…Літній чоловік із блідим обличчям, на якому відобразилися сімдесят прожитих років, крутить педалі старенької «України». Будь-який мешканець міста Рені скаже, куди цей літній велосипедист тримає шлях. Звичайно, до школи. До дитячої музичної школи, де працює п'ятий десяток років.
В'ячеслав Володимирович пам'ятає, як десятирічним хлопчиськом його вперше привели до професорки Бакинської консерваторії Ніни Марківни Черняховської, яка мешкала неподалік. У її квартирі було багато старих речей, але особливу увагу хлопчика привернуло крісло-качалка.
Розпочалися уроки музики. Марно намагалася Ніна Марківна зосередити увагу хлопчика на гамах – десятирічний Славко ходив сюди лише тому, щоб покачатися в дивовижному кріслі. Потім була спроба опанувати баян – така ж невдала.
І ось якось В'ячеслав потрапив на святковий концерт. Блукаючи за лаштунками, він раптом почув густу мелодію, яка накочувалася хвилями, минула крізь зачинені двері. Заглянув – там юнак розтягував міхи акордеона: «Казаки, казаки, едут-едут по Берлину наши казаки!..»
Незабаром батько купив синові білий із перламутровим відливом акордеон. До музичної школи при консерваторії, куди записали Славка Астрова, шлях був неблизьким, з двома пересадками. Але бажання опанувати інструмент було настільки великим, що хлопчик знову й знову вирушав у дорогу із ледве посильною ношею. Одного разу при пересадці юний музикант забув футляр з акордеоном у тролейбусі і цілу зупинку в розпачі біг за ним.
А потім була служба на флоті, і акордеон служив разом зі Славком. То задаючи урочисто-браву ноту у святковому марші, то в рідкісні хвилини відпочинку, сумуючи із моряками в кают-компанії, то граючи на палубі в сонячний день задерикувате «Яблучко».
Летять роки... Зараз онук В'ячеслава Володимировича – Роман Астров, курсант Одеської морської національної академії грає у духовому оркестрі вузу. Що головне? Головне – щоб хлопцю подобався інструмент.
…Літній чоловік із блідим обличчям, на якому відобразилися сімдесят прожитих років, зупинив свого велосипеда біля старих кутих воріт дитячої школи мистецтв. У дворі на дерев'яній лаві під крислатою липою на нього вже чекають хлопчики. Боже мій, які вони різні! Один скаче, як козлик, не може сидіти й секунди, інший уткнув носик у нотний зошит. Скільки дітей – стільки темпераментів, стільки характерів. Але ж у них ще різні здібності: один все схоплює нальоту, інший бере посидючістю та багатогодинною працею. І все ж таки в його хлопців є одна спільна риса – інтерес до рудого, веселого, потішного інструменту.
А розпочиналося все так. Двадцять років тому В'ячеслав Володимирович у сувенірному відділі «Універмагу» побачив балалайку. Попросив показати, провів по струнах – звучить! Купив. Того ж дня у своєму кабінеті він почав витягувати звуки із трикутної штуковини. Через п'ять хвилин на порозі зібралися всі, хто був у школі. Викладачі фортепіано й скрипки із подивом спостерігали, як їхній колега, розплившись у посмішці, завзято наярював на балалайці. Захвату ж хлопчиків не було меж. Вогники в їхніх очах говорили про те, що в інструменті вони побачили найліпшого дружка.
Протягом двох днів із прилавків ренійських магазинів зникли всі балалайки. І вже через три місяці ансамбль юних балалаєчників із завзятою «Как у наших у ворот» виступали перед закордонними моряками в інтерклубі. Успіх був нечуваний! Моряки обдарували хлопчиків заморськими сувенірами та жуйками, що на початку вісімдесятих минулого сторіччя було вершиною дитячого щастя.
Через два роки ансамбль виступав на обласному фестивалі дитячої творчості в Одесі (на сувенірних балалайках!) – успіх був приголомшливим. Дирекція музичної школи ухвалила рішення: потрібні справжні інструменти. За ними довелося їхати до Москви. А потім для хлопців було пошито яскраві косоворотки, а для юних солісток – пишні сарафани.
Однак діти ростуть швидко. Вчорашні малята стають юнаками, одержують посвідки про закінчення школи й продовжують свій життєвий шлях. Ці моменти, напевно, найскладніші у житті керівника ансамблю. Тому що доводиться все починати з початку, з нуля. Але минає якихось півроку – і на сцену висипає новий горох: «Как у наших у ворот муха песенки поет...»
З кожним роком у музиці все більше й більше науково-технічного прогресу – але що яскравіша «Балалайка», то миліші глядачеві «валенки, валенки, не подшиты стареньки...»
…Вечір. Літній чоловік з блідим обличчям, на якому відобразилися сімдесят прожитих років, проводжає додому маленького акордеоніста, який засидівся за нотами. Але робочий день не закінчено – зараз почнеться чергова репетиція ансамблю народних інструментів.
Старшокласники, які втомилися після уроків, похмурі – їхні друзі пішли на дискотеку. Немає захвату на обличчях молодих жінок – в однієї затемпературила дитина, в другої – не приготовлено вечерю. Та й сама директорка школи Лариса Іванівна Хитрикова, налаштовуючи свою домбру, виглядає стомленою – замоталася за день.
– Доброго вечора! Ну що, колеги, розпочнемо!
У самого диригента – і це помітно – теж накопичилася втома, і, можливо, навіть трохи нездужається, але треба розпочинати репетицію. Щоб справа йшла веселіше, В'ячеслав Володимирович бере до рук бубна – задавати ритму.
З перших же нот кудись зникають життєві проблеми, і ось вже колектив завзято працює на результат.
– Домбри, у другій та третій цифрі знову не встигли! – вже сердиться диригент.
І знову, ще й ще раз, по партіях, а потім всі разом і, зрештою, – зазвучить!
До старійшини школи мистецтв Астрова викладачі ставляться із особливою повагою. Керувати ансамблями – тяжка праця й заморочлива справа: розписати партії, зібрати людей, налаштувати їх на роботу, створити добру атмосферу, зуміти, зрештою, піймати кураж. Місяці завзятої роботи заради декількох хвилин тріумфу на сцені.
Що таке для невеличкого міста – свій, справжній, професійний ансамбль? Це – не просто колектив, це не номер у програмі, це – жива музика людських сердець.
До ювілейного вечора В'ячеслав Володимирович Астров готувався довго. Хотілося показати не лише молодшу та старшу групи «Балалайки», не лише великий ансамбль народних інструментів дитячої школи мистецтв, але й згадати молодість. І він знову зібрав чудовий джазовий ансамбль: «Давай пожмем друг другу руки – и в дальний путь на долгие года…»
Але Астров – не лише викладач, керівник ансамблів, диригент. Він пише музику. Музику тихого провінційного містечка, у якому пройшло його життя. Твори настільки колоритні, настільки змістовні, що не залишають байдужими ані шанувальників хіп-хопу, ані сивих ветеранів.
…Літній чоловік з блідим обличчям, на якому відобразилися сімдесят прожитих років, В'ячеслав Володимирович Астров – один із найщасливіших мешканців міста Рені. Тому що він відбувся. Як педагог, як музикант, як людина. І все ж таки він щодня завзято крутить педалі старенької «України».
