Тридцять п’ять років тому доля вивела концебівського хлопця Василя Півторака з батьківської хати і припровадила аж в Алтайський край. Там він зустрів Богом призначену йому половинку, там звив своє гніздечко, там знайшов справу до душі. Чим тільки не займався! І метал плавив на Красноярському алюмінієвому заводі, і столярував. Був головою райспорткомітету. Та перемогла любов до бджіл. Понад 25 літ Василь Феодосійович пасічникує. І хоч не раз був покусаний своїми підопічними, та не полишив цю справу і навіть не сердився на цих працелюбних комах. Працюючи на пасіці, постійно згадує своє рідне село, батьківську хату. Колись щорічно навідувався на Савранщину. Після того, як Україна стала для російських громадян закордоном, рідше приїздить В.Ф. Півторак на свою малу батьківщину, та це не заважає йому любити її.
В цьому році знову випала щаслива нагода побувати на рідній землі, привітати стареньку мати, уклонитись батьковій могилі, поспілкуватись з родичами, земляками.
– Які ж враження від зустрічі з рідним селом? – цікавлюсь у гостя.
– Двоякі: радість і біль. Завжди, коли приїжджаю в рідні місця, серце радіє. Неповторне почуття родинного тепла, приємних спогадів огортають мене. Здається, ще вчора ходив із сапою в поле, де допомагав матері шарувати буряки, кукурудзу, бігав з братом на річку, ганяли з хлопцями по вулиці м’яч. Звичайно, розумію, що все те поглинула історія, але подумки все частіше повертаюсь до днів свого дитинства, юності.
– А що ж болить?
– Проїжджаючи Україною, бачив чимало опустілих, розвалених хат, зруйнованих тваринницьких ферм. Раніше у нас в Концебі було чотири МТФ, була й вівцеферма. А тепер що? За всім цим і слід простиг. А скільки було молоді! Душа болить, коли бачу як постаріли наші села. Адже в них зараз живе 60 – 70, а то й 90 відсотків пенсіонерів. Якщо так й далі піде, то всі наші Квітки, Березівки, Кам’янки повимирають. А вони ж наші колиски. Тут беруть початок джерела, які живлять наші душі.
– А про що найчастіше згадуєте там, на Алтайській землі?
– Коли влітку на пасіці проходжу високими травами, заплющу очі і відчуваю запах яблук з татового саду. Адже у нас там такі не родять. Тож коли буваю на батьківщині, намагаюсь надихатись цим неповторним ароматом, який для мене уособлює і батьківську хату, і неньку-Україну. Щоб хто не казав, як би мідно не тримали життєві обставини, коріння буття та поклик Батьківщини, щемливе почуття ностальгії з роками не зникають. І ніяке матеріальне благополуччя не взмозі його заглушити.
