Цей будинок – одна з визначних пам’яток Ананьєва. Акуратний двоповерховий особнячок з автономним тепло- і водопостачанням, освітленням, оформлений всередині по-європейському, з використанням останніх досягнень будівельної та дизайнерської думки.
Однак це не палац місцевого нувориша. Просто в Ананьєві, де звикли робити все ґрунтовно і красиво, живе людина, яка багато років мріяла побудувати будинок суду. Вона бачила його наяву – цей великий, світлий і красивий будинок із просторими залами засідань, кімнатами прийому суддів, канцелярією і архівом. Часом будинок снився йому уві сні. А потім наставав день – і наш герой поспішав до убогої руїни, де багато років перебував Ананьївський суд, і все поверталося на звичні місця: окремо мрія, а окремо – життя. Але правду говорять люди: якщо дуже чогось хотіти, то мрія обов’язково збудеться. Так воно і вийшло: та мрія стала реальністю, і я розмовляю з головою Ананьївського районного суду, суддею 2-го класу Михайлом СКУРТОВИМ у світлому затишному кабінеті, в тому самому будинку, який він створив винятково завдяки своїй власній наполегливості і послідовності.
– Раніше суд перебував у міськраді, у жахливих умовах, – розповідає Михайло Іванович. Там вогко, холодно, усе зруйновано. Приміщень недостатньо: кілька необладнаних належним чином кімнат. Зала засідань більше нагадувала в’язницю. Проте в таких умовах суд працював 10 років. Про ті часи, коли суд перебував в історичному будинку в центрі Ананьєва, ніхто і не згадував. Стародавній будинок добили роки і побутове безладдя, він практично цілком зруйнувався. Про переведення до міськради тоді говорили, як про тимчасове явище.
– Але немає нічого постійнішого, ніж тимчасове, так?
– Виходить, що так. Але я пасивно очікувати змін на краще не звик. Їздив до Києва, звертався по допомогу до депутатів Верховної Ради, Міністерства юстиції – просив грошей: пояснював, що продається дуже гарний будинок, але коштує він чимало – для району така сума завелика. Звертання до керівництва, до Анатолія Васильовича Луняченка дали бажаний результат – необхідні кошти були вишукані, і будинок для суду придбано.
Ремонт робили в борг. Потім приватному підприємству повернули гроші з бюджету. Я чудово розумів, що бюджет не безрозмірний, тому робили найнеобхідніше. Новий красивий дах, огорожу будемо робити пізніше. Та й про красиве зовнішнє облицювання будинку поки що лише мріємо.
Адже гроші збирали по копійках. Трохи допомогла районна рада – спасибі Миколі Олексійовичу Балану. Район дотаційний, і кожна копійка на рахунку, проте нам виділили тридцять тисяч гривень
– Тепер у нас один з найкращих судів області. Зрозуміло, із Приморським суперничати не станемо, але ж в Одесі зовсім інші можливості.
– Скільки ж суддів у вас працює?
– Три. Усі люди досвідчені. Я, наприклад, – чотирнадцять років у суді, прийшов сюди після роботи в правоохоронних органах, прокуратурі. Другий суддя десять років працював прокурором у нашому районі, у суді – близько 8 років. Третій суддя працює у нас близько десяти років. До цього був дізнавачем.
– Навантаження велике?
– До 150 справ на місяць на кожного суддю. Це і цивільні, і кримінальні, і адміністративні справи та інші – тобто санкції на арешт, на обшук. Крім цього, розглядаємо питання направлення до ЛТП, встановлення адміністративного нагляду. Основна маса справ – адміністративні і цивільні. Адміністративні, переважно, по лінії ДАІ. Зараз на всіх рівнях обговорюється ситуація, коли викликаємо людину до суду, щоб винести їй попередження – так розглядаються «даїшні» справи…
– Спеціалізація у суддів є?
– Її бути не може при такій кількості суддів. Це в Одесі спеціалізація – палата цивільних, кримінальних і т.д.
– Є категорія справ, які Вам найбільш цікаві?
– Таких справ немає. Адже задоволення від розгляду тих чи інших судових спорів не одержуєш. Задоволення – це коли люди задоволені. А специфіка нашої роботи така, що обидві сторони задоволеними бути не можуть.
– До суду-то йдуть за справедливістю...
