Наша сьогоднішня розповідь – про відомого вченого, громадського та державного діяча, голову Центральної ради (1917-1918), першого Президента України Михайла Грушевського (1866 – 1934).
Останнім часом постать Михайла Грушевського викликає все пильнішу увагу наших вітчизняних істориків, політиків, державних діячів. І не лише тому, що йому виповнилося 140 років від дня народження. Річ у тім, що постать ця в нашій історії є не лише знаковою, але й у діяннях своїх досить повчальною. Та спочатку кілька слів про походження. Географія тут багата: предки його, принаймні з боку батька, походили з Черкащини; народився він 29 вересня 1866 року в українському місті Хелмі, яке тепер перебуває у складі Польщі, дитинство і юність минали в Ставрополі, а потім у Владикавказі, а гімназію закінчував у Тифлісі...
Прояснюючи цей період його буття, історики неминуче звертаються до найнадійнішого першоджерела – автобіографії М. Грушевського, в якій він повідомляв: “Я походжу з давньої (звісної з ХVІІІ в.), але бідної духовної родини Грушів, пізніше Грушевських, що загніздилася в Чигиринському повіті. Були се переважно дячки, паламарі, але дідові мойому Федорові вдалось дійти священства і перейти під Київ, до села Лісників, і се помогло батьку мойому Сергію вийти на дорогу. Хоч він рано зіставсь сиротою, але завдяки енергії й здібностям осягнув вищу освіту й, не сприйнявши свячення, віддався діяльності педагогічній, був спочатку “професором” в семінаріях переяславсько-полтавських і київській, потім директором народних шкіл на Кавказі...”.
Сам М. Грушевський теж набув чудової освіти та самоосвіти. Отримавши диплом випускника історико-філологічного факультету Київського університету, він певний час працював в університеті під науковим керівництвом В. Антоновича. Ще будучи третьокурсником, він пише наукову роботу “История Киевской земли от смерти Ярослава до конца ХIV века”, за яку в 1890 році його удостоєно золотої університетської медалі. Далі впродовж майже чотирьох років він був професорським стипендіатом Київського університету Св. Володимира. А захистивши 1894 року магістерську дисертацію “Барское староство. Исторические очерки”, обіймає професорську кафедру Львівського університету, стає головою Наукового товариства ім. Шевченка та редагує його “Літературно-Науковий вісник”. Саме він був засновником та першим чільником Українського Наукового Товариства.
Завершується цей, перший науково-громадський період буття М. Грушевського його появою на початку Першої світової війни в Києві, звідки влада висилає його як неблагонадійного українського сепаратиста до всіма відомого нам російського Симбірська. Мабуть, М. Грушевський так і залишився б в історії українського народу, як визначний історик, академік ВУАН та автор понад 2000 наукових публікацій, серед яких найпомітнішими видаються його праці “Історія України-Руси”, “Нарис історії українського народу”, “Історія української літератури”, якби ж то в його наукове життя не увірвався вихор Лютневої революції в Росії. Радикальним відлунням цієї події стала поява в Києві, заснованої вже 4 березня 1917 року Центральної Ради (ЦР) на організаційному засіданні якого Грушевського, що перебував у той час у Москві, заочно обирають головою. А вже 12 березня, маючи в кишені телеграму від активістів ЦР, майбутній президент прибуває до Києва.
Цікава річ: переповідаючи всю цю історію, наші канонічні підручники з історії та автори сучасних публікацій якось дуже сором’язливо зупиняються на тому, а що таке власне становила собою ота можновладна Центральна Рада. Хто її членів обирав чи призначав і саму цю раду формував? І тут слід сказати правду, яка полягає в тому, що ніхто Центральну Раду ні в межах України чи хоча якогось її регіону, ні в межах самого Києва, де вона виникла, не обирав, не призначав і не уповноважував.
