Велика княжна Київська, королева Норвегії, королева Данії
Влітку 1031 року, у Вишгороді, в літній резиденції Великого князя Ярослава Мудрого, панувало пожвавлення: сюди прибув загін норманів на чолі з шістнадцятилітнім норвезьким королевичем Гаральдом (1015 – 1066), що згодом увійшов в історію Скандинавії під іменем Гаральда Суворого. Прибуття чергового загону вікінгів завжди означало одне й теж: початок війни.
Одначе дочок Великого князя – Єлизавету та Анастасію – поява загону не стурбувала. Може, навіть, навпаки, приємно схвилювала. Серед норманів, що прибули човнами з далекої холодної країни їхньої матері, шведської принцеси Інгігерди, їх найбільше цікавив ще зовсім юний, але міцний тілом, статурний, золотоволосий лицар, котрий тримався з особливою, істинно королівською гідністю. Привертав він увагу князівен ще й тому, що був з роду короля вікінгів Олафа Святого, а отже, вважався рівнею їм. І довго гадати, котру з принцес він обере – не довелося: і Велика княгиня Інгігерда, якій Гаральд доводився родичем, і служниці одразу ж помітили, що Гаральду сподобалась Єлісіфь, як називали вікінги Єлизавету. Задумлива і потайно мрійлива, Єлизавета теж одразу ж сприйняла прибуття Гаральда, як знак долі. З появою цього юного ватага вікінгів, вона зовсім відійшла від навчання, яким опікувався благочестивий вчитель князівських дітей чернець Іларіон – творець “Слова про Закон і Благодать”, “Сповіді віри”, кількох молитов і проповідей.
Щоправда, багато часу проводити поряд з Гаральдом їй не дозволяли, оскільки була ще в тому віці, коли про кохання думати вже дозволялося, але кохатися, а тим паче – виходити заміж ще було рано. До того ж для княгині Інгігерди та князя Ярослава не було таємницею, що жодних шансів на норвезьку корону в Гаральда не залишилося. У Києві ще були свіжими спогади про зведеного брата Гаральда, норвезького короля Олафа. Позбавлений норвезького трону, він ледве зумів врятуватися, прибувши до Новгорода з сім’єю та невеличкою дружиною вірних йому вікінгів. Перезимувавши в північній столиці Русі, він перебрався до Києва і почав формувати військо, озброєнням та спорядженням якого довелося перейматися вже й самому Великому князеві. Та, мабуть, вдача остаточно відвернулася від колись могутнього конунга Олафа. Вже в першій великій битві, що сталася неподалік норвезького міста Стиклистире, військо Олафа зазнало нищівної поразки і сам він загинув у бою. Можливо, Єлісіфь і не цікавилася б подробицями його походу та битви, якби ж то не згадка, що то була перша битва, в якій брав участь її хоробрий Гаральд.
Битва біля Стиклистире відбулася навесні 1030 року, а вже восени Гаральд зібрав воїнів, котрі залишалися вірними королю Олафу і йому, спорядив кілька бойових лодій і подався до південної країни Гардаріки, як у древніх норманських сагах називали Русь-Україну, щоб стати гостем “Ярицлейва (тобто Ярослава – Б.С.) конунга”. Й ось він у Києві. Вигнанець. Родовитий, але бідний лицар, хоробрий воїн, якому, одначе, важко розраховувати на те, що могутній “Ярицлейв, володар Гардаріки” віддасть за нього свою блакитнооку, золотоволосу доньку Єлісіфь. І взагалі, долю його було вирішено: він повинен стати командиром загону норманів, мечі яких зараз дуже й дуже потрібні Ярославові.
Єлісіфь завжди чекала свого принца. Вона тішилася, безмежно раділа тому, що повернувся без жодної рани, у воїнській славі, із здобиччю. Тепер він почувався в Києві впевненіше, і по кількох таємних зустрічах з Єлизаветою, які, одначе, не залишилися непоміченими її матір’ю Інгігердою, що співчувала їм, вирішив одружитися.
Знову ж таки, спочатку він поговорив з Інгігердою. На той час княгиня вже стала матір’ю великого сімейства: в 1027 році вона народжує Ярославові третього сина, Святослава, а 1030 року – четвертого – Всеволода. Зайнята родинним клопотом, вона все ж таки співчувала доньці, навіть всіляко сприяла їх побаченням, дбаючи, щоб вони не викликали пліток...
У Києві Гаральд пробув щось понад два роки. За цей час Єлизавета підросла і стала ще вродливішою. Все більше і безнадійніше закохуючись у неї, Гаральд уже присвячував їй, як “дамі серця”, пісні, котрі награвав собі теплими місячними вечорами на п’ятиструнній арфі. Воїни визнали в ньому нового скальда, творця саг, але радили писати про битви і лицарську відвагу, а не про якесь там дівчисько. Адже хоробрим вікінгам підвладний весь світ, і всі найвродливіші жінки – їхні.
