консалтингових фірм, а також підприємств Одещини, які розраховують на плідну співпрацю з інвесторами та партнерами. В рамках форуму відбулися і низка «круглих столів», і безпосереднє знайомство з тими підприємствами та районами, які прагнуть до співпраці з інвесторами і які з усією очевидністю можуть бути привабливими для потенційних інвесторів.
Одну з таких делегацій приймали у себе в Комінтернівському районі голова райдержадміністрації Людмила Ярославівна Прокопечко та голова районної ради Дмитро Іванович Макосій, а також керівники ТОВ «БЕЛЛ», ТОВ «Трансінвестсервіс» та інших підприємств і організацій, які вже тривалий час успішно працюють на території Комінтернівського району.
КОМІНТЕРНІВСЬКИЙ район... Варто поглянути на карту, щоб зрозуміти, який благодатний край дістався його людям і яке промислово-економічне та туристичне майбутнє чекає на нього. Чого варті хоча б оті десятки кілометрів сонячного чорноморського узбережжя та майже увесь західний берег Тилігульського лиману, справжнього степового моря, теплого, екологічно чистого (принаймні найчистішого з подібних лиманів – озер України), яке в будь-якій європейській країні вже давно було б перетворене на курортно-туристичну Мекку; і майже весь східний берег Куяльницького лиману, з його санаторно-лікувальними можливостями; ще два лимани, які щоправда приваблюють вже не стільки курортників, скільки промисловців... Але ж приваблюють.
Серед учасників форуму, які прибули того дня до ра¬йону, були досить поважні і впливові люди з Німеччини, такі як доктор Міхаель Арндт, президент регіону Ганновер; консультант з питань економіки та податків Рольф Ведемайєр; голова опікунської ради Інституту німецького права Петер Алексіс Альбрех; бізнесмени з Болгарії, Греції та інших країн. Й ос¬кільки найбільше їх цікавили гарантії безпеки інвестиційних капіталів, надійність їх вкладення в економіку краю, то найпереконливішим аргументом могла слугувати статистика, з якою їх познайомила голова райдержадміністрації Людмила Прокопечко.
Зараз у районі зовнішньоекономічною діяльністю займається 41 підприємство, яке підтримує постійні економічні зв’язки з Росією, Молдовою, США, Великою Британією, Грецією, Ірландією, Чехією. На січень 2006 року загальний обсяг різноманітних іноземних інвестицій в економіку району становив понад 37 млн доларів США, що складає 47 відсотків усіх іноземних капі¬таловкладень в райони області; а на кожного жителя району (67,9 тис. осіб) припадає по 547 доларів США іноземних інвестицій! Що, вражає?
Щоб уже остаточно довершити цю картину, можна додати, що тринадцять підприємств району працюють з прямими іноземними інвестиціями. Одним із них і є ТОВ “Трансінвестсервіс”, яке промислово обживає східний берег Аджаликського лиману. У своїх коментарях генеральний директор Олексій Ставніцер та його фахівці були досить лаконічними, але те, що захопленими поглядами оглядали потенційні інвестори та іноземні гості-науковці, особливих коментарів і не потребувало. На їх очах на ще вчора “дикому”, первіс¬ному березі лиману виростав величезний промисловий комплекс – із, за новітнім словом техніки обладнаними, причалами, комплексом по прийомці та переробці зернових, який вже зараз здатен приймати до 800 автомашин на добу. А ще тут діють два найпотужніші в Україні тер¬мінали, обсяг вантажів яких складає понад 5 млн тонн і на яких іде перевантажування зерна, мінеральних добрив та інших сухих вантажів. Солідність цього, тепер уже стовідсотково приватного, підприємства (хоча приватники починали тут, маючи лише один відсоток свого капіталу) засвідчує і той факт, що “Трансінвестсервіс” має свою власну залізничну станцію і 19 кілометрів відомчих колій, на яких робітники здатні обробляти до 500 вагонів вантажів на добу.
