Час шалено летить та швидко минає, а минаючи, змінює все навколо, змінює і нас, людей. Але справжньої дружби знищити навіть часові не під силу. І найбільша відстань для дружби – теж не перешкода. Ці думки викликані історією зворушливої дружби трьох українських жінок. Так, не чоловіків, а саме жінок, адже міцною може бути не тільки чоловіча, а й жіноча дружба, яку проносять крізь усе життя.
Далекого 1948 року в селі Княжий Міст Мостиського району Львівської області народилися три дівчинки: Марія, Мирослава та Любов. У дитинстві подруги завжди були разом і усі одинадцять років навчання дружили. Звичайна історія, нічого цікавого (хтось може подумати). Хіба мало дівчаток дружать у школі? Та історія наших подруг на цьому не закінчилася: шкільні роки були лише початком їхньої міцної дружби.
Після закінчення школи кожна з них пішла своїм шляхом, зокрема й у виборі майбутньої професії. Марія й Мирослава навчалися у Львові: Марія – у технікумі електрозв’язку, Мирослава – у будівельному. Любов вийшла заміж і залишилася в рідному селі. Дівчата спілкувалися й далі.
Після отримання дипломів дороги подруг розійшлися: Мирослава за направленням потрапила на Волинь, а Марія – да Ужгорода, потім до Кишинева, де й зустрілася з майбутнім чоловіком. Подруг своїх Марійка ніколи не забувала.
Листування стало продовженням їх дружби.
– Зараз, – зізнається Марія Ярославівна Сорокова, – пишу вже рідко, виручає мобільний зв’язок. Майже кожного дня спілкуюся з подругами, які мене розуміють, виручають, допомагають.
У чому ж секрет такої багаторічної, несхитної дружби? Питання і просте, і водночас складне. Багато років тому Марія Ярославівна, разом з чоловіком і маленьким сином, приїхала до невеликого придунайського містечка Рені, куди Олександр Миколайович був направлений на роботу до відділу зв’язку Ренійського морського торговельного порту. Тут і залишилися назавжди. Марія Ярославівна теж влаштувалася на роботу до Ренійського порту. Згодом народилася донечка Оля, з’явилися нові друзі, знайомі. Сотні кілометрів і безліч дрібних та великих життєвих проблем відділяли тепер Марію Ярославівну від подруг, які залишилися на все життя у рідному, милому серцю краї: Мирослава Андріївна Котик – у Львові, а Любов Миколаївна Галанжовська – у селі з такою поетичною назвою Княжий Міст.
Багато історій про жіночу дружбу на цьому б і закінчилися. Та ті історії, видно, були не про справжню дружбу і не про наших героїнь. Їхня дружба триває і досі, хоча у кожної жінки є своя родина, діти, онуки, щоденні клопоти. Кожного року вони зустрічаються: або Мирослава Андріївна та Любов Миколаївна приїздять до Рені, або Марія Ярославівна їде до Львова. Разом люблять відпочивати. Та не тільки у радості ці жінки разом. Коли приходить біда, вони першими приходять на допомогу, поспішають виручити і морально підтримати. Марія Ярославівна згадує, що під час її хвороби Мирослава Андріївна не відходила від неї на жодну хвильку, і з вдячною усмішкою каже: “Це наша мати Тереза”. Коли виникли проблеми зі здоров’ям у Мирослави, вона приїхала до подруги в Рені, де змогла поліпшити своє здоров’я, лікуючись в Олександра Васильовича Фостенка, якому безмежно вдячна за надану допомогу.
Вміти дружити – це, мабуть, талант. А наших подруг Господь щедро обдарував ним. Вони ще добре співають, знають безліч українських народних пісень, колядок, щедрівок. Збираються разом і обов’язково співають. Мелодійні, знайомі з дитинства пісні нагадують Марії Ярославівні про батьківщину, рідну хату.
А ще ці жінки завжди відчувають потребу комусь допомагати: рідним, сусідам, знайомим. І роблять це з душею.
Лагідно і не поспішаючи розповідала мені Марія Ярославівна про своїх подруг, а я погляду не могла відвести від гарних, бездоганно вишитих нею ж серветок і скатертини. Справді, талановита людина – талановита у всьому.