Воно так, але закоханому юнакові всі не потрібні. Він мріє про одну, оту, єдину, до якої, зважившись, навіть спробував посвататись. Але князь Ярослав сказав своє рішуче “ні”. Прощання з Гаральдом відбулося напровесні 1034 року. Щойно скресла крига в Дніпрі, як він спорядив бойові човни і вирушив до моря, а далі – до Візантії, імператору якої дуже потрібні були воїни. Можливо, ідею походу до Візантії підказав йому сам Ярослав. Отож імператор Візантії повинен був сприйняти появу Гаральда із загоном досвідчених воїнів як його, Ярослава, військову підтримку.
В Константинополі появі Гаральда з його загоном втішилися, як знакові неба. Тогочасна правителька, мати-імператриця Зоя, хоча й була вже в поважних літах, закохалася в молодого безстрашного лицаря. Віддавши під його командування всі інші загони найманців-норманів, вона, по суті, перетворила його на одного зі своїх полководців.
Звісток про подвиги Гаральда Єлизавета майже не мала. Лише зрідка до Києва долинали чутки про те, що Гаральд Суворий очолив флотилію військових кораблів і, рейдуючи Грецьким (Середземним) морем, убезпечував візантійське узбережжя та купецькі торговельні ескадри від нападів піратів.
Перетворившись на грозу піратів, Гаральд незабаром утвердив свій полководницький талант і на суходолі. Візантійська імперія на той час уже значно підупала на силі, але все ще намагалася зберігати свої території в багатьох краях, зокрема, Сірії та Месопотамії, де Гаральдові також довелося побувати у складі візантійського війська. Але найбільшої слави і багатств здобув собі під час морського походу – в 1038 році – до берегів Сіцілії та Південної Італії, ці території були окуповані військом сарацинів (арабів) еміра Абдалаха.
Перемоги в Сіцілії та на Півдні Італії не лише прославили ім’я Гаральда Високого, як називають його саги і як називав себе він сам, але й дозволяли йому захоплювати значну здобич, яку він завбачливо переправляв до Києва, на зберігання, та на підтримку воїнства князя Ярослава. Крім усього іншого, в такий спосіб Гаральд – щедрими дарунками – давав знати про себе Єлизаветі, а батькам її говорив: “Як бачите, за посагом справа не стане”.
Як з’ясувалося, Гаральд справді мав не лише талант воїна і полководця, але й талант поета, музиканта, скальда. Створюючи свої “Віси радості” (“Пісні радості”), 16 з яких, цілий пісенник, збереглося до наших днів, Гаральд не лише засвідчував свої почуття, але, як кожен поет, увічнював своє кохання, ім’я своєї обраниці, для нащадків. І не помилився, сподівання його виправдалися: справді-таки, увічнив!
Перш ніж повернутися до Києва, Гаральд встиг здійснити паломництво до Єрусалима. До кого звертав свої молитви гордий вікінг, схиляючи голову посеред Єрусалима, – до Господа, до коханої? Бога він, звичайно ж, просив допомогти повернутися до Києва; а кохану – залишитися мужньою та вірною.
Щоправда, як це між нами, лицарями, водиться, сам Гаральд такою, аж занадто щирою, вірністю похвалитися не міг. Злі літописні язики стверджують, що нібито він сватався до Марії, племінниці візантійського імператора Михайла, а, діставши відмову імператора, повівся з ним досить виклично. Як би там не було, а імператор з величезним задоволенням наказав засадити його до в’язниці. І йшлося йому не лише про завдану Гаральдом образу. Імператор знав – йому просто не давали забути про це, – що його дружина Зоя теж закохана у вікінга. Тож хтозна, можливо, шлюб із племінницею Марією був задуманий саме нею. Адже цей шлюб дозволив би найманцеві-вікінгові наблизитися до імператорського двору. А там, дивись, і до перевороту справа дійде...
Тим часом передчуття імператора не підвело. Визволившись з допомогою імператриці та вікінгів з в’язниці, Гаральд справді допоміг Зої (в 1042 році) усунути чоловіка від влади і захопити трон. Проте для Гаральда місця на ньому не виявилося. А можливо, вікінг і не прагнув його. Скориставшись з міжусобиці, що охопила Візантію, сарацини в черговий раз напали на вподобану ними Сіцілію, отож Гаральд змушений був вести своїх норманів на допомогу візантійським легіонам.
Той сонячний день, котрого лодії конунга Гаральда Суворого пристали до київських берегів, був для Єлизавети найщасливішим у житті.
Зустрічати Гаральда та його вікінгів вийшла вся князівська родина на чолі з Ярославом. Але найбільшу радість відчували дві жінки – Інгігерда та Єлизавета, дві норманки, мати й донька. Цього разу князь Ярослав уже не мав нічого проти того, щоб Гаральд і Єлизавета побралися. Але перш ніж відбулося весілля, Гаральдові ще, очевидно, довелося взяти участь у поході, тільки цього разу – проти Візантії. Командував військами син Ярослава Володимир, воєводою при ньому був київський тисяцький Вишата.
