У моїй квартирі на стіні висять дві фотографії, які постійно нагадують мені про мою молодість. На одній з них я зайнятий садінням маленького деревця туї. Поруч зі мною бургомістр німецького містечка Фіновфурт (а це за п’ятдесят кілометрів від Берліна) Рейхард Шульц, директор місцевої школи ім. Горького Макс Гюнтер, вчителі, діти. У цьому великому населеному пункті я опинився не випадково. Справа у тому, що у квітні 1945 року я був господарем у цьому селищі. Командування призначило мене, 22-річного лейтенанта, його комендантом. Досвіду, звичайно, обмаль, але накази, як відомо, не обговорюють.
Що запам’яталося? Насамперед, те, що місцеві жителі дуже боялися нас, вони були впевнені, що на них чекає Сибір, заслання... Тому багато з них ховалися в лісі. Пам’ятаю, як зустрів одного німця, він спробував звернути, але я все-таки зупинив його. А в нього страх в очах, тільки і повторює: «Гітлер капут!» Заспокоїв його, спробував переконати, що ми нікому мстити не збираємося. Поступово люди і самі це зрозуміли. Життя у Фіновфурті потихеньку налагоджувалася. Почалося богослужіння у місцевій кірсі, жителі поверталися до своїх домівок. Пам’ятаю, до комендатури зайшла худенька дівчина, від голоду ледве трималася на ногах. Ми дали їй хліба. Кілька таких випадків – і нас перестали боятися, до нас стали звикати.
Хоча були стосунки і серйозніші. Я сам знайшов у Фіновфурті своє перше кохання. Портрет юної красуні Ельзи Шенефельде досі висить на стіні. Я не приховую цю історію від своїх близьких і своєї дружини. Ельза працювала писарем. Я познайомився з нею, зайшовши з візитом до бургомістра. Мабуть, це було кохання з першого погляду, та й моя обраниця не приховувала своїх почуттів до мене. Одного разу вона навіть познайомила мене зі своїми батьками, і, судячи з усього, я, незважаючи на слабке знання німецької мови, справив на них гарне враження. От тільки ні одружитися з нею, ні взяти Ельзу із собою я, звичайно, не зміг. Обоє знали, що на нас чекає розлука, яка, як відомо, для кохання, що вітер для вогню... Остання клятва, яку ми дали одне одному – завжди пам’ятати про наше кохання...
Чи дотрималися ми її? Судячи з усього, так. Хоча, звичайно, життя внесло свої корективи. Ельза незабаром вийшла заміж, виїхала до ФРН, я повернувся додому і далі служив в армії. І от через сорок років знову побував у Фіновфурті на запрошення місцевої влади. Зустрічали мене як справжнього президента. Було багато несподіваних зустрічей, наприклад, з Куртом Лейманом, тим самим велосипедистом, якого я зустрів першого дня свого комендантства. А на одному із заводів мене підвели до жінки, яка не зводила з мене очей.
– Мене звуть Герда Стерн, я вас пам’ятаю, – сказала вона. – У комендатурі ви мене хлібом нагодували, врятували від голоду.
На очах у моєї співрозмовниці виступили сльози.
Звичайно, мені дуже хотілося зустріти своє перше кохання. І хоча під час поїздки мені показали трьох Ельз, моєї єдиної серед них не виявилося. Зате про мій візит їй повідомила рідна сестра Рут, переславши мою одеську адресу. І між нами зав’язалося листування.
Запам’ятався і ще один епізод – садіння туї. Не приховую, це вічнозелене дерево стало символом мого першого кохання. Але от почали виводити війська з Німеччини, зокрема і нашу 16-ту повітряну армію, і я занепокоївся – що з ним буде? Мабуть, зачахне без догляду... Запитав про це свого давнього друга Фріца Шульца, він одразу відповів мені: «Не турбуйся, Миколо, твою тую ми зберегли, пересадили на інше місце, дивися, якою вона стала великою і красивою!». Шульц справді надіслав мені фотографію: він сидить у тіні цього дерева.
Пізніше, уже після розпаду Союзу, я ще не раз бував у Німеччині на запрошення людей, які пам’ятають свого першого коменданта. В одній з поїздок влада містечка зробила мені великий сюрприз. На останню зустріч, у 1989 році вони запросили Ельзу, яка, покинувши всі справи, приїхала до Фіновфурта. І тут стався курйозний випадок – я так розхвилювався, що вручив квіти і шампанське сестрі, яка поруч стояла . Але все одно ми були щасливі, адже справжнє кохання, як дерево, воно виростає, пускає корені і часто і далі зеленіє і цвіте, доки живе серце.
