про це часто міркує І.І. ГРИЦЮТА, колишній вчитель
Що привело цього педагога до редакції нашої газети? Адже Івану Івановичу Грицюті, колишньому директору Перехрестівської середньої школи, вже 83 роки. І добиратися до Одеси з Фрунзівського району не так просто. Але коли він подав перший знімок із Біляївського притулку, зроблений у 1948 році, запитання відпали самі по собі.
Пам'ять про ті важкі післявоєнні роки, про сиріт, яких війна розкидала по всій країні, не дає йому спокою.
– Це – діти війни, – говорить мій співрозмовник і обережно, так, ніби сумніваючись, впустити мене чи ні, прочиняє двері у своє минуле. Кажуть, вірна й діяльна пам'ять подвоює життя. Все правильно, та тільки скільки років не проживи, чи можна забути цих дітей, замурзаних, босоногих, голодних, у чиї долі так нахабно й безцеремонно втрутилася війна.
– Безпритульників після війни було дуже багато, – згадує Іван Іванович. – Але жоден з них не залишився на вулиці, без догляду...
А сьогодні? Ні, це запитання я не ставлю, та й колишній вчитель теж уникає його. У розмові ми старанно обходимо сьогоднішні вулиці й провулки, підземні переходи й вокзали, де повнісінько маленьких жебраків і сиріт. Але це не означає, що ми не думаємо про них, про себе порівнюючи воєнних сиріт і тих, хто опинився на узбіччі мирного, здавалося б, цілком благополучного життя. Напевне, і по дорозі з Фрунзівки до Одеси за вікнами автобуса миготіли жалюгідні, замурзані силуети «зайвих» дітей... І мені здається, саме це змусило старого вчителя ще раз вдивитися в обличчя дітей війни, жодне з яких (повторює він знову!) не залишилося без уваги...
Так, дивне в нас життя: війни начебто немає, а досвід життя на війні досить затребуваний. Особливо там, де йдеться про дітей. У 1945 році, закінчивши війну у Берліні, Іван Грицюта повернувся до рідної Біляївки. Тут йому й запропонували попрацювати вихователем у дитячому будинку, одразу довіривши старшу групу. Через два роки дитбудинок перевели до села Троїцького, і він повів пішки своїх дітей до нової домівки. Страх, що втечуть, звичайно ж, був, але, слава Богу, обійшлося. Багато хто з дітей вже відігрівся, звик до тепла й турботи. Хоча всіляко бувало! Ось Юра таки так, втік. На жаль, колишній вихователь пам'ятає тільки ім'я, прізвище цього підлітка забув. Хлопчик дуже пишався тим, що добрався до наших країв аж з... Владивостока, сховавшись у трюмі пароплава. Охоче розповідав про свою мандрівку одноліткам, які, роззявивши роти, ловили кожне його слово. Але ж могли й висадити у першому ж порту? – сором’язливо заїкнувся хтось із них.
– Не могли, – осадив його Юра. – Я ж – громадянин Радянського Союзу...
Юний громадянин мав чудовий голос, жоден концерт без нього не обходився. Одного разу в райцентрі, проспівавши декілька пісень на біс відлучився на декілька хвилин, нібито до туалету... Та так і не повернувся. З Біляївки повернулися до дитбудинку без нього. Мабуть, знову повабило у вільне плавання – вольниця магнітом витягала дітей із насиджених місць.
Можливо, (буває й таке!) він прочитає ці рядки, відгукнеться... Як і інші діти, чиї лиця запам'ятав невигадливий фотограф, знявши їх біля рідних стін притулку.
– Бачите, у мене на руках дівчинка Маша Гусаченко, – згадує вчитель, – зовсім крихітна. І коли я запитував її «Марусю, ти моя?», – вона відповідала – «Моя!»
Так, усі вони були рідні, як сьогодні кажуть, свої. Усіх скривдила війна, але влада швидко із кривдницею розібралася, захистивши цих дітей від голоду й холоду. Навіть у найважчі голодні роки (1946-1947 рр.) вони були одягнені, нагодовані, доглянуті. Ті, у кого залишилися рідні, пізніше були доставлені додому.
Чомусь запам'яталося, як повертав матері юного мандрівника із Чернівецької області. Невеличке село, невеличка хатка й щаслива мати вся в сльозах – радість-то яка, синок знайшовся! Вчителю відвела найзручніше місце в будиночку, найсмачнішим намагалася нагодувати, хоча мешкала бідно, чоловіка війна додому так і не відпустила.
Іван Іванович, зважаючи на все, людина стримана, вольова, але перед такими спогадами хто стримається... Нелегко жилося, що й говорити, але ж дітей не відлякаєш суворістю, вони не терплять іншого – неправди, несправедливості... Тому будь-який вчинок завжди мав моральний вимір. Зате ці зусилля винагороджувалися з часом: найпрацьовитіші, здібні, чесні й цілеспрямовані досягали успіху.
Так, багато б тепер віддав старий вчитель, щоб довідатися, як склалася доля тих, хто на цьому фотознімку допитливо й довірливо вдивляється в майбутнє... Можливо тому він настільки часто згадує цей час, заводить про це розмову навіть і з випадковими попутниками наприклад в автобусі. І одного разу йому пощастило: жінка, що сиділа поруч, виявилася далекою родичкою одного із вихованців дитячого будинку. Пізніше Володя Партатевич (на знімку він найвищий і найстрункіший) став газозварником, багато працював, але, на жаль, на робочому місці одержав травму, несумісну із життям.
На другому знімку Іван Іванович вже з дітьми із семирічної школи в селі Катеринівці Фрунзівського району. Пізніше почне директорувати – тільки в рідному Перехрестовому керував школою чверть століття. Саме завдяки йому й голові місцевого колгоспу Л.С. Варшавському тут з'явилася школа-новобудова, що стоїть і понині. Спочатку планували одноповерховий корпус, але оскільки гроші були, переробили проект і розмахнулися на два поверхи. Ладнав Іван Іванович не тільки з керівниками господарств, але й з вчителями. Були серед них і зірки: ось на цьому знімку поруч із колегами І.К. Гаденко та В.Т. Михайлевським стоїть А.Я. Натуляк. Анастасія Яківна стала першою вчителькою в районі, яка одержала на той час дуже високу нагороду – орден Леніна.
Колишній директор за вдачею небагатослівний, але про дітей говорить охоче й докладно. Слово до слова – і розкриваються секрети його педагогіки. Виявляється, мало тільки любити дітей.
– Це й курка вміє, – посміхається Іван Іванович. – А ось привчити їх до дисципліни, відповідальності просто необхідно. Суворість має вдало поєднуватися із добротою.
Що ж, зважаючи на все, колишньому директору це вдавалося. Не випадково пізніше йому запропонували очолити сільраду в Перехрестовому, де він успішно пропрацював п'ять років. Але кращі роки, звичайно ж, залишилися там, у школі, поруч із дітьми, заради яких він жив і живе.