Морський похід цей особливого успіху не мав: Володимир і нормани, на чолі з Гаральдом, хоча і отримали перемогу над візантійським флотом, і повернулися з чималою здобиччю, проте кілька тисяч воїнів, на чолі з воєводою Вишатою, що опинилися на суші, були взяті в полон. Що ж, у кожного своя доля. Але ж Гаральд повернувся з тими, хто привіз перемогу!
Відтак Гаральд остаточно вирішив, що досить з нього найманського служіння чужим імператорам та чужим державам, і час повертатися на батьківщину. Весілля, яке вони справляли в Києві, було пишним і бучним. Двадцятидволітня Єлизавета вражала своєю вродою, отож Гаральд та його воїни пишалися тим, що вони повертаються до Норвегії з такою королевою... Майбутньою, поки що.
Магнус Добрий зустрів зведеного брата з усією можливою привітністю та чемністю, запевнивши, що той може спокійно відпочивати в своєму родовому замку, що височів на скелі, яка задивилася в холодну далечінь Північного моря. Здавалося б, усе, тепер Гаральд перетвориться на статечного сім’янина, займеться господарством та полюванням. Але сталося так, що у відносно спокійній Норвегії раптом повіяло війною.
Річ у тім, що номінально Магнус Добрий вважався правителем одразу двох держав: Норвегії та Данії. Одначе остаточного об’єднання ці дві держави так і не зазнали. Данія, якою правив місцевий ярл Свен Єстридсен, була підлеглою Норвегії. Нібито й не колонія, але все ж таки й не цілковито незалежна держава, в якій діяли норвезькі закони та якою правив норвезький король, і яка повинна була сплачувати Норвегії данину. Й оскільки Свен Єстридсен був не норвежцем, а датчанином, то досить скоро з’ясувалося, що він очолює чималу групу датських аристократів, котрі прагнуть здобути незалежність Данії, при цьому обіцяючи Свенові, що оголосять його королем.
Поки в країні не було такого знаного, досвідченого полководця, як Гаральд, і таких воїнів, як його вікінги, Магнус ще якось стримувався, вдавав, що нічого особливого не відбувається і всіляко намагався заладнати справу миром. Але з появою Гаральда він вирішив продемонструвати датським сепаратистам, хто в них король і чиї накази їм слід виконувати.
Але в одній з битв він був смертельно поранений й одразу ж після бою помер. Ось тоді й настав зоряний час Гаральда Суворого: бо саме його було проголошено королем Норвегії. Двобій їз заповзятим Єстридсеном Гаральд, як і Магнус, нібито ж програв, але, як бачимо, це не завадило йому здійснити свою давню мрію – стати королем Норвегії. В 1048 році він вирішив відзначити й увічнити своє сходження на трон заснуванням нової столиці – міста Осло, перші будівлі якої та фортечні вежі незабаром з’явилися на березі Осло-фіорда.
А ось здолати Свена Єстридсена, аби знову прилучити Данію до своєї корони, йому так і не вдалося. Зрозумівши, що в цій справі він може зазнати остаточної поразки, Гаральд повів з ним переговори і врешті-решт домовився, що надалі вони мирно співіснуватимуть. У королеви Єлісіфі ця мирна угода знову породила надію на те, що нарешті її воїтель заспокоїться і почне мирно правити в своїй державі. І Гаральд справді заспокоївся, майже на двадцять років. Єдиною прикрістю його в цей час було те, що замість синів, спадкоємців та воїнів, Єлісіфь народила йому двох дочок, одну з яких назвала Інгігердою, другу – Марією.
Одначе в 1066 році Гаральд знову згадав, що передусім він воїн. Невідомо з якого дива, але він втручається в конфлікт, що виник між герцогом Вільгельмом Нормандським, васалом французького короля, і королем Англії. Вільгельм, бач, вирішив підтримати брата короля, якого володар країни відсторонив від командування армією. Як би там не було, а Гаральд Суворий зі своїми воїнами висаджується в Англії. Проте цього разу доля від нього відвернулася: в битві неподалік міста Йорка, в місцевості Стамфор-Брідж, він гине.
Успадкувати норвезький трон Єлизавета Ярославна не могла. Та й не прагла цього. Провівши рік у вдовиній тузі, вона вирішила, що треба якось влаштувати своє життя, розуміючи, що немолодій уже вдові, з двома дітьми, зробити це нелегко. І була приємно вражена, дізнавшись, що до неї засилає сватів недавній суперник Гаральда, датський король Свен Єстридсен (1047 – 1073). Цей мовчазний чолов’яга видавався занадто похмурим, але зате був досить стриманим, поміркованим та мудрим у державних і родинних справах. Він знизив у своїй країні податки, дбав про поширення християнства, і взагалі, наскільки це було можливо, залишався справедливим при розв’язанні багатьох внутрішніх і зовнішніх проблем. Проте спільне життя їхнє тривало недовго: в 1073 році король Свен помирає. А ще через три роки, в 1076-му, помирає і Єлизавета Ярославна, королева норвезька і датська. Безсумнівно, така жінка гідна величного пам’ятника в центрі Києва.
