13 березня Василю Лаврентійовичу Юшину виповнилося 80 років. Крім того, що такий вік сам по собі заслуговує на повагу, важливо знати й етапи життєвого шляху цієї людини. 22 роки трудової діяльності віддано ним роботі головним бухгалтером у Чорноморському морському пароплавстві. Його добре знали. Але найяскравіше він запам’ятався тисячам моряків своїм вчинком: у 1993 році Василь Лаврентійович пішов з цієї посади, відмовившись брати участь у розвалі рідного підприємства.
Як і для всієї плеяди представників золотого кадрового фонду морфлоту, для В.Л. Юшина ЧМП стало особливою епохою у його і без того багатому на події життя. Він так і залишився спеціалістом естра-класу, носієм особливого типу мислення, пов’язаного з можливістю вільно оперувати великими фінансовими категоріями й одночасно із розумінням подальших глобальних господарських процесів.
Сьогодні однією з причин розпаду морської галузі в країні аналітики-економісти вважають втрату спеціалістів такого класу. І шкодують про руйнування системи наставництва і наступності, які існували у їхньому професійному середовищі. Як сказав у березні минулого року перший Президент України Леонід Кравчук: «Україна після розвалу СРСР була не в змозі керувати таким підприємством, яким було ЧМП. У країні не було навіть людей, здатних керувати цією морською транспортною імперією». Але війна їй була оголошена ґрунтовна...
Як згадує В.Л. Юшин, у 1992 році до пароплавства з Кабінету Міністрів була направлена «авторитетна» комісія. Її очолював колишній тоді міністр транспорту України Орест Клімпуш. У її складі були п’ять заступників міністрів інших міністерств, значний список посадових фігур. Але, ніби насміхаючись, серед ревізорів не було жодного спеціаліста з морського флоту. Доводилося не стільки відповідати на запитання, пов’язані з роботою флоту, скільки проводити з ними роз’яснювальні розмови про його специфіку. Нарешті, надіслали фахівця. Ним виявився молодий чоловік, який працював п’ять років тому мотористом на суховантажі, які належали ЧМП. Такі ось судді вирішували майбутнє економіки країни, яку неможливо уявити без морського транспорту, багатотисячного колективу пароплавства.
Як з’ясувалося пізніше, ця когорта перевіряльників вела «полювання за головою начальника пароплавства». При цьому вони вимотували нерви співробітникам, багато які з них виявилися доведеними до лікарняного ліжка. Чим зрозуміліше ставало, що грубих кримінальних порушень у роботі підприємства знайти не вдається, тим сильніше росли причіпки і підсилювався моральний тиск на колектив. Скінчилося тим, що за допомогою міліції на місце начальника ЧМП було силовим методом поставлено нову людину.
– З 1992 року почався повний безлад. Пролунало гасло: «Все, що не заборонено – дозволено!». Але ж у жодному нормативному документі не сказано: красти не можна. Ловкачі і не крали. Вони просто почали використовувати діри в законі, які не забороняють і не дозволяють. І почали розтягувати судна десятками, приватизуючи, акціонуючи, створюючи СП. Я все бачив, мої нерви і серце не витримали. Я переніс черговий інфаркт, а після нього важку операцію. З ЧМП звільнився, – говорить В.Л. Юшин.
Проте, яким би не сумним був кінець службової кар’єри, він став найяскравішим фактом його біографії, що може стати предметом гордості будь-якої чесної людини.
А біографія Василя Лаврентійовича розпочиналася у сибірській глухомані, в селі Качуг під Іркутськом, на березі Лени, якою ні-ні та й проходили з довгими гудками колісні пароплави. Першим суворим іспитом став голод 1933-34 років. Семирічний Юшин, як і країна, терпів, сподівався і ніколи «не пускав сльозу». І тепер з вуст 80-річної людини, яка багато пережила, багато потрудилася, не звучить жодної скарги на життя. Лише вдячні спогади. Вони – у його книжці «Сибіряк, полярник, одесит».
Те, що відбувається з ним, схоже на один великий пригодницький роман завдовжки 80 років. Василь Лаврентійович пише, як у дитинстві ходив до школи за 12 км сибірським морозом через тайгові ліси, де нишпорили вовки. Ставши в 14 років єдиним годувальником сім’ї, почав працювати коногоном. Робота була зовсім не для дітей: потрібно було правити кіньми, які витягали з річки прибиті до берега мокрі колоди. Потім його взяли учнем рахівника у сільпо, де незабаром, у воєнні роки, йому довелося стати головним бухгалтером. Відповідальність з підлітка не знімалася, у вільний час ходив з бабусею по околицях і збирав гриби і ягоди. Він так вивчив місцевість, що незабаром став провідником військових автоколон, що заготовляли овочі для армії. Машини йшли цілодобово, тому відпочинку не було. Спав він у кабінах вантажівок, а їв, що доведеться.
Згодом В.Л. Юшину все ж вдалося довчитися. І після служби в армії снайпером повернутися до свого Качуга, де його взяли на місцеву судноверф, яка перебувала в складі Головпівнічморшляху. Завдяки чи то удачі, яка дозволяла йому без втрат виходити з усіх ситуацій, чи відкритому товариському характерові він одержав від друзів запрошення в Тіксі, де він став головним бухгалтером морського порту. Тоді ж визначився його режим восьмигодинного робочого дня: з 8 ранку до 8 вечора. Василь Лаврентійович виріс в дуже авторитетного спеціаліста у системі морського транспорту. До Одеси потрапив із Заполяр’я, оскільки північний клімат був шкідливий для здоров’я дружини.
– Завжди допомагав людям, як міг, – говорить він. – На перше січня 1993 року на балансі ЧМП було 35 мільярдів 686 мільйонів основних коштів. При наявності таких грошей я завжди виступав ініціатором того, як на законних, звичайно, підставах допомогти працівникам пароплавства, які мають малі оклади, молодим сім’ям, передовикам виробництва, ветеранам праці. Пароплавство робило багатотисячні перерахування на ремонти шкіл, на утримання дитячих лікувальних закладів, у житлово-комунальний сектор. Наприклад, путівка на міжрейсову базу моряків коштувала працівникові ЧМП 7 руб. 60 коп. при її реальній вартості майже 200 руб. Василь Лаврентійович згадує про свою участь у прийнятті найважливіших рішень у життєдіяльності пароплавства, про його колишню гучну славу, про будні і свята колективу.
Єдине, про що він говорить з прикрістю, властиву пенсіонерам, що всі наступні керівники ЧМП його забули як колишнього головбуха. Але це начальство. А люди – вони пам’ятають...
