З 70-річним ювілеєм
Сердечно вітаємо славного Різникова О.С. – Генерал-осавула Українського Козацтва, першого заступника з виховної роботи Верховного отамана ЧКВ.
Ви, Олексо Сергійовичу, докладаєте всіх зусиль на ниві патріотичного виховання молодої козацької зміни – майбутніх справжніх захисників Вітчизни.
Козацького Вам здоров’я, сімейного затишку, подальших творчих успіхів та всіляких благ!
А.І. ПЕТЬКО, заступник польового гетьмана Українського Козацтва, Верховний Генерал-отаман Чорноморського Козацького Війська,
Д.Р. ШУПТА, Голова Ради Старійшин Чорноморського Козацького Війська, Генерал-осавул Українського Козацтва
ПОЛУМ’Я НЕСКОРЕНОГО СЛОВА
Виповнилося 70 років нашому землякові, знаному українському поетові Олексі Різниченку – членові Національної спілки письменників України, літераторові, якого було двічі репресовано, але який так і залишився нескореним борцем за незалежність Української держави, поборником святості і невмирущості української історії та українського слова.
Олекса Різників (у літературі виступає як Різниченко) належить до тих митців, для яких літературна творчість – це не лише мистецькі пошуки і не лише спосіб мистецького самовираження та прояв таланту, а й засіб їх боротьби за утвердження національної мови, національної історії і культури, національного самоусвідомлення. Він входив у літературний процес у ті часи, коли Володимира Сосюру таврували як буржуазного націоналіста тільки тому, що він насмілився був написати вірша “Любіть Україну”, але зате з усіх репродукторів щодня нав’язливо лунала пісня “Любите Россию”, тому що Росію українцеві любити було дозволено, а будь-який прояв любові до України сприймався маніакальними радянськими ідеологами як прояв “буржуазного націоналізму”; коли не було такої газети, зі сторінок якої не накидалися б то на Олеся Гончара за його роман “Собор”, бо там, бачте, йшлося про собор людської душі; то на Івана Білика з його романом “Меч Арея”, бо там він, бачте, насмілився олітературити одну з історичних гіпотез, яка не вкладалася у прокрустове ложе радянської історіографії; коли одного за одним кидали до комуністичних концтаборів Василя Стуса, Івана Світличного, В’ячеслава Чорновола, сотні й сотні інших українських патріотів.
Олексі було всього 22 роки, коли його мрії про студентські літа та перші літературні публікації були перекреслені арештом, вчиненим агентами КДБ, після чого його, як “буржуазного націоналіста”, було на півтора роки засаджено до табору. Співробітникам КДБ, цього передового загону Компартії, як дана організація офіційно іменувалася в тогочасних ідеологічних агітках, не подобалося геть усе: що цей українець носить вуса, що він ходить у національній сорочці-вишиванці, що говорить українською мовою. Та найбільше агентів КДБ вражало, що родом Олекса був не з Західної України, а з... Донеччини, з шахтарського Єнакієвого.
Завершуючи в 1968 році навчання на філологічному факультеті Одеського держуніверситету, цей донеччанин захистив дипломну роботу на тему “Складівниця української мови”. Хіба ж не черговий прояв “українського буржуазного націоналізму”?! І в 1971 році комуністичний режим знову засуджує Олексу до ув’язнення, тепер уже на п’ять з половиною років. Так, у 1991 році обидва вироки були визнані абсурдними і Різникова реабілітовано, от тільки жоден із тих радєтєлєй “свєтлого будущєго”, які брали участь у цих та подібних переслідуваннях, на лаву підсудних так і не сів. Втім, реабілітація була лише юридичною формальністю; Олекса Різників завжди залишався вірним своєму народові, своїй Україні, своїй українській мові, її культурному надбанню, отож ніякої реабілітації не потребував. А, працюючи над своїми книгами, такими як “Озон”, після виходу якої в 1990 році Олексу було прийнято до Спілки письменників України, “Терновий вогонь”, “Наодинці з Богом”, “Спадщина тисячоліть. Чим українська мова багатша за інші?”, “Одноримки”, “Складівниця української мови” – як розширений і поглиблений варіант дипломної роботи, він як письменник і громадянин незалежної України, серед іншого, дбає і про те, щоб вільний український народ ніколи не допустив реабілітації ненависного йому комуністичного режиму.