Тут усе новітнє: техніка, технології, система управлін¬ня, ставлення до проблем екології, до організації праці робітників та співробітників цього підприємства та до їхньої... заробітної платні, яка сягає двох тисяч гривень.
Досить глянути на будівельні майданчики “Трансінвестсервісу”, щоб переконатися: тут працюють люди, які пришли в цей бізнес, у цей край, у цю галузь надовго й обживаються ґрунтовно. Одні кораблі з далекими заморськими портами приписки вже стоять біля причалів, інші чекають на рейді; а щоб вони менше чекали, технічний флот займається поглиблюваними роботами, підрізає береги і бере в бетон причальних стінок нові ділянки, відведені під освоєння.
ДО речі, про береги. Пригадую розмову з головою райдержадміністрації Людмилою Прокопечко. Я звернув увагу, що вона кілька разів поверталася саме до проблеми освоєння морського та лиманного узбережжя. Ми знаходилися тоді на території фірми “БЕЛЛ”, яка займається спорудженням котеджного містечка “Золоті ключі” та укріпленням берегів.
- Найболючіше, - каже Людмила Ярославівна, - бачити, що деякі наші фірми взяли значні ділянки земель, але нічого путнього на тих землях так і не створили. Подивіться, в якому стані побережна зона. А це ж най¬кращі, найелітніші – якщо виходити з точки зору інвестиційності – землі! Але в багатьох місцях вони виявилися занедбаними. Значні ділянки території в районі Чорноморського, Сичавки, Фонтанки – це вже наш головний біль. Тут такі зсуви, чи принаймні така небезпека нових зсувів, що говорити про будь-яке використання їх для житлової, курортної чи туристичної забудови можна тільки в комплексі зі значними капітало¬вкладеннми у берегоукріплювальні роботи. Ось чому ми з великою увагою ставимося до діяльності тут, в районі майбутнього жилмасиву “Золоті ключі”, товариства “БЕЛЛ”. Погляньте за межу їхньої ділянки: занедбаність, обвали, тріщини, вся прибережна смуга моря завалена каміннями, тобто ні цей берег, ні цю ділянку мілководдя використовувати з користю для людей по суті не можна. А тепер погляньте на територію, на які порядкують люди і техніка “БЕЛЛа”. Так, ми в усьому йдемо назустріч ке¬рівництву цієї фірми, тому що бачимо: люди дбають не тільки про сьогоденний заробіток; їм не байдуже, як житиметься і відпочиватиметься жителям селища “Золоті ключі”. І їм, і нам не соромно показати втілення цього проекту в життя, тому що це вже воістину по-європейськи, за кращими світовими технологіями і стандартами.
- А по тому, - цікавлюся, - як беллівці завершать ці роботи, районна влада готова надати їм нові майданчики для освоєння?
- Якщо це буде цікава пропозиція, з достатнім рівнем інвестицій – так, надамо. Хоча зауважу, що у нас уже є кілька інших фірм, які теж готові прилучитися до осво¬єн¬ня територій району, дбаючи при цьому і про якість робіт, і про екологію, і про порятунок для нашого сонячного узбережжя.
Я помітив, що іноземці досить неохоче залишали схили берега, на яких уже чітко позначалися чотири потужні берегоукріплювальні яруси. Як не без гордості розповідав керівник товариства Володимир Петров, співробітники “БЕЛЛа” не думають про те, як би вдовольнити запити принципових контролюючих органів, вони самі прискіпливо підходять до розв’язання будь-яких проблем, бо цього вимагає професійна гордість. А зважте, для того, щоб убезпечити зону містечка від зсувів і зробити узбережжя курортно-пляжним, довелося перемістити тисячі й тисячі кубометрів грунту, очистити прибережні води від каміння і сміття, створити кілька штучних заток – мілководних, теплих і прикритих від хвиль.
