Розлучення завжди болюче, тим більше, якщо штучно затягується однією із сторін на нескінченно довгий термін – наприклад, на років одинадцять.
Саме стільки веде юридичну суперечку Тарутинська райдержадміністрація з Міністерством оборони України за землі полігону – одного з найбільших у Європі, але який вже понад десять років залишається незатребуваним. Розкіш, відверто скажемо, недопустима, якщо врахувати, що йдеться про 24 тисячі гектарів землі. У незворотному, агонізуючому стані перебуває і військовий радгосп “Чорноморський”, який колись забезпечував продуктами харчування військові частини Південного оперативного командування. Солідні свої борги за орендовані площі він не відшкодовує, а отже, і залишати їх далі за ним недоцільно. Району ж, який, крім виноградарства, традиційно займається тваринництвом і рослинництвом, такі землі дуже потрібні. За сприятливого завершення суперечки це зіграло б неоціненну роль у нарощуванні виробництва зернових, овочів, винограду і, що особливо важливо, – тваринництва, і передусім такої невибагливої галузі як вівчарство.
У своїй правоті районна влада була впевнена ще й тому, що ці землі хоча і вважаються як держвласність, але – в межах району, а отже, приєднання їх до наявних 85 тисяч гектарів було реальною справою.
Міністерство оборони, проте, здавати свої позиції не збиралося, тому тривалі походи по високих інстанціях результату не мали, як і відверті відписки на безліч листів з Тарутиного. Причому у цей же час і воно, Міністерство, не використовувало належним чином ці землі – що називається, мов собака на сіні. І коли тарутинська влада переконалася, що позову, який потріпав усім нерви, як і раніше, кінця не видно, вони звернулися до суду і виграли процес! – випадок, відверто скажемо, безпрецедентний, і можливо, в усій Україні.
– Час показав, – робить висновок голова райдержадміністрації Іван Кюссе, – ми правильно зробили. І моя порада тим, хто опинився у такій ситуації: не бігати по авторитетах. Закон в руки – і до суду.
Як же розпорядяться тут величезними полігонними просторами? А те, що територія ця, на якій свого часу відбувалися навчання під командуванням легендарного (на той час командувача Одеського військового округу), чотири рази Героя Радянського Союзу, Маршала Радянського Союзу Георгія Костянтиновича Жукова, величезні, ми переконалися, об’їжджаючи його з головою райдержадміністрації Іваном Кюссе та його заступником, начальником управління економіки Валерієм Карою. Вони і були гідами на весь цей день, і день надзвичайно цікавий.
Отож, ці землі тут планують надавати у довготривалу – на 49 років – оренду тарутинським підприємствам, фермерським господарствам, а крім того – районам, чиї межі прилягають до полігону, – Саратському, Арцизькому, Татарбунарському. І ми вже бачили засіяні поля, у дуже чудовому стані, зокрема і великого, надійного фермерського господарства “Колос” – 500 гектарів пшениці і 400 гектарів – ріпаку. Далеко дивиться його керівник Борис Юрескул віддавши належне цій невибагливій, але високооплачуваній культурі.
Про Юрескула того дня ми багато доброго чули, зокрема і від мешканців досі вмираючого села Пасічного. Без вини винними виявилися вони з волі сумної своєї долі, яку пов’язали колись з долею військгоспу “Чорноморський”.
– У нас немає ніякого статусу, – ледве стримує свої емоції колишній голова профкому господарства Катерина Никанорівна Гришненко. – До військовиків не прирівнюють, а отже, і на пенсію “по воєнці” піти не можемо, і працівниками сільського господарства теж не вважають. Зарплату не виплачують десять років. Чоловік на заробітки поїхав до Іллічівська і син – туди ж. А я в 47 років доживаю тут одна. І землі немає, і хату не продаси: хто ж сюди приїде?
Але промінь світла все ж засвітився завдяки діям райдержадміністрації, яка упорядкувала процес землекористування. Справді, що можна було очікувати від збанкрутілого “Чорноморського”, який заборгував близько 600 тисяч гривень орендної плати за землі? Землі потрібен був справжній, дбайливий, вдумливий господар, а він у цьому разі міг з’явитися лише за умови довготермінової оренди. І така можливість була надана. Скажімо, той же “Колос” вже замовив спецдобрива під аналіз грунту на цих площах.
Взагалі ім’я Юрескула у Пасічному, де розміститься незабаром центральна садиба “Колоса”, пов’язують з удачею. З’явився він – з’явилася у людей і робота. Під час жнив шофери близько 1600 гривень одержали, а зарплата слюсарів на ЕВМ – близько 900 гривень.
