КОРЕНІ
Чому Анна Андріївна Горенко взяла собі такий дивний псевдонім: Ахматова. Дід її, Еразм Іванович Стогов, був дворянином, службовими сходами досяг вершини кар'єри на посаді начальника канцелярії Київського генерал-губернатора. Але він був з роду Стогових, а зовсім не Ахматових. Кузину Анни Андріївни звали Ханка Вульфівна, але вона була все-таки Горенко, хоча і наполовину єврейка. Дід Анни Андріївни породичався із родиною Вакарів. Вони жили у Києві, у Щеліховській слободі. Але чому Анна Андріївна іноді говорила про себе: «Я – чингізка!..» Але ж це ім'я пам'ятне слов’янському вуху як татарське.
Про себе Анна Андріївна писала: «Я народилася... під Одесою (Великий Фонтан). Мій батько на той час був відставним механіком флоту». Щоправда, якщо відшукати церковний запис у книгах Свято-Преображенського собору про хрещення Анни Андріївни, як це зробила ігуменя одеського Михайлівського монастиря матінка Серафима, то в цьому запису можна прочитати: «Здесь 7 декабря 1889 г. крестили дочь Анну родители ея капитан второго ранга Андрей Антонович Горенко и законная жена его Инна Эразмовна, оба православные... Совершил обряд протоиерей Евгений Арнольд. Крестной матерью стала Мария Вельцер, дворянка, дочь аптекаря из Мелитополя, а крестным отцом – Стефан Романенко, кандидат естественных наук...» Цей запис свідчить не лише про широкі зв'язки родини Горенків, але і про те, що батько Анни Андріївни був не просто механіком, а капітаном другого рангу… Інакше не пояснити: чому його, провінційного моряка, через рік після народження Анни Андріївни, перевели не куди-небудь, а до морського Держконтролю, а місцем проживання стає престижне Царське Село під Санкт-Петербургом. Для такого потрібно було мати і чин, і зв'язки, і відповідну неабияку репутацію.
В Одесі родина Горенків мала міську адресу: Кузнечна, 23, кв.4, ріг Спиридонівської, будинок Немировського. Будинок цей не зберігся. Але саме з Кузнечної Анну Андріївну, ще тоді сповиту, несли хрестити до Преображенського собору. Але: «Я родилась под Одессой (Большой Фонтан) ...» На той час на Великій Фонтанській вулиці, в будинку 38 (ця вулиця вважалася від дачі Ковалевського до 16-ї станції парового трамваю), мав дачу родич Н. Горенко. Більше того, на тій же вулиці інший родич Д. Горенко мав дві дачі під номерами 43 і 47. Але чомусь вважається, що Анна Андріївна народилася на дачі письмоводителя Одеського порту Сорокіні. Дача ця розташовувалася в районі так званої Нової Швейцарії, від якої у наш час нічого не залишилося. Нова Швейцарія через зсуви давно шубовснула у Чорне море.
І тоді виникає закономірне запитання: чому сучасний пам'ятник установлено на місці народження Ахматової, на 10-й станції Великого Фонтану?.. А насправді його давно поглинуло море? Тоді, можливо, невідомі особи, які то спилюють лавку, а то другі деталі цього пам'ятника, по-своєму праві? Тому що частини пам'ятника зникають не в пунктах прийому металобрухту, а в морській безодні?… Вже якщо місце народження поетеси незрозуміле, то нехай воно буде саме море, як місце виникнення пінонарожденої богині Венери…
Що стосується псевдоніму одеситки Анни Горенко – Ахматова, то вже тут потрібно бути літературознавцем і супер-біографом. Анні Горенко було десь п'ятнадцять років, коли її батьки, не витримавши спільного перебування під одним дахом, вирішили спробувати жити нарізно. Місцем іншого даху мати Інна Еразмівна чомусь обрала Крим, напівтатарську Євпаторію... Анна тут навчалася в гімназії, тужила за Північчю. Писала вірші. Поруч з віршами була мечеть Джума-джамі... а мати сумно розповідала про своїх предків, серед яких був шляхетний Ахмат-хан, нащадок Чингісхана, один з останніх представників Золотої орди… Ось тут-то і з'явилася на світ поетеса Анна Ахматова.
ПОЧАТОК
З Одеси вона переїхала північніше. Не хочеться говорити – її перевезли. Здається: вона там, північніше, опам’яталася, одразу ж зрозуміла, що це Пушкінське Царське Село і засіла на все життя писати вірші.
Але раптом у це життя тихо увійшов він. Микола Гумільов. Лицар. Автор чудових віршів. І його предки були пов'язані з морем. І його майже одразу після народження, а це сталося під час бурі, привезли з Крондштадта в Царське Село.
Аня була горбоносою і невродливою. Вважалася лунатичкою. Він жив на сусідній вулиці. Про нього говорили. Прямий. І їдкий хлопчик. Їй вчувалося: рідкий. Вони дорослішали. Вона – бридке каченя – овідіївими метаморфозами плила по його небу.