– Так. Але судити за справедливістю не можна, потрібно за Законом. Хоча в Конвенції щодо прав людини існує і таке поняття, як справедливість. Іноді в роботі доводиться посилатися на цю Конвенцію, коли наше законодавство йде врозріз з нею. Таке рідко, але буває.
– У нас у державі величезна кількість законів, підзаконних актів. Як Ви в них орієнтуєтеся, адже щодня ухвалюється щось нове?
– Стежити за змінами нелегко. Але зараз у нас система «Ліга-закон», її поновлюють кілька разів на місяць. Крім того, виходимо в інтернет. Кожен день починається з цього: вивчаємо, які закони підписав Президент, що прийняла Верховна Рада. Шукаємо відомчі листи, вказівки. Усе це нелегко, але на те ми й судді, щоб знати закони…
– Ваш робочий день закінчується на роботі?
– Не завжди. Зараз, наприклад, перед Новим роком, дуже велике навантаження. Тому доводиться працювати вдома, пізніше йти з роботи, раніше приходити. Дуже ціную те, що на розмови про роботу в мене вдома табу. Місто маленьке, що розглядається в суді, обговорюється всюди. А ось мої близькі про це мовчать. Я таке ставлення дуже ціную.
– Ви не шкодуєте, що пішли із правоохоронних органів? Могли зробити непогану кар’єру…
– Ні, суд – це найдемократичніша структура в нашій правовій системі. З міліцією та прокуратурою порівняння немає. На нас ніколи не тисне керівництво. За 14 років роботи ніхто не намагався на мене впливати, привернути підвищену увагу до тієї або іншої справи. Я сам ухвалюю рішення, сам відповідаю за них. Якщо щось неправильно, є апеляція, касація…
– Яких справ стало більше останнім часом?
– У зв’язку із прийняттям нового Цивільного кодексу, нас завалили матеріалами щодо визнання права власності. Раніше у сільській місцевості будинки будували, ніхто їх не оформляв. Тому, коли житло потрібно переоформити, прописатися і потрібна відсутня документація, люди приходять до суду. Ці справи – суто канцелярська робота.
– Скажіть, коли Ви одягаєте мантію, то стаєте іншою людиною?
– Звичайно. Адже всі ми вдома одні, а на роботі – зовсім інші. Мантія дозволяє, якщо можна так сказати, відмовитися від суєти й зосередитися лише на своїй роботі, стати абсолютно безстороннім.
– Ви програму «Час суду», досить популярну в народі, аналізуєте із професійної точки зору?
– Ні, звичайно. Це ж шоу. Якщо російська програма хоч якось наближена до дійсності, то про вітчизняний телепродукт говорити нічого. Суддя коментує кожне слово. А він має слухати, запитувати, якщо є необхідність, й виносити свій вердикт. Говорити ж ні про що для публіки в нас немає часу, і ми не маємо права це робити.
– Народні засідателі всім нам звичні. А як Ви ставитеся до суду присяжних?
– Гадаю, що при розгляді особливо тяжких злочинів, там, де потрібно судити по справедливості, суд присяжних потрібен. Тут вже треба говорити про певні особливості підбору людей, і я не знаю, чи дозріло для цього наше суспільство.
– У Вас бувають «довгограючі» справи?
– Звичайно. Це пов’язано із недосконалістю нашого законодавства. Ось у мене на столі справа, розгляд якої тягнеться із 2003 року. Це розпаювання майна сільгосппідприємства. Одразу після виходу Указу про це ніхто не знав, як його застосовувати, і майно у повному розумінні цього слова порозтягували. А зараз пішли розмови: «поверніть мій майновий пай». Законодавство за цей час змінилося, майнового паю немає, документації немає, підприємств немає. Люди не знають, що робити і йдуть до суду.
– Багато хто вважає найскладнішими для розгляду сімейні справи: вони, мовляв, скандальні…
– Я до цього не допускаю. Сімейні стосунки нехай з’ясовують вдома або на вулиці. У засіданні дебати й сварки виключені.
– Вам доводилося звільняти з-під варти у залі суду? Яких почуттів при цьому зазнавали?
– Звичайно, доводилося. А почуття й емоції в суді виключені. Я маю дивитися, слухати, робити висновки й чинити за законом. Люди приходять до нас по захист, сподіваються, що їх вислухають, ухвалять рішення на їхню користь. Суд – це шанс, де рішення ухвалюються за законом. А емоції тут – на останньому місці. Становище зобов’язує.
