Минулого року неподалік від Рені, на кордоні України й Молдови, було побудовано й здано в експлуатацію новий міжнародний автомобільний пункт пропуску. Вартість об'єкта – 6,5 мільйона гривень, які було виділено з Державного бюджету. Святковий настрій мешканцям прикордонного містечка трохи зіпсував лише один нюанс: комплекс споруджувала ізмаїльська фірма – ЗАТ «Південьбуд». Коли було ухвалене рішення щодо будівництва пункту, з'ясувалося, що в Ренійському районі просто немає скільки-небудь серйозної організації, здатної освоїти кілька мільйонів. Колись потужний «Райагробуд» відійшов у небуття, а в дрібних приватних підприємств будіндустрії, як кажуть, кишка тонка.
Незабаром у ренійців з'явився ще один привід пошкодувати про втрату будівельного монстра районного масштабу. У тому ж 2005 році з резервного фонду Державного бюджету на будівництво житла для потерпілих від повені було виділено 14 мільйонів гривень – і знову підрядника довелося шукати за межами району. Знову об'єкт дістався ЗАТ «Південьбуд», підключилася також одна із одеських фірм. А була б своя будівельна організація, були б додаткові робочі місця, відрахування до бюджету.
Тому показовий інший приклад – Кілійський район, де, незважаючи на величезні труднощі, все ж таки змогли утримати на плаву будівельну організацію – ВАТ «Агробуд». Наш співрозмовник – голова правління цього товариства, будівельник, що називається, аж до самої кості, депутат Кілійської районної ради Іван Миколайович МОРОЗАН.
– Свого часу у Кілійському районі було дев'ять потужних будівельних організацій, у кожної з яких був свій напрям роботи, – розповідає керівник з 20-річним стажем. – Ми займалися переважно будівництвом на селі. Споруджували житло, садки, школи. А які здавали тваринницькі комплекси, об'єкти переробки! Обсягів було дуже багато – тільки встигай освоювати. Але подальші події призвели до того, що багато будівельних організацій почали закриватися. У Кілійському районі, можна сказати, вижили тільки ми.
– Як вдалося утриматися, коли з-під ніг ішла земля, тобто припинилося фінансування?
– Почасти допомогло те, що ще за Союзу ми перейшли в кооператив. Вже тоді, наприкінці 80-х, я переконався, що стара система організації праці не ефективна, норматив на заробітну плату – це загибель. Працюють на виробництві, наприклад, два фахівці одного розряду, але один сумлінний, а іншої – ледар. Не дай Боже, ледареві менше заплатиш, він побіжить до прокуратури. І закон був на його боці. Прокурор розводить руками: нічого не поробиш, займайтеся виховною роботою. Чоловікові 40 років – виховуй його! Коли ми створили кооператив, ситуація змінилася. Ті, хто працював сумлінно, одержував 850 – 900 карбованців. У той час це – тисяча доларів! І коли в 1992 – 1993 роках обсягів взагалі не стало, колективу вже не важко було перелаштуватися на новий принцип: «замовник завжди правий».
– До яких заходів Ви вдалися, коли «будівництва століття» зупинилися?
– Змінили ставлення до замовника. Усвідомили, що необхідно працювати швидко, якісно й, наскільки це можливо, дешево. Ми організували свою проектно-кошторисну групу. Треба відзначити, що база в нас була дуже потужною. У той час, коли інші будівельні організації почали продавати техніку з метою залатати фінансові діри, ми усе зберігали. Про продаж техніки й устаткування навіть розмов не могло бути. Почали самостійно шукати підрядника. Дивимося, наприклад, вузол зв'язку успішно працює. Запропонували свої послуги з ремонту. Сподобалася зв'язківцям якість нашої роботи. Потім у Кілійському районі елеватор почав ставати на ноги – потрібно було будувати, робити ремонти, упорядковувати їхню базу відпочинку. Із цим підрядником ми ще один рік протрималися. Потім запропонували співпрацю енергетикам – вони теж були фінансово заможні й мали потребу в послугах будівельної організації. Я так вважаю: усе залежить від керівника, чи зуміє він зорієнтуватися, знайти ринок збуту. Можна сидіти в кабінеті, довести підприємство до ручки, а потім продати, не забувши про інтереси особистої кишені. Таких прикладів, на жаль, дуже багато.
– Чи доводилося у перехідний період освоювати нові напрями роботи?
– Звичайно. Почали, наприклад, будувати заправки. Спочатку у себе, в Кілійскому районі. Замовникам сподобалося – швидко, добре, фахівці наші грамотні. Потім з'явилися замовники з інших районів, ми почали будувати заправки по всій області – у Болградському, Арцизькому, Великомихайлівському районах і навіть в Одесі.
