Шлях у мистецтво Лариси Перекрестової починався як у «звичайної» обдарованої дитини, а потім – крутий поворот! Заняття в дитячій художній школі, в училищі імені Грекова і Одеській міжнародній академії мистецтв, що проіснувала недовго, потім в Афінській академії мистецтв... І ось уже десять років Лариса – визнана майстриня мозаїки, малярка, скульпторка – живе у Франції. У Марселі вона відкрила майстерню, де натхненно займаються її учні.
Лариса Перекрестова створила численні мозаїчні твори – від мініатюрних до монументальних. Назвемо лише деякі. «Гімн родині Діви Марії» (знаходиться в базиліці Фурв’єр у Ліоні), «Святий Микола» (у Соборі Монако), «Святий Антуан Падуанський і Святий Франциск Ассизький» (Нотр-Дам де Парі), «Житіє Святого Жака Компостельського» (Фурв’єр), «Історія Франції» (Марсель), «Історія України», ікона Владимирської Божої Матері (Київ), «Спас Нерукотворний» (ЮНЕСКО, Париж), «Джоконда в живому камені» (Італія)... Лариса – учасниця численних виставок, лауреатка Марсельської Академії наук, літератури та мистецтва. Духовні особи та члени королівських родин, державні мужі й діячі культури, численні глядачі висловлюють Ларисі Перехрестовій (яку у Франції називають Larissa d’Оdеssа, «Мадонна мозаїки») своє замилування її творчістю. Тепер змога познайомитися з нею є і в одеситів – до 5 вересня в художньому музеї відкрито виставку, де представлені роботи Лариси та її учнів. Звичайно, ці твори з теплого, живого, світного каменю, приреченого на вічність, – рукотворне диво.
– Те, чим ви займаєтеся, Ларисо, – рідкісний у наш час і трудомісткий вид мистецтва...
– Так, справді. Ми замовляємо мармур, кварц, граніт у різних країнах світу. І коли до нас приходять через деякий час великі плити, ми мусимо розрізати їх спеціальним алмазним диском на шматки, потім їх треба розбити. Дуже багато фізичної сили потрібно для готування каменів. Завдяки серйозній пошуковій роботі наша палітра дуже широка – 240 нюансів кольору.
– Тобто, це природні кольори?
– Абсолютно натуральні.
– І нічого не підфарбовано?
– Нічого. Це не як олійний живопис.
– А відчуття живописності цілковите...
– Це той унікальний момент, коли, завдяки традиціям нашої південноросійської школи, досягається стан світіння, переходів, нюансів, тобто виходить живопис у камені. Я змішую натуральний камінь зі смальтою, і виходять природні, м’які переходи, повітряні, прозорі, тобто я намагаюся зробити камінь прозорим.
– Ви використовуєте стародавні технології?
– В принципі, це старовинна візантійська технологія – зворотна кладка (ми починаємо працювати на папері навпаки, ми не бачимо те, що має вийти). Але застосовуємо й сучасну технологію, яка полегшує вагу нашої мозаїки порівняно зі старовинною. Це важливо для її перенесення.
– Ви говорите «ми», маючи на увазі свою майстерню?
– Так, моє ательє. А взагалі, ця звичка в мене з дитинства. Моя родина пов’язана з мистецтвом. Мама, Жанна Перекрестова, тепер – Кюрньє, була президенткою “Дягілєв-центру”, президенткою Одеської академії мистецтв, багато цікавого зробила в Одесі колись. Ну, а я завжди була поруч, ми були співробітниками, ми й зараз дуже здорово, активно співпрацюємо в Європі.
– Мозаїку, навіть дуже великих розмірів, робить одна людина?
– В принципі, звичайно, бажано, щоб було кілька помічників, інакше робота буде надто тривалою. Ми працюємо, час від часу, разом, коли я вже знаю, яку частину я проробила, і які камені треба прокласти. Прокладати можуть, в принципі, всі – люди, що люблять це. Іноді я залучаю своїх друзів, які можуть це робити. Іноді мама допомагає, бабуся...
– Серед ваших учнів є і діти, й дорослі – дуже зайняті люди. Для них це хобі?