Водночас кожну оголену до глини ділянку берега буді¬вельники засипають чорноземом, щоб потім засіяти його травами і засадити квітами та деревами.
Довго думали, як бути з дорогою, яка веде від містечка до берега. Можна було обмежитися банальним асфальтом, але ж розуміли, що на такій крутизні він довго не протримається. Не слід було покладатися і на звичайні дорожні бетонні плити. І тоді вирішено було завезти плити з одного з аеродромів, військова частина якого розформована. Ці плити витримують могутні навантаження, вони надміцні, а отже, за їх якість, як і за якість своєї роботи, будівельники можуть бути спокійними.
ВІДКРИВАЮЧИ в заводоуправлінні “Транс¬інвестсервіс” прес-конференцію для потенційних іноземних інвесторів Людмила Прокопечко, яка за манерою поводження, за одягом своїм і способом мислення поставала в образі по-справжньому сучасної ділової леді, сказала, на перший погляд, загадкову фразу: “І я, і голова районної ради Дмитро Іванович Макосій, належимо до тих керівників, першою заповіддю яких є – не заважати підприємцям втілювати в реальність їх далекосяжні проекти”.
Й оскільки не лише журналісти та вітчизняні під¬приємці, але й іноземці сприйняли цю фразу схвально і з посмішками, стало зрозуміло, що і вони вже знають, який прикрий підтекст за цими словами приховується. Недарма майже всі іноземці час від часу терзали і перекладачів, і місцевих підприємців та керівників району запитаннями: “А чи надійно це – інвестувати значні кошти в економічну структуру району? Чи існують гарантії для інвесторів? Чи не чинять перешкод місцева влада та місцеві чиновники?”
І, мабуть, найлаконічніше і переконливіше охарактеризував співпрацю з головою райдержадміністрації керівник “БЕЛЛа” Володимир Петров: “Мені доводилося працювати і з попередніми керівниками. Любов Ярославівна Прокопечко вигідно відрізняється від них своїм розумінням проблеми, винятково діловим ставленням до тих питань, з якими ми звертаємося до неї, а головне – вона як керівник є мудрою і доступною. До неї не треба записуватися за тиждень і чекати отого одного “прийомного” дня на тижні. Ми приїжджаємо в райадміністрацію тоді, коли цього вимагає ситуація, і вона завжди готова не просто вислухати, а спільно з нами шукати шляхи виходу з ситуації. Як на мене, то це неоцінена – за мірками традиційного українського “чиновництва” – якість керівника. І нам не треба, як бізнесменам в інших районах та регіонах, молити Бога не про те, щоб керівники допомагали, а про те, щоб хоча б... не заважали. Тут люди ділові. Працювати з такими приємно, а головне – перспективно”.
ТИМ часом і Людмила Прокопечко, і голова райради Дмитро Макосій говорили з майбутніми інвесторами не стільки про досягнення району, скільки про його больові точки та потенційні інвестиційні можливості. Недарма в Комінтернівському районі зосереджено 27 відсотків, як тепер прийнято казати, “портфельних інвестицій” області. Тобто, будь-ласка, приходьте, вкладайте гроші, але... великі гроші. Бо, як справедливо зауважив Дмитро Макосій, “бідний інвестор району не потрібен, бідності в районі і без нього вистачає”. Тільки на конкурсній основі, тільки з надійним капіталом і надійними економічно, соціально та екологічно вивіреними проектами.
Так, в районі успішно діють потужні підприємства, такі як “ВЕККА”, “Гармаш”, Куліндорівський індустріальний концерн, “Алакозай”, “Гелека-М”, “Автодеталь” і “Хімагро”. Але ж поряд із ними понад п’ятдесят сільських населених пунктів, жителі яких дізнаються про сучасні зручності цивілізації лише з телевізорів. Зараз в сільському господарстві діють 17 товариств з обмеженою відповідальністю (до речі, як на мене, це дуже невдала, в контексті української реальності, форма визначення: “підприємство з обмеженою відповідальністю”, оскільки, на жаль, відповідальність багатьох вітчизняних підпри¬ємств справді... обмежена, а мала б бути повноцінною і цілковитою); а крім того, намагаються стати на ноги 14 приватних сільськогосподарських підприємств та 179 фермерських господарств.