– А як з конкуруючими фірмами? Невже ніхто не намагався зробити експансію до Кілійського району?
– Конкуренти не соромляться. Були навіть погрози. Але із позиції сили з нами говорити марно. Важливо те, що районна влада нас підтримує. Район зацікавлений у тому, щоб працювала своя будівельна організація. Тому що податки залишаються в місцевому бюджеті. Ми постійно ведемо пошук нових замовлень, беремо участь в тендерах, у тому числі й в тих, що провадяться за межами району. Десь виграємо, десь у замовника є свій підрядник, взаємини вже злагоджені – ми не ліземо поперек.
– Іване Миколайовичу, які об'єкти Ви будуєте сьогодні?
– Минулого року ми виграли великий тендер на 5,5 мільйона гривень – будівництво очисних споруд групового водопроводу, який йде від Кілії на Татарбунари. Цей об'єкт 12 років не будувався, був у занедбаному стані. Ми взялися і за 120 днів провели колосальну роботу. Замовник залишився задоволеним, і цього року ми виграли наступний тендер, на провадження другої черги робіт щодо групового водопроводу. Цього року маємо освоїти близько 6 мільйонів. Крім цього, виграли тендер на капітальний ремонт районної поліклініки – у бюджеті з цією метою закладено 200 тисяч. Є в Кілії «заморожений» об'єкт – інфекційне відділення. Наш район, який перебуває «на воді», у плані епідситуації неблагополучний, і не виключено, що вже цього року буде виділено 1 мільйон гривень на закінчення будівництва інфекційного відділення лікарні. Я так скажу: ми не відмовляємося ні від якої роботи – займаємося ремонтом, благоустроєм вулиць. Є в нас фахівці з деревообробки – виготовляють вікна, двері й навіть за необхідності меблі. Ми бачимо, що починає працювати програма уряду щодо енергозбереження – одразу купили обладнання з виробництва металопластикових вікон та дверей.
– Чи можна сказати, Іване Миколайовичу, що ВАТ «Агробуд» пережило найжорстокішу кризу й сьогодні міцно стоїть на ногах?
– Життя навчило: не можна бути самовпевненим. Якось ми будували в Кілії консервний завод, на прохання замовника – у кредит. Вклали усі свої обігові кошти, до здачі об'єкта залишалося якихось 15 – 18%. Але замовник – «Облспоживспілка» – не зміг знайти коштів, щоб з нами розрахуватися. Ми були на грані банкрутства. Завжди треба думати на кілька кроків вперед. Саме тому ми в черговий раз провели реорганізацію, створивши 6 малих приватних підприємств, кожне з яких працює за своїм профілем. Це – німецький досвід. Я був у Німеччині й бачив, як там будують. Вузька спеціалізація підвищує якість робіт, відповідальність, мобільність. І, що дуже важливо, страхує організацію в цілому від усілякого «підводного каміння». Намагаємося йти в ногу з часом. Наші фахівці завжди їздять по виставках, і усе сучасне обладнання, яке можна застосувати на будівництві, ми, звичайно, купуємо. Зараз, наприклад, купуємо установку з виготовлення пінобетону.
– Зараз багато керівників ремствують на відсутність фахівців.
– Намагаємося створювати умови для людей. І поступово фахівці, які поїхали на заробітки до великих міст, до нас повертаються. Чому? Там вони одержують зарплату в конвертах і почувають себе незахищеними. Ми ж працюємо «по білому»: усі зареєстровані в Пенсійному фонді, застраховані, одержують відпускні. Не дай Боже лихо в сім’ї або ж якісь щасливі події – підприєм¬ство завжди допоможе. Людина згодна на 200 гривень одержувати менше, але вона вдома, вона соціально захищена. Середня зарплата – 600 – 800, але фахівець може заробити й 2 тисячі гривень, якщо добре попрацював. Звичайно, проблема з кадрами стоїть дуже серйозно. Ані у нас в районі, ані поблизу не готують екскаваторників, бульдозеристів. Мало молодих інженерно-технічних працівників. Багато хто до будівельного вузу йдуть лише заради диплома, не збираючись працювати на будівництвах. А тих, що до нас все ж таки приходять, потрібно доучувати – підготовка іноді залишає бажати кращого. На закінчення я хочу сказати про головне. Ані про яку стратегію й тактику окремо взятого підприємства не може йтися, якщо в цілому у Кілійському ра¬йоні не буде здорової робочої атмосфери. Всі мають бути зацікавленими у тому, щоб виробництво рухалося, розвивалося. Потенціал нашого району уні¬кальний: необхідно розвивати туризм, треба будувати бази відпочинку на березі Чорного моря. Чим більше ми будемо працювати, будувати, творити, тим повнішим буде наш бюджет. А отже, більше можливостей вирішувати со¬ціальні проблеми.
