Коли 30 листопада 2001 року в “Одеських вістях” було опубліковано матеріал про справи і людей Великодальницької сільської ради, де мені довелося побувати разом з на той час начальниками відділів облради Михайлом Михайловичем Подмазком і Наталею Олексіївною Ковальчук, чимало читачів відгукнулося на нього. І насамперед працівники місцевого самоврядування. Інші насторожено поставилися до оптимістичного настрою моєї оповіді і дуже сміливих прогнозів на майбутнє. Декому плани і наміри сільського голови Валентина Григоровича Рибака здалися перебільшеними, мовляв, молодий та ранній, зіткнеться з суворими реаліями, стримає запал. Про ці відгуки я розповів по телефону Валентину Григоровичу, і ми домовилися тоді зустрітися через кілька років і поговорити про те, що змогла зробити сільська рада. А замахувалися великодальницькі депутати багато на що. Головне – газифікувати село, в якому проживало на той час 8900 чоловік: дати лад дорогам і налагодити транспортне сполучення; забезпечити телефонізацію; відремонтувати школу, дитячі садки, лікарню і позбавити їх болісного вугледров’яного опалення; дати зелене світло підприємництву; відкрити нові магазини; розпочати будівництво церкви; видати книгу історії села...
Гадається, і так цього переліку задосить, щоб виправдати сумніви у можливості реалізації цих планів громади не лише недоброзичливців із числа тих, що програли тоді чергові вибори у сільську раду команді Валентина Рибака, який повернувся до рідного села після успішного закінчення Одеського політехнічного інституту, а навіть і тривоги тих, хто віддав свої голоси за неї. Адже як було раніше? Кандидати в депутати чудові передвиборні програми озвучували, але вони, переважно, так і залишалися на папері.
З передвиборною програмою Рибака, яку зберігав у робочому архіві, я і приїхав до Великого Дальника сонячного дня в листопаді. Змужнілий Валентин Григорович у ретельно підігнаному костюмі, при краватці, як кажуть, що личить до його світлих очей, зустрів посмішкою, яка налаштовувала на ділову розмову.
– Невже п’ять років минуло? – здивувався мій візаві, коли я показав давню публікацію і назвав запитання, на які йому належало дати конкретні відповіді.
– Валентине Григоровичу, виборцям було обіцяно продовжити з труднощами розпочату газифікацію села. Що зроблено?
– Великий Дальник сьогодні з газом. 95 відсотків житлових будинків, дитячі садки, лікарня... Залишилося трохи довести до пуття – доведемо. Це було головне завдання минулих років, і ми його, можна стверджувати, вирішили. Всією громадою. Люди повірили в нас, без примусу самоорганізувалися і збирали кошти, підтримавши сільраду.
– Я розмовляв з перехожими. Якщо узагальнити їхню думку, то газ для них – життя в новому вимірі. “Я раніше навіть уявити не міг, які зручності дає “голубий вогник”, – сказав Володимир Олександрович Полозенко.
Володимир Григорович посміхнувся і повідомив:
– Той будинок, який раніше, до газифікації, коштував у нас п’ять тисяч доларів, сьогодні проданий за тридцять шість. Уявляєте, як газифікація вплинула на самодостатність моїх земляків?
– Головне завдання майже вирішено. Залишилося здолати якихось 2-3 кілометри. А що сьогодні на першому плані? Чи не дороги?
– Ні-ні. Дороги ми підтримуємо в нормальному стані. Щороку вкладаємо до 100 тисяч гривень у ремонт. У перспективі – їх капітальне будівництво. А сьогодні найактуальніша проблема – водозабезпечення. Старий водогін на ладан дихає. Мені вже сняться часті виїзди на його пориви. І сьогодні, зранку, не всюди вода є. Майбутнього року кинемо усі сили у бій за воду. Поки що зроблено 3,5 кілометра.
– А як з коштами? Адже бюджетних не вистачить.
– Використаємо досвід газифікації. Підемо по допомогу до народу, до фермерів, керівників підприємств.
– Як місцеве самоврядування контактує з ними? Тоді, 2001 року, директор Великодальницького заводу продтоварів Євдокія Іванівна Брусницька сказала мені про сільського голову: “Найголовніше, що він хоча й молодий, але зумів об’єднати, згуртувати керівників підприємств, і всі ми живемо турботами рідного села”.
– Без ділового контакту з ними я і депутати багато б не змогли зробити. Можливо, пам’ятаєте мій девіз: “Переконати, довести, слова дотримати!” Його дотримую й сьогодні. Тішить те, що депутати нинішнього скликання, при їх різній партійній приналежності, інтереси виборців ставлять на перше місце. У нас на 30 мандатів було 150 претендентів, особисто у мене – 5. Якщо люди вчетверте мені довірили, виходить, я на правильному шляху. А вибори для тих, хто й до них очолював ради, той же державний іспит.
Хочу відзначити цілеспрямовану роботу депутатських комісій щодо земельних питань і захисту довкілля. Очолює її Павло Беров, щодо транспорту – Алла Коваль, щодо соціального захисту – Леонід Колісниченко, відзначити активних депутатів Андрія Грабовського, Костянтина Калину, Андрія Лук’яненка.
