Галина Євгенівна Ляшок, завідувачка фельдшерсько-акушерського пункту с. Антонівка, до райцентру приїхала на модному нині транспорті – імпортному мопеді.
– Ваш мотоцикл наказав довго жити? – цікавлюсь.
Знаю, що він роками був надійним помічником сім’ї сільських медиків.
– Ні, вже відремонтований. Йому, до речі, як і державі, п’ятнадцять років. Я його придбала у магазині за 2900 радянських рублів, якраз перед розпадом Союзу. І тоді, і тепер у селі без транспорту не обійтись. А якщо ти ще й медик – то тим більше.
І хоч за плечима вже 67-ма осінь, сорок три роки медичного стажу, вона така ж невгамовна, гаряча й небайдужа до чужого болю й горя.
– Оце в районну лікарню приїхала, – розповідає. – А ще, гляньте, написала клопотання про допомогу одній родині. У них важко захворів 12-річний син Валентин. Один день в реанімації обходиться у півтори тисячі гривень. Батьки вже продали з дому все що могли. Ну як тут всидиш спокійно?
Головний лікар району за цей ФАП спокійний. Галина Євгенівна он вже який рік закриває кадрову проблему. Чомусь місцева молодь не поспішає обирати цю професію. Хоч вона благородна й почесна, та причина банально проста – у невисоких заробітках.
– Уже п’ятий місяць не одержую платні, – інформує жінка. – Слава Богу, що хоч Іванівському фельдшеру Вадиму дають. Він же кредит оформив. Нехай працює.
Так з дня у день несе свою нелегку ношу Галина Євгенівна. Адже тут вона за "швидку допомогу" має вправлятись протягом доби, незважаючи на погоду. Не скрізь до хворого можна під’їхати, а далеко залишати транспорт не ризикує, як вкрадуть, що робитиме? Й пригадалась мені вже немолода, та випещена медсестра з одеського санаторію. Зміна у неї – чітко по годинах, у кабінеті – чисто, тепло й затишно. Молодша її напарниця має змогу підробляти ще на повну ставку в іншій медичній установі. Згодна, важко, але є така можливість. Жодна з них, зізнались мені, не працювала б у селі. Моя ж героїня цим не переймається. Їй більше болить, що зарано відійшов чоловік, Володимир Тарасович. Про кожного односельця їй усе відомо. Попервах (і тривало це не один рік), як медицина перестала бути безплатною, жінка за свої гроші купувала найнеобхідніші ліки. Люди брали їх і не запитували, де вона їх взяла. Адаптація населення до ринкових умов проходила боляче й повільними темпами. Нічого не змінилось лише у сільського фельдшера, який на селі найголовніший спеціаліст і консультант з усіх питань.
Галина Євгенівна, однак, ні на що не скаржиться. Зізнається, що вночі таки страшнувато йти одній.
– Відпустки у мене, вважайте, не було,– продовжує. – Одночасно зі мною її відбував мій колега з Іванівки. А раз у селі Вадима не було, то люди звертались до мене. Хіба я могла їм відмовити? Чесно скажу, стільки років працюю, а не збайдужіла. Мабуть, таки не в літах справа...
Що тут ще додасиш до портрета цієї одержимої роботою жінки?
