Його дитяча пам’ять точно, до найменших подробиць, зафіксувала цю подію... Навпроти теперішнього Будинку культури 4 квітня 1944 року – дата визволення селища Комінтернівського від фашистських загарбників – зупинилося двоє кіннотників. То були радянські розвідники. Галаслива зграйка дітлахів оточила воїнів тісним півколом. Серед того гурту був і восьмирічний Петрик Буряковський. Мимо проходила бабуся Мотя Літовченко. Вона несла воду з Васильчихіної криниці. Напоїла воїнів і їхніх коней, а ті, в свою чергу віддячили катанням дітлахів у кавалерійських сідлах. Ту мить Петро Степанович пам’ятає і дотепер. А ще незабутнім став день, коли сім’я похоронку отримала на батька, який загинув у Польщі. Всі плакали і проклинали ворогів.
Та й роки окупації ніколи не забуде. Жили “під румунами”. Було голодно і холодно. Виручала кізка Волга та ще мама, котра наловчилась пекти хлібці із житніх відвійок. Досить часто “гуляла” по спинах старих і малих нагайка. У хаті Буряковських квартирувало двоє румунів. Один з них, бувало, гладив Петра по голівці, і казав, що війна це погано. Адже і він сім’ю залишив, мав трійко голопузих дітлахів.
У 1946-му пішов до школи. До цього часу в сімейному архіві, де зібрані своєрідні реліквії його життєвого шляху, зберігається табель успішності за підписом першої вчительки Мацієвської. Зроблений від руки, на невеличкому клаптику паперу, а у ньому тільки четвірки і п’ятірки...
А ось лягає на стіл повістка про призов на службу до лав Радянської Армії. Це було 3 жовтня 1956 року. Там закінчив школу радистів, був командиром радіовзводу. Як служив? Добре, бо ж сфотографований біля Бойового Прапора війської частини. А додому радист першого класу повернувся у званні старшого сержанта, з Похвальною грамотою.
Одразу влаштувався на роботу в райвузол зв’язку. Раніше армія давала молодій людині дуже багато – і виховання, і спеціальність, і загартування. Тож, невипадково Петру Степановичу доручили очолювати профспілкову організацію, а незабаром обрали депутатом сільради. До цього часу він зберігає перше депутатське посвідчення. Потім впродовж ще двадцяти років сільчани виявляли йому цю високу довіру.
Має також грамоту від міністра зв’язку та посвідчення ударника двох п’ятирічок.
– Я далекий від думки, – говорить співрозмовник, – що чинив героїчні вчинки на трудовому фронті. Але все свідоме життя намагався працювати чесно і сумлінно.
Про те, що він добрий сім’янин – усі сільчани знають. З дружиною Людмилою доля звела майже півстоліття тому. І йдуть вони поряд досі. Долаючи всі труднощі та негаразди. Чимало довелося пережити радісних і прикрих, а то й трагічних подій, але розраду знаходили в турботі одне про одного, про свою родину.
Іноді йому здається, що той далекий рік, коли зустрілися, покохалися і побралися, був лише вчора. Минали молоді роки у спільній праці: споруджували дім, обживалися, ростили і виховували сина, діждалися гарних онуків Тетянку і Володимира. Згадують Буряковські трудні часи, несите дитинство, трудове отроцтво, воєнне лихоліття з нелюдськими випробуваннями, і ніби заново все те переживають. Людмила Василівна теж втратила батька на фронті, і лиха набачилася. Сорок років трудилася санітаркою у райлікарні. Разом подружжя має 93 роки трудового стажу.
Розмовляючи зі мною, Петро Степанович щиро зізнався, що однією з найбільших нагород у своєму житті вважає подарунок Господа – свою вірну пару. Любляче її серце, мила усмішка додають йому сил і наснаги. Тому дорожать у цьому привітному домі кожним днем. Дякують долі за щастя бути разом...
Завжди мав і має свою позицію в житті, власну думку. Коли, скажімо, за ініціативою Кравчука було заборонено Компартію, не відмовився від своїх поглядів. Тоді він працював охоронником в ПЖКГ. Якось безпосередній керівник викликав до себе і сказав: “Вибирай, або робота, або партія”. Полишив Петро Степанович роботу. Ось такий він упертий і принциповий. В той же час добрий, чуйний, щирий. Маючи мотоцикла з коляскою, підсобляє землякам-ветеранам: кому картоплю, кому борошно, чи ще якусь провізію підвести. Грошей за свої послуги ніколи не бере. Завжди каже: “Краще побажайте мені здоров’я”.
– В армії, – ворушить спогади чоловік, – не дай Боже запізнитися на зв’язок, а ще гірше не вийти на нього. За це, як кажуть, можна було і головою поплатитися. Я і тепер на зв’язку – це моє своєрідне кредо. Домашній телефон, коли необхідна допомога, доступний всім хорошим людям, двері будинку відчинені для кожного, хто приходить з добром.
Петро Степанович дуже любить село, де народився і виріс. Мріє, аби на місці зустрічі розвідників у квітні 1944 року встановили пам’ятний знак; про місток через став, що з’єднав би два “крила” селища Комінтернівського. В цьому плані покладається на нинішню владу. Адже за короткий час дуже багато хороших справ зроблено. Плекає надію, що і до цього у керівників руки дійдуть...
