Щоденні редакторські клопоти не завжди дають змогу взятися за написання власного матеріалу. А так хочеться сісти в машину і майнути десь у пошуках чогось цікавого, поспілкуватися з людьми, відбути простір степу... І коли випадає така нагода, ми з фотокореспондентом їдемо в залісся, у Бакшу, – там живе людина, про яку давно захотілось розповісти. Це 80-річний ветеран війни і праці Олександр Петрович Асаула.
...Журавлиним ключем злітає у небо осінь. Але вона ще не встигла захопити владного місяця в природі і принишкла, притаїлася, вичікуючи свого часу, щоб розходитися, розгулятися, стривожити душу золотою хуртовиною, заманити її у своє сріблясте павутиння.
Подвір’я Асаули, вільне і розлоге, не затиснуте в асфальт, вражає розкішшю споришу. Так і хочеться побігати по ньому босоніж, вбираючи в себе силу землі. Може, тому така близька вона селянам. що відчувають вони її всім своїм єством?
А ось і господар порається в своєму обійсті.
– Доброго дня, – радо відповідає він на наше привітання.
– А я оце вирішив помідорів на зиму заквасити, – пояснює Олександр Петрович, вказуючи рукою на зібрані із грядки червонобокі плоди. – Потім картоплю перебиратиму. А завтра кавуни засолю.
– І все це самі робите? – цікавлюсь.
– Звичайно. Я ще й півкорови тримаю, маю 65 соток землі – треба порядкувати. Та що це ми серед двору стоїмо, пішли до хати, – запрошує господар.
В хаті теж чистота, все має своє місце. І не скажеш, що чоловік вже п’ятнадцять років живе сам, без дружини. Звичайно, часто приїжджає дочка із Саврані, навідується син із Москви. Але основні клопоти за все домашнє господарство лежать на ньому.
– У мене все розплановано, – мабуть, вловивши моє здивування, пояснює співрозмовник. – Я розподіляю, що мені потрібно зробити кожного дня. Разом з тим встигаю і телевізор подивитися, і пресу перечитати.
“Ось так, напевне, в нього все в житті було розкладено по своїх полицях – думаю. – Олександр Петрович Асаула завжди знав, чого він хоче, до чого прагне, як він повинен діяти”.
Життя довоєнного періоду було важким. Вже тоді чітко усвідомив: щоб вижити і жити по-людському, потрібно працювати. В роки війни, досягнувши призовного віку, нічого не вигадував, не ховався за чужі спини – пішов на фронт. То був його обов’язок – боронити рідну землю, свою Бакшу, де народився і виріс. Поранення хоч і давалося взнаки, але не стало завадою у післявоєнні роки знову поринути у роботу. Сімнадцять років попрацював ветфельдшером. А потім, до самої пенсії, – бригадиром комплексної бригади місцевого колгоспу “Росія”. Його до цього часу пам’ятають як умілого, талановитого керівника. Коли ми свого часу їхали до О.П. Асаули, щоб привітати його з 80-річчям, голова районної ради М.В. Бадюл дорогою розповідав: “В Олександра Петровича я багато чого навчився. На той час я працював в Бакші секретарем парткому, бачив, як його поважають люди. Організованість, дисципліна, порядок в усьому – це була основа його діяльності. Звичайно, його напористий характер, вміння, коли треба, йти напролом, власність казати те, що думає, подобалося не всім. Але за це його й поважали Він віддавався роботі сповна, вимагав цього і від інших”.
– Олександре Петровичу, а що Вам найбільше запам’яталося з Вашої трудової діяльності? – запитую, пригадавши оту розмову в машині.
– Та я пам’ятаю все, – відповідає. –І виділити щось одне просто неможливо. Колгосп тоді був великий, сильний. Ми мали понад 800 корів, 2,5 тисячі голів великої рогатої худоби, 3,5 тис. голів свиней, 65 тис. курей. На фермах кожні 10 днів проводили наради – підбивали підсумки, визначали кращих трудівників. Розвивалося і рільництво. Була у нас городня бригада, овочівницька. А які ми вирощували буряки! Сіяли їх, тільки-но сходив сніг. Звичайно, науку землеробства треба вивчати, використовувати нові технології, але справжній хлібороб повинен ще й душею відчувати, коли яку сільськогосподарську операцію проводити, коли кидати зерно у землю.
– А нагороди у Вас за працю є? – цікавлюсь.
– А Боже, скільки їх! І на всесоюзному рівні, і на республіканському відзначали, і на виставки різноманітні запрошували. Люди знали дисципліну, були організовані, вміли працювати, тому й успіх мали, – відповідає так, ніби на тих грамотах і відзнаках не його прізвище значиться, а всіх бакшанських колгоспників.
“Я свого батька вдома бачила дуже рідко, приходить на згадку, як розповідала мені про свого батька донька Асаули Аза Олександрівна. – Він йшов на роботу вдосвіта і повертався пізно ввечері. Навіть на обід не приходив – то разом з механізаторами десь на полі обідав, то на тракторній бригаді, то на фермі чи в городній бригаді щось перекушував – цьому особливої уваги не надавав. Зате всі колгоспні справи ставали для нього особистими”.
Розмовляти з Олександром Петровичем цікаво, тому час спливає непомітно.
– А знаєте, – несподівано каже мій співрозмовник, – мені не віриться, що маю на своєму рахунку 80 років.
Та і я не йму віри. У нього ще стільки енергії, життєлюбства, небайдужості. Здається, кинь зараз клич – і він одразу організується на виконання поставлених завдань. Продумає, що робити і як. І людей поведе за собою. Ловлю себе на думці, що мені не хочеться покидати цю сільську хатину. Поряд з її господарем почуваєш себе якось надійно і впевнено. А ще здається, що ось таким активним способом життя він старається відгородити себе від старості, не пустити її в свою домівку і душу.
– Давайте я вас своїм борщем пригощу, – бачачи, що ми вже збираємося йти, пропонує Асаула. – Тільки-но зварив. Добрий борщ, домашній.
– Кажуть, Ви і хліб умієте пекти, і з молоком раду дати?
– Вмію. І нічого незвичайного тут немає. Я на пенсії, треба ж чимось займатися. Людина без роботи не може. Не може без спілкування.
Саме тепер я усвідомлюю, яке велике значення мав для Олександра Петровича Асаули отой візит почесних гостей до нього на день народження. То було визнання його заслуг, шана за працю. І голова райдержадміністрації М.М. Базей, хоч за віком значно молодший і з Асаулою ніколи не працював, знайшов час для ювіляра.
Повертаємося додому. Дорога біжить через притишений ліс. Я міркую про те, над чим раніше просто не задумувалася. Що таке залісна зона? Для Олександра Петровича Асаули залісне село Бакша – це поняття цілком конкретне і разом з тим всеоб’ємне. Це ціла планета з її болями і тривогами, зі своїм укладом життя, з людськими долями. Це частинка його самого. Так, він радо сприймає позитивні зміни в суспільстві. Але так боляче йому за бакшанські хати із забитими вікнами, за те, що так рідко гуляють в селі весілля. І гірчать душу полини на тих полях, звідки колись чувся злагоджений спів жінок – колгоспниць. Невже так має бути? Хто скаже? Ліс у відповідь мовчав. А десь з висоти неба долітало оте журавлине: курли-курли. Життя триває...