Питання: “Багато це чи мало?” тут некоректне. Проблема полягає в тому, що усіх цих агропідприємств абсолютно недостатньо для того, щоб допомогти занепалим селам району по-справжньому піднятися до сучасного рівня буття. Колгоспи та радгоспи, мабуть, були не найкращим винаходом агрозаклопотаного людства. Але чи, відмовившись від них, ми знайшли такі форми господарювання, щоб і селянин почувався господарем на своїй землі, і сама земля не страждала від його безгосподарності або економічної безпомічності?
А ситуація в селах району зараз така: потрібен природний газ, оскільки без нього подальший розвиток цього степового і, водночас, приміського краю просто неможливий; потрібна питна вода, надійні водогони, сучасні дороги. Бо магістральних в районі, слава богу, вистачає, а спробуй дістатися віддалених сіл; тих сіл, які будь-що треба зберегти. Бо не можна й далі миритися з тим, що, позбавлені соціальної сфери, робочих місць та стабільного, хорошого заробітку, люди кидають свої сільські обійстя і подаються до поближніх міст і містечок.
Згоден, можна згадати, що в районі діє три потужні птахофабрики, поголів’я на яких сягає разом близько мільйона голів. Це чудово. Але таких комплексів птахівництва, тваринництва, рільництва має бути якомога більше. В районі 115 тис. га сільгоспугідь, з них 98,5 тис. га – під ріллею. Тобто маємо великий сільський район. Але чи є ця галузь економічно та соціально самодостатньою? І якщо наше землеробство так глибинно дотаційне, то за які кошти має розвиватися інфраструктура кожного з сіл, незалежно від того, на якій відстані від моря та автостради воно розташоване? Й ось тут у потенційних інвесторів величезне поле – в прямому значенні цього слова - поле для діяльності, для творчого пошуку, для найсучасніших технологій.
НА території Чорноморської селищної ради ось уже шостий рік діє оздоровчо-відновлювальний комплекс “Чабанка”. Тут створено аквапарк, спортивні майданчики, розгорнуто надійну мережу лікувально-оздоровчих споруд... Але ще потребує впорядкування пляжна зона, та й кількість туристів з кожним роком збільшується. А головне, для всіх очевидно, що і сама територія комплексу “Чабанка”, і селище Чорноморське потребують нових імпульсів для розвитку, враховуючи, що тепер уже йдеться про великий оздоровчо-туристичний та житлово-побутовий комплекс, в якому було б однаково комфортно і приїжджому людові, і місцевим жителям.
А вже треба думати, як бути з розлогою мережею “тимчасових” закладів туристичної галузі. Бо оці “тимчасові” уже не влаштовують ні жителів навколишніх сіл, ні керівництво району, ні самих туристів та відпочиваючих. Потрібно, щоб у цей бізнес приходили справжні професіонали, заможні, на¬дійні бізнесові партнери, які, як і підприємство “БЕЛЛ”, розуміли б, що обживати комінтернівські береги слід саме... з берегів, які вимагають значних вкладень. Бо навіть у туристичному проспекті району, який відкривається вступним словом Людмили Прокопечко та Дмитра Макосія, одверто, спеціально для інвесторів мо¬виться: “Територія вздовж узбережжя Чорного моря в районі сіл Фонтанка, Н. Дофіновка, Вапнярка, Крижанівка, де розміщується мережа тимчасових закладів туристичної галузі, зазнала впливу небезпечних техногенних процесів і явищ. Протягом всієї берегової лінії активізувалися зсувні процеси, тому проведення берегоукріплювальних робіт є одним із пріоритетних заходів збереження довкілля та розвитку рекреаційної зони в районі”.