“Нещодавно мені до рук потрапив твір з непромовистою назвою “Іллейко, з Бога турейко”, як пояснювалося, казка. Я недбало відкрила, і з першого рядка серце стислося од закодованого в свідомості зойку:
Ой на Волині, в тій ув Країні,
де шлях Чумацький біжить донині,
де міста Муров стіни біліли –
справіку-віку русичі жили.
Написані в суто народній, пісенній манері рядки самі собою лягали на душу й обгортали її щемом від зустрічі з величчю та красою. Вільно, широкою, мов води Дніпра – Славути, рікою потекла незрівнянна українська мова по давно висохлому руслу сказань Давньої Русі, заблищала переливами стародавніх порівнянь і повторів, сплелася в один вінок із народними колядками і щедрівками”.
Це рядки з відгуку однієї з тепер уже постійних читачок творів О. Різниченка Ірини Молчанової, голови Маріупольського Союзу українок, опублікованого в газеті “Нація і держава”. І таких щирих, пройнятих думами про долю свого народу, свого краю, рідної мови, опублікованих чи листовних відгуків з’являється все більше і більше. Кожен з них свідчить і про захоплення творами Олекси, і про те, що твори ці пробуджують у читачах усвідомлення національної гордості та національної самобутності.
Вишукано мистецьке володіння словом, знання пракореневої суті рідної мови, прагнення глибинно пізнавати ретроспективу кожного явища, кожного національного обряду, кожного витвору пісенної спадщини – усе це дозволяє Олексі Різниченку не просто римувати слова, а чаклунно нанизувати їх на певну ідею, на душевне озаріння, на ще одне проникнення у минувшину України – нелітописну, літописно замовчувану або й покручно перекручувану. Якого тематичного шару в творчості його не торкніться, на які смислові обрії не вийдіть – скрізь зустрінетеся зі словесним чародійством:
А вечорами
навколо мами
сідали доні із вишивками.
І рушнички ті,
і сорочки ті,
в дівочі літа з любов’ю шиті,
з любов’ю ткані
і вишивані –
на посаг в скрині завчасно дбані...
Олекса Різниченко – з плеяди тих поетів, які не лише ґрунтовно досліджують невичерпну “складівницю української мови”, але й формують та мистецьки збагачують її, полишаючи по собі найдовершеніші вияви мистецтва одухотвореного слова. У ці дні читачі, вся громадськість відзначають сімдесятиріччя талановитого поета Олекси Різниченка. Вшануймо ж і ми його і добрим словом, і публікацією кількох його творів, та щирим зиченням: “Нехай тобі святиться, Олексо!”.
Богдан СУШИНСЬКИЙ, спецкор «Одеських вістей»
Олекса Різниченко
Чарування чаром
Причаруй, чарівна чарівнице,
Чарівним чаруванням чаринь.
Зачарований чарами
Чар-очей чарівних,
Очарований падаю
До чаруючих ніг.
О чарине, чаруюча
Чародійством чаринь,
Твоє чаро чарівніше
Чарівніших богинь.
Твоє чаро чариснеє
Чародійно чарить,
Зачаруй, чародійнице,
Причаровану мить.
Причаруй розчарованих
Чаром чар чарівних,
Розчаруй причарованих
Чаробавством чарих.
Із чарівної чари ми
Твої чари п’ємо.
Душу чарами чаримо…
Не п’ємо – чаримо!
Море
Вранці море заростає ковилою
Я по ній табун коней пастись пускаю,
Стисши гриву стригунця, до водопою
Я від спеки десь опівдні утікаю.
Летимо…
Гей аж стеляться по хвилях мої коні
Копитами ковилу та й приминають.
Вже і в милі, вже і піт стіка солоний –
Водопою все немає і немає.
О цей біг нестримний!
О цей – в лице – солоний вітер.
Куди і доки?
