Нещодавно у театрі музичної комедії ім. М. Водяного з великим успіхом пройшла прем'єра мюзиклу «Безіменна зірка» на музику Марка Самойлова у постановці Володимира Подгородинського. Робота над виставою зробила приємність усім, хто причетний до її створення. А композитор, як з'ясувалося, здійснив свою давню мрію, –адже про те, щоб написати музику до «Безіменної зірки», він мріяв багато років. Марк САМОЙЛОВ розповідає...
...ПРО ВИСТАВУ
– Я почав із джазу, був тривалий час аранжувальником, хоча в мене композиторська освіта: я закінчив Ленінградську консерваторію у професора Володимира Миколайовича Салманова. Багато років працював із видатним майстром Василем Васильовичем Соловйовим-Сєдим. Потім потрапив до театру – спочатку до драматичного. Багато писав для драмтеатрів у різних містах СРСР, більше, звичайно, у рідному Ленінграді. Працював із дуже гарними режисерами. А потім, – як усе в житті буває, – «зовсім випадково», саме завдяки знайомству із драматичними акторами, режисерами, я написав музику до драматичної вистави. Це була п'єса чудового драматурга Самуїла Альошина «Тоді в Севільї», поставлена у театрі ім. Комісаржевської. З цієї вистави потім, волею випадку, у 1971 році народився мюзикл – «Дон Жуан у Севільї» (він йде дотепер). Нещодавно виникла ідея знову поставити «Дон Жуана» в Одесі, тим більше, що зараз є нова, цікава, редакція. Але волею долі, як це часто трапляється у театральному житті, з'явилася «Безіменна зірка».
Володимир Іванович Подгородинський мій близький друг, він вже не першу мою виставу ставить – і цю ставив в інших театрах. Щоправда, для Одеського театру ми зробили іншу редакцію. Я дуже вдячний долі за те, що вона звела мене із Володимиром Подгородинським. Впевнений, він зробив гарну виставу. З тих, що зараз йдуть у декількох містах Росії, я сподіваюся, це краща вистава.
П'єсу цю я знав дуже давно, до того, як з'явився фільм Михайла Козакова. Я тоді був недосвідченим, не знав, як підступитися до цього... Потім вийшов фільм. Я його не бачив цілком, але загальний образ фільму в мене створився, – насамперед, завдяки самому Козакову. Там і мій друг Михайло Свєтін грає невелику роль. Ну а для мене усе це залишалося в області мрій. І ось п'ять років тому (я на той час мешкав в США, де провів майже десять років) приїхав до Ленінграда. До мене прийшли двоє моїх друзів (один з них, на жаль, вже помер) – артисти Маріїнського театру. Вони сказали: «Ось, є лібрето, хочеш почитати?» Я прочитав і був дуже вражений тим, як спритно вони усе зробили. Забрали половину діючих осіб, там кілька місць дії, а в нас усі на одному місці – це було досить важко зробити.
І я з великою радістю за це взявся, тому що не знаю кращої п'єси про любов, аніж ця, хоча написав її не найвідоміший у світі драматург. А музика, на мій погляд, нічого не може, крім кохання. Музика – це любов. І якщо мені кажуть, що музика вдалася, я приймаю ці компліменти, тому що сам це відчуваю. Наприкінці вистави є дует, коли герої розлучаються, дует прощання, і я вам чесно зізнаюся, – коли сиджу у залі, плачу, не можу стриматися. Тому що в п'єсі закладено такі сильні, такі глибокі людські почуття, які особливо необхідні у наш час. Вона раптом стала зараз несподівано актуальною. Взагалі ж гарна література така завжди. Я вважаю, вона не просто актуальна сьогодні, – вона потрібна, тому що у тому моральному кошмарі, який панує сьогодні, люди взагалі забули, що таке кохання. Ця п'єса, можливо, не дуже типова для театру музичної комедії, там не так багато гумору, але є декілька місць, які мають зачепити за серце. Якщо вони зачеплять, усе в порядку, отже, наше завдання виконане. Тому що, навіть якщо один із десяти чоловік відчує те, що відчуває герой цієї п'єси, то, що відчуваємо ми, ті, хто це робив, – це буде величезне задоволення.