Ось так, прямо, одверто, готуючи потенційного інвестора до такої ж прямої та одвертої розмови. Багатого, нагадаю, інвестора... Комінтернівці справедливо вважають, що їх район настільки інвестиційно привабливий, з таким всесвітньо-курортним і туристичним майбуттям, що вже не їх має обирати інвестор, а вони – інвестора.
Зараз в районі діє 60 курортно-оздоровчих установ, в яких одночасно розміщується понад 7 тисяч відпочиваючих. Для будь-якого іншого, навіть приморського, району така “цифірь” була б зручною для рапортів, а в Комінтернівському зітхають: “Мало! І подібних закладів має бути більше, і самі ці заклади повинні бути фінансово і базово могутнішими”. Уже зараз існують амбітні проекти створення нових комплексів, які здатні були б не лише повноцінно облагороджувати власну територію, але й населені пункти, в яких вони знаходяться. А зважмо, що з 97 га, які перебувають зараз під базами відпочинку, 45,3 га, розташовані в межах населених пунктів. Отже, й села та селища повинні бути такими, щоб відпочиваючий мав де відпочивати та на що подивитися.
А тепер погляньте на мапу і віднайдіть на березі Тилігульського лиману села Кордон та Калинівка. Зараз цей район визнано дуже перспективним у плані нового для нас екологічного туризму. Вже нині інвестори думають про можливу інфраструктуру цього бізнесу та про маршрути, прокладені через Тилігульський ландшафтний парк, з використанням природного заказника поблизу села Петрівки. Цей регіон вже давно визнано дуже привабливим і перспективним для туризму, але водночас кожен, хто працюватиме на цих заповідних землях, має пам’ятати, що вони... заповідні, і поки що екологічно найчистіші в області.
Ще один район для туристичного бізнесу – піщана коса Тилігульського лиману в поблизу Сичавки. Згоден, тут уже є кілька оздоровчих закладів, але не треба бути фахівцем і великим знавцем галузі, щоб зрозуміти, як багато коштів ще слід вкласти сюди, щоб коса справді стала “золотою” і для бізнесменів, і для відпочиваючих. Передусім тут виникає проблема налагодження інженерної інфраструктури. Адже йдеться про один із куточків понад Тилігульським лиманом, що займає своїм водним дзеркалом понад 26 тисяч гектарів і за лікувально-оздоровчими, природно-заповідними властивостями відноситься до об’єктів зі списку міжнародної Ромсарської конвенції. Тобто і керівництво району, і бізнесмени, і вся наша держава відповідальні за збереження цього природного дива не лише перед своїми нащадками, але й перед усім людством. До речі, коли йдеться про цілющі лікувальні грязі, ми чомусь згадуємо лише про Куяльницький лиман, а тим часом Тилігульський лиман має не менш цілющі грязі, та й запаси їх такі, що вистачить на століття.
Чи готові в районі до використання цих багатств? Раніше відповідь чиновників здебільшого зводилася до сакраментальної фрази: “Ми готові, але якщо буде державне фінансування”. Тепер керівники Комінтернівського району посилань на “державне фінансування” намагаються уникати. Бо знають: нарікати в такому виді бізнесу, як туризм та курортно-оздоровча сфера, на державу, тим паче, нашу, поки-що досить незаможну, – все одно що нарікати на Бога. Справжні керівники повинні не лише забезпечити розвиток таких боголюбних куточків, як Тилігул, інвестиційним коштом, але й подбати про те, щоб і держава мала належні податкові відрахування, і місцеві громади на ділових людей не скаржилися, а ще й дякували.
