Минає 950 років від дня народження диякона Києво-Печерського монастиря, українського історика і літописця, автора славетного літопису «Повість временних літ».
Нестор Літописець... Постать цього першосвятителя українського й усього східнослов’янського літописання, мудрого хроніста, вдумливого історика і талановитого літератора, зринає перед нами з пітьми віків, із безсловесної історії нашої, як осяйний просвіток буття і помислів невпокірливих предків, як вияв нашої древності і неперебутності, як символ пракореневої віщості нашого народу, його мужності, життєлюбності і багатостраждальності.
Прадавні хроніки та легенди, Святе письмо і непорушна віра в мудрість і долю свого народу – ось три витоки, на джерельній святості яких формувався його талант історика й літописця; ось та основа, з якої зароджувалися твори Нестора Літописця. На сьогодні нам відомі три писання, які дослідники історії літератури, православної церкви та національної історіографії пов’язують з авторством Нестора Літописця (1056 – р. см. невід.): “Читання про Бориса і Гліба”, “Житіє Феодосія” та “Повість временних літ”.
“Почувши це (про смерть батька, князя Володимира І – Б.С.), Борис почав тілом слабнути, очі його слізьми наповнилися, і слізьми обливаючись, не маючи сили говорити, почав він так: “Тяжко мені, світло очей моїх, сіяння і зоря лиця мого...” Так, це з “Читання (Сказання) про Бориса і Гліба”, з отієї найдавнішої історичної повісті, завдяки якій перед нами постає драма одразу кількох давньоукраїнських князів, буття яких розкривається на тлі важливих історичних подій.
“Коли ж володар того міста, побачивши настільки смиренного й послушного отрока, полюбив його, то звелів, щоб той постійно бував у нього в церкві, і дав йому світлий одяг, щоб ходив у ньому. Але блаженний Феодосій недовго носив його, оскільки почувався так, ніби носив якийсь тягар”.
...І цього разу ви не помилилися: це ж “Житія преподобного вітця нашого Феодосія, ігумена Печерського”. Знову ж таки, перед нами історична повість, написана в усталеному, продукованому митцями та ченцями усіх монастирів світу жанрів “житія”, в якому історичні факти та достовірні біографічні відомості поєднуються з реальними чи вигаданими переказами, притчами, легендами та релігійними міфами; а хроніка діянь можновладців нанизується на традиційне свято- і блаженнотворення постатей страждальців за правду і віру Христову.
“І пішли вони супроти, і зійшлися в полі на Нежатиній ниві, і зіткнулися обидва війська. І була січа люта. Першого убили Бориса, сина В’ячеславового...” А це, звичайно ж, із “Літописця Руського”, отієї славетної, самими богами народу нашої посланої “Повість временних (врем’яних, минулих) літ чорноризця Феодосіїва монастиря Печерського, звідки єсть пошла Руська земля і хто в ній почав першим княжити, і звідки Руська земля започаткувалася”.
Навіть важко і страшно уявити собі, якого інформаційно-літописного провалля зазнала б наша вітчизняна історія, історія всього слов’янського світу, якби Нестор Літописець та інші причетні до цієї справи ченці не сподобилися сотворити це літописно-літературне диво. Ось чому в своєму історичному есе “Нестор Літописець”, опублікованому у монографії “Князі та полководці Стародавньої України”, я називаю диякона Нестора “Апостолом літописного слова”.
Втім, не все так просто з його авторством, його творчим набутком. Повідомивши нам безліч біографічних даних та відомостей про гучні діяння князів, воєвод та чорноризців, сам диякон Нестор, за дивним, парадоксальним збігом обставин, майже нічого не повідомив про... самого себе! Існували й існують науковці, які рішуче відкидають саму ідею його авторства. Як на приклад, можу послатися на твердження сучасного дослідника, академіка О. Толочка, який прямо заявляє: “Нестор не писав повісті минулих літ” і взагалі не займався літописанням. Його перу належать тільки агіографічні твори. Ідея приписати йому авторство літопису вперше народилася в уставщика Києво-Печерського монастиря Касіана в середині ХV ст.”.
