Найбільше громадське об'єднання Ренійського району - Організація ветеранів війни та праці - 23 лютого відзначило своє 20-річчя. Цей день календаря, незалежно від статусу, є для старшого покоління воістину священним. Як би не називалося свято, День Радянської Армії чи День захисника Вітчизни, воно завжди уособлює собою патріотизм. Той скромний, щирий, багато в чому нині ідеалістичний патріотизм, живим символом якого ось уже кілька десятиріч залишаються наші ветерани.
У ювілейні дні ми зустрілися з людьми, які стояли біля джерел створення Ренійської районної ради ветеранів війни та праці.
Іван Олександрович Приходченко, учасник бойових дій у Великій Вітчизняній, який закінчив свій фронтовий шлях у Чехословаччині, був одним із тих, хто взявся за громадську роботу серед ветеранів задовго до того, як вони створили власне об'єднання. До перебудови фронтовики й трудівники тилу не мали своїх юридично оформлених організацій – їхню роль виконували комітети сприяння ветеранам при військкоматах. З огляду на авторитет та досвід Приходченка, колишнього військкома Ренійського району, йому було доручено очолити такий комітет у Рені.
Учасниця трудового фронту Марія Гарькіна, котра пропрацювала у Ренійському порту 37 років, після виходу на заслужений відпочинок з головою пірнула у вир буднів портової ради ветеранів, яку, як і комітет сприяння при військкоматі, було створено ще до районної ветеранської організації. За особистої участі М. Гарькіної портова рада поступово трансформувалася: якщо спочатку до її складу входили лише фронтовики, то згодом лави ради поповнилися трудівниками тилу, а пізніше до організації почали приймати й звичайних пенсіонерів підприємства. Нині рада ветеранів Ренійського порту нараховує 894 чоловік.
Райрада ветеранів розпочала діяти у 1987 році. Перший голова громадської організації ветеранів Ростислав Каверзнєв – людина унікальна. За своє довге життя він встиг взяти участь у розгромі фашистської Німеччини та її союзниці Японії, а потім, як досвідчений фахівець у сфері зовнішньої торгівлі, у 1973 році був направлений на 8 років до Афганістану, де займався організацією перевезень радянських вантажів, призначених для армії та населення цієї країни. Половину цього терміну Ростиславу Івановичу довелося пропрацювати в умовах бойових дій, коли радянські поставки нерідко ставали мішенню моджахедів. Ось чому статус учасника бойових дій присвоєно йому двічі – як ветеранові Великої Вітчизняної та Афганістану.
Очоливши раду, Р. Каверзнєв багато зробив для становлення нової громадської організації, допоміг сформуватися в аналогічному статусі ветеранським об'єднанням порту, залізничного вузла та нафтобази.
Правою рукою Ростислава Івановича була Н. Самарська, яка брала участь у створенні хору ветеранів, займалася роботою із молоддю, обстоювала інтереси членів організації у житлово-побутовій комісії міськради, словом, була й залишається, мабуть, найневтомнішою активісткою ветеранського руху.
У 1991 році головою райради ветеранів було обрано офіцера-підводника М. Безрукова. Ось вже 16 років Микола Васильович є безумовним лідером організації. Його особистий авторитет допоміг раді вийти на якісно новий рівень. М. Безруков та його «штаб» постійно тримають руку на пульсі подій, які відбуваються у місті та районі, уважно стежать за всіма змінами законодавства, які стосуються ветеранів та інших категорій пенсіонерів (а їх у районі – понад 11600 чоловік), взаємодіють із місцевими органами влади й спонсорами у вирішенні величезного переліку соціальних проблем людей похилого віку. Для багатьох з них рада ветеранів давно стала й «альтернативним» соцзабезом, і адвокатською конторою, і консультативним пунктом, і посередником у ходіннях по кабінетах чиновників.
– У ювілейні дні не прийнято говорити про труднощі, але об'єктивності заради ми змушені про них нагадувати, – говорить М. Безруков. – З огляду на той факт, що пенсіонери є однією із соціально незахищених верств населення, раді ветеранів дуже потрібні кошти для надання матеріальної допомоги найнужденнішим. У цьому ми можемо сподіватися лише на спонсорів, однак останнім часом їхня кількість не лише не збільшилася, але й скоротилася. Серед комерційних структур лише лічені одиниці виявляють увагу до наших потреб: порт, ВАТ «Придунайський», ЗАТ «Аква», фірма «Релуки», кабельне телебачення. Ось, мабуть, і все. Тривожить нас також недостатня організованість ветеранських організацій у селах – вони не відчувають підтримки ані з боку сільрад, ані з боку районної влади. У підсумку соціальне становище сільських ветеранів та пенсіонерів у порівнянні із міськими залишається набагато важчим.