Даруйте, але ще кілька фактів... Загальна площа ландшафтного парку “Тилігульський” становить майже 14 тисяч га. А на тій території, де лиман сходиться з морем, діє ще й спеціальний, унікальний орнітологічний заказник “Тилігульський пересип”, до якого входять водно-болотні угіддя міжнародного значення. Ось тут і треба думати, як би це все поєднати: щоб і птаство цього “Тилігульського пересипу”, з його численними острівцями, озерцями, очеретами та болотами, не цуралося, і більш-менш первісний вигляд його зберегти; і щоб курортно-туристичну зону можна було розвивати за сучасним шиком, аби й на Канарах комінтернівцям заздрили? Проблема? Ще й яка! І я вже зараз передбачаю, що тут не обійдеться без певних ексцесів з боку декого із занадто обережних “зелених”.
Але знаєте, що мені здалося обнадійливим? Що, дбаючи про освоєння цього заказника, проектанти уже зараз наполягають на прокладці трикілометрового каналу лиман-море. Вірніше, не на прокладенні, а на очищенні того природного каналу, який колись давно існував, але зараз настільки замулений, що повноцінний водообмін між морем та лиманом порушено. А це ж серйозна загроза для збереження унікальної флори та фауни, що формувалася упродовж сотень і сотень літ.
А тим часом канал може мати й інше призначення. Існує дуже привабливий проект перетворення гирла Тилігульського лиману на... новітню українську Венецію. Хтось скаже: “У нас уже існує “Венеція” – Вилкове, але щось дуже блякло конкурує воно зі справжньою, італійською Венецією”.
Згоден, проблема існує. Але проект “Тилігульської Венеції”, яким заклопотані київські проектанти, від перших дій своїх має надавати цій місцевості сучасного, привабливого вигляду. І потім, не слід забувати, що будувати за заздалегідь визначеним, всебічно обгрунтованим та фінансованим проектом значно легше і перспективніше, ніж “приладнувати” під туристичну класику колись давно, хаотично забудоване рибальське Вилкове. Хоча, погодьтеся, в його первісності і незайманості теж існують свої зваби.
Одначе еколого-туристичні проблеми Тилігульського лиману, як і Куяльницького, значна частина східного берега якого теж перебуває під юрисдикцією Комінтернівського району, – це тема окремої розмови, до якої ми з часом повернемося. Тим паче, що тема ця давно назріла, і в ній чимало всіляких підводних каменів і течій.
Коли проїжджатимете повз Одеський припортовий завод, що в Южному, зверніть увагу на величезну недобудовану вежу, розташовану поряд із двома діючими, але скромнішими. Якби свого часу в ситуацію не втрутилися одеські “зелені”, ця, третя, вежа давала б більше мінеральної продукції, ніж дві попередні, а екологічно була б безпечнішою за них. То хто виграв від того, що тепер цей довгобуд з прикрою іронією в Припортовому називають “пам’ятником безглуздої демократії”? Втрачено значні кошти, що пішли на будову, втрачено ринки збуту продукції, за якою Україна посідає лідируюче місце в світі; втрачено величезні кошти, які могли б піти і на розвиток заводу та міста, і на розвиток країни. І можна погодитися з коментарем одного із співробітників Комінтернівської адміністрації, який, пояснюючи появу цього “пам’ятника”, пояснив іноземцям: “На жаль, у нас діють сили, які не зацікавлені в тому, щоб наша держава економічно розвивалася в цій галузі та переконливо конкурувала з іншими іноземними виробниками. Тільки цим можна пояснювати появу подібних “пам’ятників демократії”.
Тобто, проблеми справді існують. І стосуються вони не лише суто інвестиційного клімату, але й нашої з вами психології, нашого патріотизму, нашої віри в свою країну, свій народ, у наше спільне майбутнє. І те, що в Комінтернівському з’явилася нова, по-справжньому ділова та мисляча команда керівників району, які дбають не про сьогоденні переможні рапорти і сьогоденні вигоди, а про формування в майбутньому всесвітньо відомого курортно-оздоровчого і туристичного краю, - вселяє надію.