У цій статті, за браком місця, я не вдаватимуся до полеміки з О. Толочком, як зробив це в есе. А тільки нагадаю, що, на жаль, авторство майже всіх провідних наших давнописів: “Історії русів”, “Слова о полку Ігоревім”, “Велесової книги”... або не з’ясоване, або піддається сумнівам.
З тих фактів, які вдалося прямо чи опосередковано з’ясувати з різних джерел, випливає, що народився Нестор Літописець орієнтовно 1056 року, і цю дату офіційно визнано датою його народження. У сімнадцятилітньому віці він уже став послушником Києво-Печерського монастиря. Й оскільки вже на той час він отримав непогану освіту, можна припустити, що походив він з Києва, а в подальшому удосконалював свою освіту завдяки багатющій монастирській бібліотеці. Жодних відомостей про своїх батьків Нестор теж не залишив. За церковними правилами, що існували в ті часи, дияконського сану ченців удостоювали не раніше, ніж вони досягали 25-літнього віку, отже знаменна подія ця мала статися приблизно в1081 або 1082 році.
Знаючи про начитаність та літературний талант Нестора, ігумен монастиря Стефан доручив йому вийняти з могили мощі преподобного Феодосія, житіє якого Нестор згодом описав, і засвідчити, що вони нетлінні, що дозволяло перепоховати їх вже у самому монастирі, а Феодосія канонізувати. Саме участь у цій акції і надихнула Нестора на літописання. Як стверджують дослідники, на той час він уже знав кілька мов, зокрема грецьку та латинь, знав історію християнства; ознайомився з багатьма архівними документами, добре знав історію Русі-України та історію її взаємин з Візантією й іншими країнами.
В основі його першого твору “Читання про Бориса і Гліба” (“Сказання про Бориса і Гліба”, “Житіє Бориса і Гліба”) – історичні події, пов’язані з міжусобицею, що виникла поміж князями-братами Святополком, Борисом, Глібом і Ярославом Мудрим, зокрема, з підступним убивством людьми Святополка Бориса і Гліба. Й тут автор постає перед нами людиною яскравого публіцистичного таланту. Він не обмежується зображенням самих подій та з’ясовуванням політичних мотивацій, а підноситься до філософського осмислення людських взаємин, патріотичного заклику до єднання князів та інших можновладців.
Свою “Повість временних літ” він замислював, як історію Печерського монастиря. Принаймні ігумен вважав, що він творить черговий ізвод, тобто зібрання документальних та літописних свідчень. Але Нестор відчув, що настав час узагальнити й осмислити весь той матеріал, яким він володіє, спробувати збагнути, звідки все ж таки “есть пошла земля Руська”, звідки взялися племена, що заснували Київ, Чернігів, Перемишль... І можна лише пожалкувати, що цей літопис завершувався 1110 роком, і що не знайшлося ченця, який би підхопив перо Нестора Літописця.
Так само можна лише шкодувати, що перша редакція “Повісті...” до нас не дійшла. Найдавніший, Леврентіївський список її зберігся в редакції ігумена Видубицького монастиря Сильвестра, який потурбувався про те, щоб нащадки знали його ім’я. Хоча дослідники вважають, що від редакції, яка здійснювалася вже аж в 1337 році і була своєрідним політичним, підцензурним замовленням, літопис зазнав невиправних втрат.
Так, Нестор не був першим у своєму літописанні. Він уже мав змогу послуговуватися “Початковим ізводом”, складеним ченцем Печерського монастиря Ніконом в 1093 році, та іншими матеріалами. Тобто в давній і запеклій полеміці щодо Нестора як автора “Повісті...” слід дотримуватися стверджувальної відповіді, але з суттєвим уточненням: що повість ця не є оригінальним творінням Нестора, вона з’явилася, як плід колективної праці кількох літописців, упорядкований і суттєво, інформаційно та сюжетно обрамлений автором-упорядником Нестором Літописцем. І в цьому його заслуга перед українським народом, перед усім слов’янським світом.
