Коли мені було десять років, мій дід Мефодій розповів легенду про людину, яка згодом стала моїм кумиром. «Два шикирлійці (нині село Суворове. – Авт.) вирішили віддячити нашому попечителю, і поїхали вони до нього, самотнього старого, в Одесу з незвичайним подарунком. День і ніч на возі добиралися вони до великого міста, що на Чорному морі. Знайшли будинок попечителя швидко, тому що всі одесити миттєво називали адресу свого улюбленця – Інзушки...
Постукали у двері, міцно тримаючи в руках мішок, у якому нетерпляче смикався неслухняний «подарунок». Вклонилися вони господареві, несміливо дивлячись йому у вічі. А він, трохи здивований, запросив їх до кабінету і запропонував присісти. Та ба. «Подарунок» вирвався з рук шикирлійців, і, вивільнившись з мішка, з рохканням почав бігати по кімнаті. На шум прибігли са¬дівник і куховарка, намагаючись впіймати поросятко, яке рильцем зачепило вазу. Та не просту! З написом: «Герою Вітчизняної війни 1812 року». Від неї залишилися одні осколки... Наші земляки від страху завмерли і подумали: «Не минути нам тепер лиха...» Але господар посміхнувся, заспокоюючи їх. І все-таки наполіг, щоб вони присіли, напоїв їх чаєм з варенням, розпитував про церкву, що споруджували, про те, як діти навчаються у школі... На дорогу дав їм грошей, щоб купили малечі цукерок з Одеси...»
Це був Іван Микитович Інзов, генерал від інфантерії, попечитель болгарських колоністів, який у генетичній пам'яті народів різних національностей колишньої Бессарабії залишився рідним батьком.
Минули роки. Образ цієї людини так зачарував мене, що згодом, зібравши скупий архівний матеріал, написав повість «Попечитель».
Іван Микитович своїми руками вбивав кілочки розміток майбутніх вулиць Болграда. Він побував практично в усіх селах Бессарабії. Не проводив прийомів, як це сьогодні роблять чиновники, а заходив безпосередньо в будинки болгар, молдаван, албанців, росіян, українців і гагаузів, цікавився їхніми проблемами. Коли в селі з'являлися нові будинки, він радів як дитина. І якось вигукнув: «Тут для вас, переселенців, ми збудуємо нову Болгарію!..»
Я уявляю собі, як би він засмутився, якби сьогодні заїхав до с. Острівного Арцизького району або до с. Голиці Болградського і побачив забиті вікна будинків у Буджацькому степу, який він відроджував, облаштовував... А як би він здивувався, довідавшись, що правнуки переселенців сьогодні – у пошуках роботи в Туреччині і Росії, Португалії та Італії... Іван Інзов створював цей край для майбутніх поколінь, які, як він часто говорив, повинні жити у благополуччі, добрі і радості...
Він, широко освічена людина, який добре знав біологію, літературу та історію, вмів цінувати таланти. Ми, сучасники, повинні бути вдячні Інзову: адже саме він врятував для нас великого Пушкіна, за якого перед царем відповідав під час перебування поета у південному засланні. Що й казати, злословив, писав епіграми Пушка (так його називали у Кишиневі) на адресу молдавських бояр, які не раз кидали йому рукавичку. Від багатьох дуелей захистив Пушкіна Іван Микитович Інзов, дипломатично залагоджуючи конфлікти. Згадується вірогідний епізод, викладений у моїй повісті, про те, як молодий Пушкін, побачивши в центрі Кишинева циганку, закохавшись, поїхав з нею та її батьком в Долину Троянд, у табір. Довго шукали поета... Але Інзов, незважаючи на свій високий чин, сам забрав Олександра Сергійовича у циганської пари, яка, за циганськими законами, могла залишити його в себе назавжди. А що потім? Він відправив поета в карцер. Щоб не втік, сам особисто зняв з нього чоботи. А через кілька хвилин звелів нагодувати шкідливця, приніс йому папір, щоб писав вірші, погладив його по кучерявому чорному волоссю і по-батьківському, тихо сказав: «Головушка ты моя золотая...» Ось так чиновник цінував божий дар. Глибоко переконаний, що якби сьогодні від нього залежала доля наших українських поетів і письменників, він знайшов би, дістав би в держави кошти на видання талановитих книжок. А поки що багато рукописів письменників припадають пилом, чекаючи спонсорів, на пошуки яких у творчої інтелігенції йде, найчастіше марно, багато часу...
Його мрія – перетворити Буджацький степ у квітучий край. Він сам розподіляв кожному селу кількість саджанців дерев і винограду. І тоді, зважте, не на «Мерседесі» або іншій крутій машині, а на возі, їздив із села в село, цікавився, скільки гектарів виноградних плантацій посаджено. Завжди трепетно куштував перший виноград на новій землі переселенців.
Знав би Іван Микитович, що сьогодні, у порівнянні з 1984 р., кількість виноградних плантацій в області, а це, в основному, у південних районах, скоротилfся майже вдвічі. Виявляється, не вигідно стало вирощувати...