Тобто Центральна Рада засновувалася не як висока управлінська державна формація, а як... звичайна невеличка громадська організація української інтелігенції, до якої належали пролетар-соціалісти за переконанням Д. Дорошенко, В. Винниченко, С. Єфремов, Є. Чикаленко, С. Петлюра та кілька інших постатей, які з часом стали відомими державними діячами України. Вперше ЦР заявила про себе 17 березня 1917 року, коли члени її самопроголосили свою громадську організацію провідною державотворчою силою України. Остаточно політична орієнтація цього інтелігентського гурту прояснюється у зв’язку з публікацією 22 березня 1917 року Маніфесту ЦР, в якому основна мета його діяльності окреслюється дуже виразно: боротися за утворення адміністративно-територіальної української автономії у... складі Росії. Вже тоді політична та військова ситуація у напівзруйнованій, ідеологічно пошматованій імперії дозволяла діячам Центральної Ради якщо не проголосити незалежність, то, принаймні, задекларувати боротьбу за утворення незалежної української держави.
В цей час на території України перебувало могутнє військове угруповання царської армії, значна частина якого не бажала визнавати Тимчасовий уряд. 2 листопада, напередодні Жовтневого перевороту в Петербурзі, українські військовики скликають у Києві Третій Військовий конгрес, на якому було поставлено вимогу до ЦР, щоб вона проголосила незалежність української держави і розпочала формування великої, боєздатної української армії. Проте Грушевський виступив на конгресі з заявою, що проголошення самостійної України є... національним сепаратизмом, а національний сепаратизм він вважає провокаційним, оскільки Україна, на переконання Центральної Ради, й далі повинна залишатися у федерації з Росією.
І заява ця була принциповою, бо ще задовго до Військового конгресу Центральна Рада видала Перший універсал, яким недвозначно проголосила автономію України у складі Росії, визнавши таким чином свою підпорядкованість Тимчасовому уряду в Петрограді. З дев’яти членів Генерального Секретаріту, тобто уряду, сформованого ЦР, вісім були однопартійцями соціаліста Грушевського і його однодумцями; той, дев’ятий, залишався безпартійним.
Ще задовго до цього конгресу ЦР встигла видати й Другий універсал (в липні 1917), яким не лише підтвердила автономність України у складі Росії, але й офіційно визначила, що навіть права автономії України ще мають бути визнані та затверджені Всеросійськими Установчими Зборами, яких на той час ще і у природі не існувало. Щоправда, в вересні 1917 р. Центральна Рада скликає в Києві так званий з’їзд народів України, але, вітаючи його, М. Грушевський писав: “...ми дивимось на федерацію не як на шлях до самостійності, а як на шлях до перспективів, вже давно відкритих передовими мислителями людства, як на шлях Федерації Європи, Федерації цілого світу”. Так, у далекій перспективі людство, можливо, й прийде до вселенської федералізації, але в ті часи Україна перебувала у вирі військово-державницького розпаду величезної імперії і слід було дбати про її державницьке визначення, її обороноздатність, її взаємини не лише з Росією, але й з низкою інших сусідніх держав і народів.
Третім універсалом Центральна Рада проголосила створення УНР, але знову ж таки, як було заявлено: “не отдєляючись від Республіки Російської і зберігаючи єдність її...”. Але один нюанс: у цей час в Росії до влади вже прийшли комуністи, і їх делегат у ЦР прямо заявив, що більшовицька Росія виступає проти автономії України у складі Росії. Проте ні Грушевського, ні Винниченка, який очолював уряд України, це не зупиняє. В січні 1918 року Центральна Рада видає закон про демобілізацію Української Армії, а генсек військових справ Порш, своїм наказом вводить цей закон у дію.