Явно потішив районний керівник розхвильовану жінку, повідомивши, що кожен працівник “Чорноморського” одержить по два гектари землі: держакти вже на експертизі. Отож, справа, можливо, кількох днів, і Гришненко вже готова віддати свій пай в оренду надійному інвестору “Колосу”, який її обробить, засіє і який, втягнувшись в інфраструктуру села, його ще й упорядкує.
Потрібно сказати, за ті сумні роки, коли в країні скуповувалися за безцінь підприємства, в Тарутинському районі не продали жодного господарства. Тут у цей час наполегливо шукали серйозних інвесторів і укладали з ними договори на оренду землі і техніки. Сьогодні за рахунок орендної плати за землю до бюджету району надійшло додаткових коштів близько 600 тисяч гривень, а за весь бюджетний рік очікувані надходження становитимуть мільйон 200 тисяч гривень.
У найближчих планах райдержадміністрації – площі полігону розділити між сільрадами, що межують з ним. Щодо домагань Саратського району на частину своїх земель, що відійшли від нього у період формування полігону, то і тут суперечку мають намір завершити мирним шляхом – землю розпаювати, видати паї, плюс додатковий резервний фонд, пасовища – в підсумку до трьох-чотирьох тисяч гектарів Саратському району повернеться.
Але полігонні площі дають ще й широку можливість виконати у повному обсягу районну програму розвитку зеленого туризму, яку тут розробили до 2010 року. До речі, у довготермінових договорах є умова, за якою кожен орендар зобов’язується протягом п’яти років висадити лісозахисні насадження. У цьому ключі розроблена і спільна з держлісгоспом програма. Відтепер у схемі паювання кожної сільради позначено майбутні лісосмуги, і вже навесні, дотримуючись тристороннього договору, укладеному між райдержадміністрацією, сільрадою та держлісгоспом, провадитимуться роботи з висаджування.
Знову ж на базі полігонних земель планують створити ландшафтний заповідник, щось таке, як міні “Асканія-Нова”, а крім того, на місці колишнього села, по суті, стертого з лиця землі, оскільки увійшло у межі полігону, нове, у що вкладає свою душу і великі кошти підприємець Олександр Паларієв, який вже спорудив церкву у Бородіно і обладнує сам селище. Це він з такою наполегливістю і любов’ю відроджує село тепер вже з назвою Нова Фрумушика, з якого у 1946 році було виселено його прабатьків і батька – трагедія для всіх, хто в одну мить позбувся рідного дому, своєї маленької батьківщини.
Ми побували там, на цій несподіваній для нас новобудові на голому, по суті, місці. Це – як міраж у пустелі: артезіанська свердловина, електролінія, що біжить удалечінь, солідний комплекс ферми, здатної утримати до п’яти тисяч курдючних овець (і вже тисяча їх випасається на зелених пасовищах полігону), симпатичні з усіма зручностями гостьові та службові будиночки, вольєр з дикими кабанчиками, трохи далі – озеро джерельної води. І все це – Паларієв, який з головою занурився у здійснення своїх грандіозних, безпосередньо пов’язаних з програмою розвитку зеленого туризму в районі, планів.
Тут, у Новій Фрумушиці, буде створено всі умови для повноцінного відпочинку на природі – далеко від мирської суєти, де можна пополювати, порибалити, проїхатися верхи на коні і навіть на верблюді, помилуватися фазанами і страусами, похлюпатися у басейні і побувати ще в одному готельному комплексі – Бессарабських двориках, які відтворюють подвір’я ХVІІІ-ХІХ століть тих, хто колись заснував нинішні села, – болгар, гагаузів, молдаван, росіян, українців.
Жвавий інтерес виявляють до цього регіону і бессарабські німці, які колись споруджували тарутинські населені пункти. Саме вони заснували у 1814 році Тарутине, на честь цього тепер кожного року тут провадиться Бессарабський ярмарок – дітище колишнього голови райдержадміністрації Василя Цапенка, який із завидною наполегливістю втілював цю мрію у дійсність, яка тоді багатьом здавалася нереальною.
У нинішньому ярмарку Паларієв виставив свою продукцію – чудових курдючних овець. До розвитку цієї галузі він залучив досвідчених фахівців, кандидатів наук. І присутній там губернатор Іван Васильович Плачков, гідно оцінивши його меценатську діяльність і дійову участь в розвиткові зеленого туризму, обіцяв йому всіляку підтримку...
Неосяжні простори полігону ми полишили вже пізно увечері, виїхавши на трасу з боку Сарати – нічого собі коло!
– Я дуже хочу олюднити ці землі, окультурити, зробити їх економічно вигідними, – сказав Іван Георгійович, коли ми вже під’їздили до Арциза. – Це реально, і наша команда це доведе.