– Звичайно. Є аматори, і є художники, – що такими себе вважають. На наш погляд, мабуть, це буде аматорський рівень, бо рівень наших художників і французьких – небо й земля. У нас розуміють, що це серйозна справа – професійна підготовка, навчання. Там люди легше ставляться до цього, – напевне, треба подякувати імпресіоністам, що не любили малювати гіпси. Але, проте, там є свобода зображальності, свобода відчуття світу і, напевне, саме цим ці роботи прекрасні.
– Скільки часу існує ваша школа?
– П’ять років. Але я працюю на різних рівнях – у ЮНЕСКО викладаю. Мірей Матьє в нас навчалася – і зробила чудову равеннську кішечку. Працюю й у звичайній школі в Марселі – просто розповідаю, що таке сучасне мистецтво, і діти починають малювати.
– Яке у вас враження від Одеси після стількох років відсутності?
– Чудове! Коли приїхала наша делегація, ми показали їм Одесу. Вони сказали: яке вражаюче місто, ніхто не міг уявити, що воно такого рівня, і схоже на маленький Париж. Зрозуміло, що ще не все так, як хотілося б, але це є природний розвиток, що мусить відбуватися; а потім треба йти далі. Важливо не забувати про головне: наша духовність, якою Одеса завжди славилася. Важливо знаходити рівновагу та розвиватися паралельно в усьому, треба працювати в усіх напрямах. А також підтримувати наші потужні культурні центри – кіностудію, музеї, театри...
– У нас не надто квапляться це робити... А як у Франції?
– У Франції музеї користуються державною підтримкою, і все дуже добре зроблено. Про музеї знають скрізь. Створено туристичні центри, куди може прийти кожний турист і довідатися, які музеї є, взяти безкоштовно план міста, брошури по всіх музеях і скласти собі план руху. Таке треба організувати й тут. Цим повинен займатися хазяїн, що мусить любити своє місто і робити все, щоб про нього якнайбільше довідалися в Європі, щоб більше туристів прибувало, грошей до скарбниці більше надходило тощо.
– Одеса та Марсель – побратими. Чи багато знають там про наше місто?
– Так, побратими... Але, на жаль, протягом тривалого часу після перебудови не було жодної серйозної акції між двома містами. Немає такого, щоб до Одеси приїхало французьке телебачення з яким-небудь проектом – показати місто в Марселі, і навпаки, – щоб одесити приїхали до Марселя. Немає серйозної співпраці, не створено такої системи. І наша акція – перша за тривалий час. Субсидіює її регіональна рада цілого Провансу (від Альп до узбережжя), яка на реалізацію цього проекту виділила кошти. Мер XIII та XIV округів Марселя Гаро Овсепьян і його заступник Жан-П’єр Раву познайомилися з офіційним керівництвом Одеси, обговорили питання налагодження тісних зв’язків між нашими містами. Наш мер активно цікавиться цим, любить культуру. Головне, щоб Одеса хотіла дружити. Спасибі міському голові Едуардові Гурвіцу за щиросердий прийом делегації, організацію її перебування. Мер Марселя в захваті від міста. У подарунок Одесі ми піднесли мозаїку.
– Ларисо, кілька слів, будь ласка, про вашу alma mater – «Грековку».
– Це чудове, уславлене своїми випускниками, училище. Така школа конче потрібна, дуже важлива. Прикро, звісно, що не таке широке, як раніше, і не таке глибоке навчання, як треба було б... Але як добре, що “Грековка” продовжувала існувати навіть у тяжких умовах – після пожежі, об’єднання. Воно дуже потрібне, наше училище! Звичайно ж, я пам’ятаю чудового нашого педагога Киричека, який, на жаль, уже полишив нас, – завжди пам’ятаю його слова про те, як серйозно треба займатися мистецтвом. Вони врізалися в пам’ять у юності, і я пронесу все життя ці його напуття серйозного та веселого ставлення до творчої художньої роботи. Безмежно вдячна тим професорам, у яких навчалася в академії, – Юрієві Єгорову, Олександрові Князику, Адольфові Лозі, Орестові Слішинському, Михайлові Реві, Григорію Палатникову. Вони нас дуже серйозно підкріпили базою. Без цієї великої бази знання справжнього мистецтва – нічого б не відбулося.