Але раптом – розлука. Її батьки не поладнали. І вона з матір'ю виїхала до Криму. Микола приїздив, говорив і мовчав про все, про що можна було говорити і мовчати. Вона втікала ще південніше. До Одеси. А він, вражений, мчав за нею, в Одесі зупинявся серед ченців Пантелеймонівського подвір'я, дізнавався у якому напрямі фонтанські дачі, і знаходив Анну в степах біля моря, де ще сто років тому кочувало останнє татарське плем'я. Він знаходив цю струнку, прекрасну дівчину. Вони прислухалися до своїх сердець. Чиє перше сказало: “Так”? Цього запитання не було. Вони відстукали разом: “Так. Так.” Але страх перед подальшим все-таки залишався. І в неї, і в нього між цими “так” були інші, свої прихильності і захоплення. Вона відмовлялася піти з ним під вінець багато разів. Але... Чи хотіла вона його випробувати? Їй це вдалося, хоча у запамороченні молодості вона і не думала про це! Але одного разу, не почувши від неї заповітного і таємничого слова, він помчав до Парижа і якось, не в силі перемогти душевний біль, у парку Бютт-Шимон порізав собі вени. Але обійшлося, як і другого разу, про який його приятель, письменник Олексій Толстой, розповідав, що Гумільов прийняв через чергову відмову Анни отруту, і на все життя запам'ятав її шорсткий смак... Він ставився до її віршів поблажливо. Пізніше він говорив: “Быть поэтом женщине – нелепость”. Але їй він допомагав друкуватися в журналах. Одне слово, він був уважний і ніжний, постійно писав їй. При кожній зустрічі у Києві чи Одесі вона переконувалася в його постійному і сильному почутті до неї. Але вона говорила йому “ні”. Можливо, до неї доходили розмови про його сердечні захоплення та перемоги? Можливо, глибинна, на генетичному рівні, інтуїція створювала у ній відчуття тривоги за своє подальше? Але ці “ні” були для нього вбивчі. І навряд чи через вражене самолюбство.
Їхні взаємини перевернула лавина подій. У вересні 1908 року вони розлучилися. З Одеси на пароплаві “Росія” він виїхав до Греції, потім до Єгипту. Весь наступний рік вони майже не бачилися. Він, двадцятирічний, створює Академію вірша, з друзями-літераторами видає журнал “Остров”, з художником Маковським – великий журнал “Аполлон”. А влітку він гостював у поета Волошина, потім у родичів – у Тверській губернії. А потім між ним і Волошиним відбулася дуель через ставлення до поезії поетеси Черубіни де Габріак. Стрілялися на Чорній річці – на місці дуелі Пушкіна і Дантеса. Секундантами були поети Толстой і Кузьмін. Але в пістолеті Волошина сталася осічка, а Гумільов вистрілив у повітря. Дуелянтів затримали. Окружний суд присудив їх до домашнього арешту. Одна думка про те, що осічка пістолета Волошина могла і не статися, жахнула Анну. Її Микола, відданий їй лицар, міг бути вбитий... На поетичному вечорі у Києві він читав вірші, присвячені їй. Потім прийшла звістка про смерть його вчителя поезії Анненського. А потім – вона проводжала Миколу до Одеси. Він знову від’їжджав! Цього разу – в експедицію до Абіссінії. Коли він повернувся – помер його батько...
Страх за Миколу, дуель, смерть близьких, болісні розлуки – все це відсунуло неправдиві чутки про нього і прикру глибинну і німу інтуїцію Анни...
Глаза безумные твои
И ледяные речи,
И объяснение в любви
Еще до первой встречи.
Тебе обещана была
В каком-то давнем веке,
Как зачарованная шла
Через моря и реки...
“Гумилев – моя судьба, и покорно отдаюсь ей без слов.” І наприкінці квітня 1910-го вони вінчалися під Києвом, у Миколаївській церкві Микольської слободи Чернігівської губернії. Боярами були поети Ельснер і Аксьонов. Нікого з родичів на вінчанні не було! Родичі нареченої вважали цей шлюб заздалегідь приреченим. Родичі нареченого покладалися в усьому на Миколу. Молоді поїхали у весільну подорож до Парижа.
ДВІ ДОЛІ
Вона видає збірники віршів, і критика вписує їх до анналів світової поезії. Молодь носить її на руках. Але... – перший удар. Вона довідалася, що у її нареченого є інша... і навіть син від неї... Це було нестерпно. Але настав другий удар: її Микола, її лицар, відданий конкістадор, який ще вчора благав іти з ним під вінець, попросив свою донну Анну дати йому розлучення! Вона, звичайно ж, негайно погодилася. Щоправда, остаточного рішення вони так і не прийняли. Коштів у неї не було жодних. Речі закладені у ломбард. Він поїхав до Лібави до теперішньої коханої. Анна із сином – до батька в Петербург, а потім до матері, під Київ, у Дарницю.
Перша світова війна дивним чином вплинула на них. Зупинила багато що. Анна їздила до нього на фронт. Вони мало не щодня писали одне одному. Він нудьгував за її віршами. Вона незмінно посилала їх йому. Він писав: ”Стихи твои, Аничка, очень хороши...” Вона видала книжку віршів “Белая стая”, яка вразила все російське суспільство. А він воєнними дорогами опинився у союзницькому Парижі, потім у Лондоні і звідти писав: “Целую тебя, посылаю кучу стихов... Твой всегда, Коля.”... Але одночасно він був палко закоханий у революціонерку Ларису Рейснер, писав їй палкі листи і канцони!
Потім був жовтневий більшовицький переворот, і в Росії розпочався ще небачений кривавий хаос. Коли Микола Гумільов, нарешті, повернувся у зубожілий і голодний Петроград, його дружина Анна зовсім непохитним голосом сказала: “Теперь все между нами кончено”. У серпні 1918-го вони розлучилися.
Миколу Гумільова за безглуздим звинуваченням розстріляли виродки від більшовизму у 1921 році. Потім… арешти і ув’язнення до в'язниці їхнього сина, смерть і розстріли близьких… Анна Ахматова прожила нестерпне, довге, зіпсоване варварами при владі життя. «Непогребенных всех – я хоронила их. Я всех оплакала, а кто меня оплачет?..»