І тут відбуваються дивні речі: українську армію демобілізовують, тобто розпускають перевірених першою світовою війною фронтовиків по домівках, у той час, як ще 27 грудня 1917 року в Харкові відбувся з’їзд комуно-більшовиків, на якому ставилося завдання збройно захопити владу і проголосити Українську Радянську Республіку. Мало того, Грушевський та Винниченко чудово знають, що 30-тисячна російська армія вже на території Чернігівщини, 8 січня 1918 року, в розпал демобілізації Української армії, частини радянського командира Муравйова вже наступали в районі Бахмача та Конотопа. Того самого Муравйова, про якого навіть у жорстко відцензурованій “Истории Украинской ССР” (1969 р. видання) мовилося, що “своїми виключно грубою поведінкою та провокаційними наказами про масові розстріли без суду він підривав у населення авторитет і довір’я до радянської влади”, і військам якого під Крутами Центральна Рада змогла протиставити хіба що загін із трьохсот студентів та гімназистів, частина з яких навіть не вміла стріляти. “Цю владу, – сповіщав своїм наказом російський комуністичний полководець Муравйов, – ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів, там де її установлюємо, ми будемо піддержувати силою цих багнетів”. І “піддержували”, жорстоко і криваво.
До того ж, Третій універсал проголошував націоналізацію землі в Україні, а ЦР разом з урядом ще й позбавляла права на володіння землею численні українські церкви; тією землею, яка була економічною основою існування і духовенства, і самої Церкви, з усіма її навчальними та іншими парафіяльними закладами. Кому не зрозуміло, що в тій надзвичайно складній військово-політичній ситуації настроювати проти себе дві такі могутні формації як середній та вищий класи землевласників і всемогутню Церкву могли лише, м’яко кажучи, дуже ризиковані політики.
Тоді ж, у січні 1918 р. Центральна Рада видає Четвертий універсал, але його було ухвалено в ніч з 24 на 25 січня, коли російські війська були вже під Києвом, отож його проголошення так і залишилося політичною декларацією. До речі, ввійшовши до Києва, комуністи (розстрілявши понад 3 тисячі киян, це офіційні дані), дали українському інтелігенту соціалістові Грушевському наглядний урок того, як насправді слід ставитися до формування армії та до питань оборони України. Впродовж одного місяця вони видали наказ про формування полків Червоного козацтва і загонів Червоної Гвардії, а також декрет про створення регулярної робітничо-селянської армії.
В більшості сучасних історичних видань пишеться, що Четвертим універсалом було проголошено незалежність України. Сам Грушевський так не вважав. Він писав: “Четвертий універсал Української Центральної Ради ясно зазначив лінію політики УНР. Не розриваючи з традиційною ідеєю федералізму, зоставляючи Українським Установчим Зборам останнє слово в цій справі, ЦР для даного моменту одначе вважала потрібним підчеркнути повну і абсолютну незалежність Української Республіки, себто її повне право розпоряджатися собою”. Тобто насправді проголосити незалежність мали Установчі збори, яких уже ніхто не скликав, а в універсалі “не пориваючи з ідеєю федералізму” (проти якої, як ми знаємо, виступали тоді більшовики), декларувалося всього лиш право на незалежність.
29 квітня 1918 року потому, як червоні війська були вибиті з Києва, Центральна рада проголосила Грушевського Президентом України. Але, знову ж таки, це була ще одна декларація, оскільки на той час уже відбувся переворот, і влада перейшла до гетьмана Павла Скоропадського. Так і не встигнувши усвідомити, що він уже Президент, М. Грушевський врятувався від’їздом до Кам’янця-Подільського, де редагував місцеву газету “Голос Поділля”, а далі були традиційні для тогочасної еміграції Прага, Відень, Женева. Вже будучи обраним академіком ВУАН, він у березні 1924 року разом з родиною приїжджає до радянського Києва. З 1931 року він у Москві, зі статусом члена Академії наук СРСР.
Проте ідилія співпраці Грушевського з радянською владою тривала недовго; вже на початку 1934 року, на першій хвилі сталінських репресій, почала розгоратися критика Грушевського як “посібника німецького імперіалізму”, “дворушника”, “вченого з сумнівною науковою порядністю”. Не треба бути пророком, щоб визначити, що від концтабору або й негайного розстрілу його “врятувала” тільки несподівана і дуже сумнівна, з медичної точки зору, смерть у Кисловодську, куди він прибув, щоб підлікуватися. Зате ховали його з усіма належними почестями: на Байковому кладовищі, за участі урядової комісії. Ось такою була вона, доля цього визначного українського вченого, який з волі випадку виявився на вістрі формування української державності.