Розтатакались копита до нечуть,
Щось непевне, неритмічне тчуть і тчуть,
Простелились – аж невидко з ковили…
Сиві гриви…
Сиві коні…
ПОЕЗІЯ, ОСВЯЧЕНА БУГОМ
Витоки поезії Миколи Палієнка, як і витоки степового чарівника – Південного Бугу, слід шукати в подільській красі бугогардівських скель, у таїнстві степових козацьких могил, у вічному плині невмирущої ріки, у якому віщо і праведно закодовано плин буття сотень і сотень поколінь працьовитих, войовничих і вірних своєму слову, своїй землі і своїй честі поетових предків-бужан.
У цих краях чудовий древній Буг,
Очерети, мов стріли голосисті.
Колись отут стояв Іван Богун –
І терпла шабля у руці...
колись тут
Ішли полки в задумі віковій...
А й справді, вікна хатин рідної Семенівки, що на Миколаївщині, заснованої ще в часи козаччини, мрійливо вдивляються в плесо віковічного Південного Бугу, на берегах якого, трохи нижче села, в часи Запорізької Січі стояла Бугогардівська паланка. Так вже повелося, що в кожної людини є свій заповітний куточок, при одній лише миттєвій згадці про нього тепліє на душі. Таким куточком на неосяжній нашій планеті для Миколи Палієнка давно стало рідне село, до буття якого він звертається у багатьох своїх поезіях, як до чистого і святого джерела натхнення.
У кращих поезіях своїх збірок “Лукашева сопілка”, “Щедриця”, “Зелені космодроми”, “Тяжіння поля”, “Заповідаю долю” та інших, знову й знову зринають перед нами образи із самої філософії буття витворених, хліборобською мудрістю змудрених селян-степовиків, про кожного з яких поет ладен витворювати величну сагу, як про свого великого і величного земляка. І саме ці люди навчали поета любові до землі, до рідного краю, рідної мови... Тож невипадково, за підсумками Першого всеукраїнського конкурсу на кращий поетичний твір про материнську мову, Миколі Палієнку присуджено було першу премію за “Баладу про рідну мову”, а його поезії про село і селян відзначені республіканською премією ім. Макара Посмітного.
Й ось щойно надійшла нова приємна для поета і всіх шанувальників його творчості звістка: рішенням журі, за книжку вибраних віршів “Щоб Україна пам’ятала волю” Миколі Палієнку присуджено премію Національної спілки письменників України імені Павла Тичини. Щиро вітаючи поета з цією високою мистецькою відзнакою, водночас пропоную читачам добірку його нових віршів.
Богдан СУШИНСЬКИЙ, спецкор «Одеських вістей»
МИКОЛА ПАЛІЄНКО
Біля Софії
На майдані коло церкви
Революція іде...
Павло Тичина
Маковілось куполам Софії,
Як у давні, із князів, часи.
А з Дніпра похідний вітер віяв
І шептав у шелюгах: “Щасти!”.
На Майдані з нами був Шевченко,
Мовив те, що і колись казав:
“Не страшні народу воріженьки,
Коли він з народження козак”.
Був Богун із нами, Наливайко,
А Богдан підводив булаву...
Сільський дядько, скинувши фуфайку,
Теж із нами на Майдані був.
Збратано повстала Україна,
Тополино згуртувавсь народ.
***
Історик Запорізької Січі Дмитро Яворницький серед річкових порогів називає і «Палієнківський» на річці Південний Буг, біля мого села Семенівки на Миколаївщині.
На камені, що підійнявсь з ріки,
Піт виступає, як ударить сонце.
Пливли козаки палії, сірки,
Сини землі своєї, оборонці.
Буг судноплавний був, вітри віків
По нім носили “чайок” запорізьких,
А десь човни й по суші волокли,
Щоб не розбить на костряках на тріски.
Від льодоходів камінь не сколовсь,
Періщило дощами і бомбило.
Хоча води малий коловорот,
Але для мене цей поріг любимий.
Його не візьме атомна доба,
Бо він росте з літопису народу...
Орел довкола з неба обдивля,
Біля млина гуляє верховодка.