Саме він не раз бував на святі виноградної лози – святі Трифона Зарезана, яке переселенці з Балкан привнесли сюди, у безводний посушливий степ. Його відзначають і досі. У с. Криничному Болградського району за народною традицією 14 лютого на святі оспівували виноградну лозу. В об'єктив фотоапарата потрапив і губернатор області, міністр паливно-енергетичної промисловості, представник адміністрації Президента. Чудове фото. Але... Чиновники нижчого рангу вбачали у виноградній лозі колючий дріт. Треба ж – така фантазія!.. На мою адресу посипалися дзвінки. А в одному – навіть погрози: мовляв, за сталінських часів мене навіть розстріляли б, а за брежнєвських залишився б, як мінімум, без роботи. І що найстрашніше – ці чиновники, нашіптувачі, ходили по адміністрації з кабінету в кабінет, показуючи колегам опубліковану в газеті фотографію. Я добре їх уявляю в оточенні Берії. Глибоко переконаний, що мудрий генерал Інзов у своїй канцелярії, у своєму оточенні не тримав би таких працівничків. А мені б він сказав про тих, хто претендує на своє зображення тільки на першій або другій сторінці газети, а не на будь-якій іншій, про тих з «багатою» уявою, хто плутає виноградну лозу з дротом: «Заспокойся! Це факіри на годину...»
Пишу про це, не тому що я злопа¬м'ятна людина. Не тому що чиновнички, про яких йшлося, покаються. Ні! Їм цього не дано. Пишу, щоб не кортіло іншим.
Коли Попечитель відвідував села, люди намагалися спілкуватися з ним ламаною російською, а він просив їх розмовляти їхньою рідною мовою, вдаючись по допомогу перекладача. І захоплювався болгарською, молдавською, албанською, гагаузькою і українською... Він уже тоді відкривав школи і боровся з неписьменністю.
Юрій Венелін, українець із Закарпаття, знавець болгарської фольклористики, у 1823 р. у Кишиневі познайомився з генералом Іваном Інзовим. Спілкувався з ним на тему збереження мов і традицій народів півдня Росії. Пізніше він напише унікальну працю – «Древние и нынешние болгары в политическом народописном, историческом и религиозном их отношении к россиянам», багато в чому користуючись порадами Попечителя. Перебуваючи під впливом Івана Микитовича, він пізніше скаже: «Мови повинні об’єднувати народи, а не ро¬з'єднувати». Як потрібно це пам'ятати сучасним політикам...
Інзов – справді велика людина. Він любив людей, і людей до нього тому вабило. Знайдіть в історії такий феноменальний випадок. Вперше Інзова поховали на 2-му Одеському міському цвинтарі. Ховала вся Одеса, від малого до старого. Ховали представники колоністів з усіх сіл Бессарабії. А через рік, на прохання болгарських колоністів, його перепоховали у Болграді, у церковці Святителя Митрофана. Гроші на її спорудження збирали всі селяни на знак вдячності своєму батькові, а тіло з труною пронесли пішки від Одеси до Болграда, відспівуючи у кожній церкві, що зустрічалася по дорозі, з благословення якого вони і були споруджені.
У моїй повісті є епізод прощання з генералом у Болграді. Хтось з тих, присутніх, з жалкуванням відзначив, мовляв, жив самотньо, бездітний, без сім’ї, і нікому не зміг передати тепло свого щедрого серця. А хтось другий тихо заперечив: «Своє тепло Іван Інзов передав усім дітям Бессарабії, а ми передаватимемо з покоління в покоління...»
Справді, Іван Інзов жив самотньо, можливо, навіть аскетично. Але він не замикався у своїй самотності, а жив турботами співвітчизників. Відомо, що генерала його оточення вважало набожною людиною. Щодня він відвідував церковну службу і завжди бідним, жебракам роздавав булочки, гроші, речі. А як часто, шановний читачу, благодійністю займаються наші багаті сучасники? На церковній площі він познайомився з чарівною дитиною, сиротою (у повісті я назвав його Іванком). Він прив'язався до нього і став йому близькою, рідною людиною.
Тямущий Іванко в будинку Інзова навчився читати і писати... Про перепоховання генерала він з прикрістю довідався випадково. Стрімголов побіг вулицями Одеси і застав жалобний кортеж на околиці міста. Так пішки і дійшов вдячний сирота до Болграда. А коли дорослі останні двісті метрів до поховання на колінах несли труну Інзова, він теж приєднався до них, підставивши своє тендітне плече…
Ще не встигли до кінця забити надгробну плиту його тезки, як підліток тихо пробрався до неї і вголос прочитав: «Он дал переселенцам новую жизнь в новой Отчизне…»
Так, Іван Микитович Інзов у нашій генетичній пам'яті залишився великим Людинолюбом, Доброчесним, Творцем, Дипломатом, Воєначальником, Політиком…І Попечителем. Він пішов з життя рівно 161 рік тому. А ніби живий… Воістину правий поет, який написав: «Тот, кто жил для людей, после смерти живет средь живых…»