Валентин Григорович із захопленням розповідав мені про тих, з ким тягне віз щоденних проблем в сільраді, про депутатів, і я на власні очі переконувався в тому, що його непоказний авторитет тримається, насамперед, на вірі у колег і оперті на них.
– Таких депутатів, хто просто відсиджується на сесіях, у нас немає. Всі спрямовані на роботу. Сам завжди пам’ятаю, що за кожним керівником стоїть колектив з його проблемами, за кожним депутатом – його виборці.
У поїздку по селу ми вирушили на автомобілі, який було вручено сільській раді за перемогу в обласному конкурсі щодо санітарного стану і благоустрою територій і з урахуванням динаміки позитивних змін.
І я на власні очі переконався в тому, що сьогодні дороги в досить нормальному стані; маршрутки за графіком «ходять» не тільки в центрі Великого Дальника, а й по його околицях, зокрема і до села Червоний розселенець, куди раніше дістатися було проблемою; у місцевих магазинах можна придбати все необхідне; є бензозаправки. Особливою прикметою стало будівництво. І головна з них – спорудження церкви на підвищеному місці, звідки проглядається все село, перетнуте балкою.
У поїздці до школи, де сьогодні тепло і затишно, в інші місця, я почув від Валентина Григоровича, який не приховував задоволення від переданих мені даних: у селі тепер близько 11 тисяч жителів (більше, ніж в деяких райцентрах); число підприємств збільшилося на 20; підприємців – понад 400, один з найкращих показників в районі; працевлаштованих стало 3618 проти 1820 до дня нашої першої зустрічі; вирішено проблему телефонізації; лікарню оновлено, покращилося харчування хворих, починаємо закуповувати нову медапаратуру.
Особливо тішить сільського голову те, що число школярів збільшилося в 2 рази, і зросла народжуваність. У 2005 р. з'явилося на світ 85 малят, а за десять місяців нинішнього року – 102. Сьогодні в трьох дитячих садках є черга з прийому до груп.
Не буду стомлювати читачів іншими цифрами динаміки позитивних змін, підкреслю лише той факт, що за кожною з них – повсякденна копітка робота депутатського корпусу, очолюваного сільським головою.
Коли Валентин Григорович шанобливо розповів про старосту села Червоний розселенець Леоніда Савелійовича Іванова, якого забезпечили «мобільником», я запитав:
– А як у вас справи на особистому фронті? Будинок свій-то добудували?
– На жаль, ще ні. Хоча мої опоненти на останніх виборах за компромат видавали нібито споруджені мною вдалині від села хороми. Навіть їх фотографії виборцям показували. Але люди їм не повірили, знають, що я не брешу. На велику радість сімейну, молодша донька Оксанка до школи пішла. Рідні пишаються тим, що Валентин Григорович нагороджений медаллю «За працю і звитягу», Почесною грамотою Верховної Ради України, закінчив Академію державного управління при Президентові України. У його робочому кабінеті поряд з особистими нагородами, додалося різних кубків за перемоги спортивних команд села (сьогодні обладнується гарний спортмайданчик біля школи) і виступи колективів художньої самодіяльності. Скрізь, де я був, чи то в школі, чи то в любовно оформленій залі одружень, чи то біля пам'ятника землякам, що загинули у роки ВВВ, переконувався в тому, що сільський голова знає турботи, тривоги і радості односільчан, живе ними. 30 чоловік неофіційно звернулися до нього з різними питаннями за час нашої тригодинної зустрічі. А на особисті прийоми у сільраді, проведення яких, для Рибака святая святих, буває, приходять і до ста земляків. Виходить, вони довіряють керівництву місцевого самоврядування, сподіваються на нього. Тому що вони не сидять склавши руки, очікуючи на манну небесну і не зводять коло своїх завдань тільки до видачі довідок.
Коли ми прощалися, Валентин Григорович подарував мені книжку про історію його рідного села, до нас підійшла жінка і запитала:
– Валентине Григоровичу, Ви читали в газеті про себе? Ветерани наші про вас пишуть.
Я розшукав районну газету і прочитав матеріал «Наш Валентин», за декількома підписами. Перелічивши багато добрих змін, що відбулися за останні роки в селі, заслужені люди похилого віку, про яких сільська рада піклується не тільки по ювілейних датах, пишуть: «Валентина Григоровича усі знають не тільки як добру людину, а і як людину з активною громадською позицією, здібного організатора, вмілого господарника. Ми, ветерани ВВВ і праці, інваліди, завжди будемо вдячні йому за безкорисливість, доброту, сердечне тепло, самовіддану працю. А головна риса цієї людини – це доброта душі, яка, як відомо, дорожча за золото». Гадаю, ці слова підтверджують ту істину, що саме місцеве самоврядування сьогодні найближче стоїть до проблем населення, воно затребуване самим життям. І його імідж визначають конкретні особистості. Насамперед, такі, як Валентин Рибак, про якого я сьогодні повідав з таким же оптимістичним настроєм, з яким розповів про нього читачам «Одеських вістей» п'ять років тому.
