МОКРЯК ГЕННАДИЙ. НАД ВОЛНАМИ ЧЕРНОГО МОРЯ. ХУДОЖЕСТВЕННО-ДОКУМЕНТАЛЬНЫЙ РОМАН. ОДЕССА. «ПЕЧАТНЫЙ ДОМ», 2006.
В опублікованій передмові до цієї книги рецензії полковника у відставці, журналіста і літератора Василя Лупола є цікаві рядки, якими автор визначає не так професійні можливості Г. Мокряка як літератора, як його професійне знання того історико-військового матеріалу, яким він послуговувався, створюючи свою книгу: «Перевернув последнюю рукописную страницу объемного художественно-документального романа «Над волнам Черного моря», невольно подумал: как хорошо, когда автор пишет о том, что ему знакомо по роду воинской профессии. Полковник в отставке Григорий Мокряк и сам – летчик первого класса. Двадцать два года пролетал на истребителях, освоил одиннадцать типов самолетов и более одиннадцати лет летал на сверхзвуковых перехватчиках Су-9 и Ту-128».
…Два десятка лет тому назад автор решил написать повесть о своем земляке… Герое Советского Союза, полковнике в отставке Г.Г. Черниенко и штурмане дальнего бомбардировщика И.В. Корнееве. Но, работая над повестью, автор решил перестроиться и показать ратные подвиги личного состава 5-го гвардейского минно-торпедного авиаполка ВВС Черноморского флота… Без прикрас и ретуши автор ярко и образно повествует о мужестве и неимоверно трудных испытаниях для летных экипажей дальних бомбардировщиков в воздухе, на море, при бомбовых ударах по военным объектам на территории Румынии, Болгарии, Венгрии; уничтожении вражеских судов на коммуникациях и в портах, оккупированных фашистами Одессы, Крыма”.
Щодалі у часі (але не в трагедійності своїй) відходить від нас війна, то ціннішими стають будь-які відомості, покладені до скарбниці її історії, а отже, й історії нашого народу, ветеранами війни, їх нащадками чи дослідниками тих подій. Так от, книга Геннадія Мокряка надає нам багатющі поклади такої інформації, причому чимало наведених фактів спонукають до ще поглибленішого й адреснішого дослідження відтворених у них подій, а також подій, і явищ, які стоять за ними. Річ у тім, що значну кількість фактів, добуто ним з матеріалів Центрального Військово-морського архіву в Гатчині (Росія). Зокрема, кількість важливих повідомлень його грунтуються на документах, пов’язаних з діяльністю в роки війни першої гвардійської мінно-торпедної дивізії Військово-повітряних сил Чорноморського флоту та інших військових частин, які на початку війни діяли в районі Одеси.
Ось лише один фрагмент, який відтворює бойовий виліт ланки бомбардувальників 2-го авіаційного полку, що діяла разом з ланкою винищувачів, котрі базувалися в Одесі: “С одесского аэродрома взлетели “ястребки” и, быстро пристроившись к девятке бомбардировщиков, взяли курс на цель. Подходя к заданному району, летчик Андрей Беспалов заметил, как черной лентой по земле двигалась колонна вражеских танков и автомашин. Это враг бросал новые силы на Одессу и Южный участок фронта. В воздухе появились вражеские истребители. И вот уже шапки черного дыма разрывов зенитных снарядов были видны то тут, то там. Штурман Василий Овсянников вдруг почувствовал горячую боль в правой руке… Пушечный снаряд “мессершмитта” разорвался в кабине штурмана. Осколками снарядов перебило “АСБР” и ранило летчика Беспалова…”
Незважаючи на те, що пілот і штурман були поранені, і машина втрачала висоту, вони навіть в цьому становищі атакували ворожу колону і зуміли дотягти до своїх та посадити машину за лінією фронту.