Ця вистава буде йти... Мені дуже подобається сценографія Станіслава Зайцева. У нього, як завжди, поетично, дуже лаконічно. Балетмейстер Сергій Грицай – один із кращих, найзатребуваніших балетмейстерів Росії, багато ставить за кордоном. Інша справа, що ми із Подгородинським дали йому не занадто великі можливості, але ті, що дали, він використовував дуже добре. Треба сказати слова подяки Євгену Уляновському, який зробив аранжування, – у мене ж під оркестр йде, а тут фонограма, з різних причин. Я, звичайно, не прихильник фонограми, але, на жаль, наші музичні театри прийшли до якогось катастрофічного становища із музичною частиною. Оркестри вмирають, з двох основних причин: на зарплату, що платять музикантам, неможливо жити, і – відійшло покоління диригентів, які цей жанр мистецтва любили. А роботою Уляновського я задоволений – взагалі, задоволений постановочною групою. Акторські роботи... Мені важко виділити когось. Ольга Оганезова, Володимир Фролов, Ірина Ковальська, Володимир Кондратьєв, Сергій Лукашенко... Юрій Осипов у ролі Удрі – чудово! Ролі майже немає, чесно кажучи, а Юрій, з його чарівністю, м'якістю, талантом, зробив її. Сподобалася робота Вікторії Фролової – дуже важка роль. Взагалі, щодо акторської лінії, якщо порівнювати із тим, що я бачив раніше, тут усе набагато краще.
...ПРО АМЕРИКУ
Для мене це у якомусь розумінні трагедія. Я сказав спочатку, що починав у джазі, і ось для цього «джазового хлопчика» Америка була землею обітованою. І коли я потрапив вперше в гості туди, 20 років тому, я був в істериці. Я плакав, коли виявився на Бродвеї, коли приходив на джазові концерти. Мені здавалося, що я збожеволію від щастя, тому що здійснилася «мрія ідіота». А потім, з часом, я раптом зрозумів, що це Америка... Мене один лікар, корінний американець, запитав: «Навіщо ви приїхали сюди?». Я сказав: «Ну як же, я люблю Америку», розповів йому усі свої захоплення – я тільки місяць тоді тут мешкав... Він відповів: «Цієї Америки немає вже, ця Америка закінчилася після Другої світової війни, про яку Америку ви кажете?». І я подумав, що він жартує. А проживши там майже десять років, я зрозумів, що він не жартував. Це зовсім інша Америка, не та, котру люди, які там ще не бували, уявляють собі, начитавшись Марка Твена, Драйзера, Скотта Фітцджеральда... Тієї Америки немає. А якщо вона і є, то живе на 14-й вулиці у Нью-Йорку, де богема, професори, письменники. Америка зовсім інша – чужа, хвалькувата, тупувата. У мене немає до неї ніякої ворожнечі, але розчарування повне. Я нічого не маю проти Америки, але жити там не хочу.
І потім, я ось ще що скажу про Америку: вона геніально розкручена. Вони геніально зуміли про себе усьому світові розповісти казки. Ви не забувайте, що ще 50 років тому не літали літаки туди, не було телебачення, у нас були тільки радіо, пластинки й книги. Ми ж не знали Америки. А сьогодні вже зовсім інший погляд на усе це. І коли я повернувся додому... Я бачу наші проблеми, і ваші бачу, й мене колотить від усього цього. Але жити треба, як дереву – де посадили, там і рости. Еміграція – це не природно, це хвороба.
...ПРО ОДЕСУ
Я дуже люблю це місто. Я з'явився тут вперше зовсім молоденьким композитором сорок років тому. Я потрапив сюди, до театру, і на кіностудії працював. Це той випадок, коли можна говорити про любов з першого погляду. У моєму ставленні до Одеси нічого не змінюється, нічого. Коли я мешкав у Америці, мені говорили: «Що Одеса, там нікого немає, усі виїхали». Неправда!..