Мокряк наводить десятки документованих прикладів героїзму наших морських льотчиків, він вводить в науковий обіг (з посиланнями на номер фонду та опису) багато суворо задокументованих повідомлень, вчинків, проявів героїзму; оперує прізвищами сотень людей, таких, як командир авіаланки Георгій Чернієнко; командир гвардійської авіабригади Герой Радянського Союзу Микола Токарєв; екіпаж літака торпедоносця капітана Івана Гарбуза; штурман далекого бомбардувальника Іван Корнєєв. Про нашу морську авіацію, про літаки-торпедоносці, про взаємодію авіації з флотом написано не так вже й багато, а з такою заглибленістю в архівний матеріал – мабуть, вперше. І якщо зважити, що за постаттю кожного героя цієї книжки проглядається не лише його власна доля, але й фронтова доля Одеси, Севастополя чи Новоросійська, що за ними – ще одна оповідь з розряду так по-справжньому і не пізнаної нами фронтової “окопної” правди – то стає зрозумілим, що вже й сама ця книжка постає перед нами і нащадками нашими своєрідним документом, на який посилатимуться й посилатимуться.
Причому дуже важливо відзначити, що Геннадій Мокряк – правдивий у деталях, в психології своїх героїв і їхнього буремного часу; в військово-політичних реаліях. Гадаю, багатьом читачам запам’ятаються фрагменти, які стосуються початку війни, коли льотчики, ризикуючи життям, добували розвідувальні дані про накопичення військової техніки і живої сили ворога вже безпосередньо на кордонах країни, та щойно вони доповідали про це своїм командирам, як одразу ж потрапляли до рук “особістів-енкаведешників”, які влаштовували їм допити і звинувачували в тому, що вони навмисне сіють паніку, а отже, є ворогами народу. Одного з таких пілотів його другові вдалося врятувати від суду і розстрілу тільки тим, що скориставшись з нальоту німецьких бомбардувальників, яким гітлерівці, власне, підтвердили правдивість відомостей льотчика, він просто вбив енкаведиста прямо в казармі, в той момент, коли той ішов заарештовувати пілота.
У своїй книзі Г. Мокряк ще раз, документально, на архівних матеріалах, переконує нас, що в трагізмі перших днів війни, в страшних поразках і втратах – велика провина вищого радянського командування, вищого керівництва держави на чолі зі Сталіним, яке створило в країні атмосферу беззаконня, терору, підлого доносительства і недовір’я. Таке враження, що комуністичні правителі тих часів не те що не довіряли відважним розвідникам, в тому числі і льотчикам, які щодня спостерігали за накопиченням ворожих частин на кордонах рідної землі, а що вони вже не довіряли навіть самим собі. І тільки в такій атмосфері льотчик-розвідник, який щойно облетів сотні кілометрів кордону і на власні очі побачив ворога та відчув подих війни, змушений був із сумом констатувати: “…Швак діло! Буде війна! Ріббентроп з Гітлером облапошують Йоську (тобто Сталіна – Б.С.). а він їм вірить. І інших примушує…”.
А потім цей же пілот, тільки вже після війни, згадує та констатує: “Конечно, мы готовились к войне, но, что скрывать, готовились чисто по-русски: беззалаберно, на авось; готовились выиграть войну малой кровью и настроились бить противника на его же территории”.
Та навіть, усвідомлюючи погибельність моралі “сталінсько-беріївських стражів”, льотчики жертовно йшли в бій, творили чудеса героїзму; в найневірогідніших ситуаціях приходили на допомогу своїм товаришам. Який прояв фронтової дружби продемонстрував, скажімо, пілот Афанасій Фокін. Побачивши, що свого підбитого літака поранений пілот капітан Єсін посадив на ворожій території, Фокін сідає поряд із ним, разом з членами свого екіпажу допомагає екіпажеві Єсіна пересісти до свого літака і піднімається у повітря вже тоді, як ворожі мотоциклісти мчали йому напереріз. І з таких, з подібних йому подвигів зіткано всю книгу.
Та все ж таки виникає зауваження щодо жанру книги. Даремно автор визначив його як “художньо-документальний роман”. І сам він, і редактор та рецензенти мали б знати, що художньо-документальний роман – це той-таки художній роман (з усіма належними йому атрибутами), тільки написаний на документальній основі. А перед нами – звичайнісінька дослідницька книжка з елементами публіцистики і нарису, яку так і слід було назвати нарисом або історичним есе, і це анітрішечки не зменшило б її вартості. Зате не примушувало б кожного, хто знається на теорії літератури, критично ставитися до визначення цього твору саме як “художньо-документального роману”, яким він не є і бути не може. Гадаю, що під час перевидання авторові слід зважити на цю жанрову особливість свого твору.
