Останнім часом світова преса все частіше звертається до таїнства води, висуваються всілякі версії щодо того, що саме вода таїть в собі основний код земного життя, що вона володіє своєрідною пам’яттю і здатна реагувати на різні прояви людського діяння, як матерія, наділена своєрідним “інтелектом”; і що, якби виходити з принципу справедливості, то наша планета мала називатися не “планета Земля”, а “планета Вода”.
Проте з початком нинішнього року з’явилося вже кілька тривожних публікацій, в яких ідеться не про воду взагалі, а саме про питну воду, яка становить собою лише два відсотки від загальних запасів води на планеті. Але й за цих умов, з одного боку, запаси питної води катастрофічно зменшуються, з іншого – так само катастрофічно погіршується її стан. За найпохмурішими прогнозами, вже через двадцять років третина жителів планети потерпатиме від катастрофічної нестачі якісної питної води.
Проте з начальником Східного сектору екологічного контролю Східної міжрайонної інспекції, що базується в Березівці, Лілією Моряк ми говоримо про проблеми питної води не через те, що це модна й актуальна серед екологів тема, а тому, що проблема ця з усією гостротою постає в усіх трьох – Березівському, Миколаївському та Іванівському – районах, що підлягають Східній екоінспекції.
– Специфіка цих районів саме в тому й полягає, – говорить Лілія Моряк, – що на їх території і поблизу них нема значних джерел питної води. А в тих річечках, які тут протікають, вона неякісна, потребує значного очищення, а головне, потрібні мільйони і мільйони гривень на те, щоб налагодити системи водогонів: до кожного села, на кожну вулицю, до шкіл, лікарень та багатоквартирних будинків. До того ж існуюча система водогонів уже давня і в більшості своїй потребує заміни труб, ремонту різних його складових.
Який же вихід з цього становища? Є два напрями дії. Перший – реконструкція та будівництво нових систем водогонів, а другий – розбудова свердловин, розвідка нових родовищ питної води та обладнання нині діючих. Звичайно, в північних районах, скажімо, в Кодимському, Балтському чи Савранському, є території, де більш-менш нормальної питної води можна досягати вже на метровій глибині, до того ж там нерідко зустрічаються досить потужні природні джерела. На півдні все складніше. Воду тут доводиться добувати глибинними артезіанськими свердловинами, майже так само, як в інших регіонах видобувають нафту, але й досягти водоносних горизонтів – ще не означає дотягтися до справжньої якісної питної води, оскільки в багатьох місцях вона буває гіркою на смак, одверто солоною, занадто мінералізованою або й забрудненою всілякими домішками.
Про те, як складається ситуація з водогонами та питною водою на початок поточного року, можемо дізнатися з унікального документа, підготовленого Східним сектором екоконтролю для Держуправління екології та природних ресурсів в Одеській області (начальник – В.О. Примак). Унікальність його полягає в тому, що він дає цілісну уяву про те, якими реальними водними ресурсами володіють зараз райони Східного сектору, з урахуванням даних по кожній сільраді; та в якому стані ці свердловини перебувають. Скажімо, на території Червоноармійської сільради пробито двадцять свердловин. Цьому можна було б утішитися, якби не кілька уточнень. Річ у тому, що в робочому стані перебуває лише шість із них. 9 потребують тампонажу, а 5 перебувають в резерві. Але – зверніть увагу! – біля жодної з них не встановлено санітарної зони, жодна з них не має огородження. Ясна річ, що так ставитися до таких цінних джерел води, а по суті – джерел життя, джерел існування багатьох тисяч людей і тисяч голів худоби – не можна.
Степанівська сільрада володіє 21 свердловиною, але санітарні зони встановлено лише на 15, а в робочому стані перебуває лише 14. Пробито 21 свердловину і на території Ставківської сільради, проте в робочому стані тут лише 8 свердловин. Лише 3 з 16 свердловин у робочому стані в селах Демидівської сільради. А Раухівська сільрада спромоглася на 2 свердловини, але обидві на ремонті, й обидві не мають належної санітарної зони. Не краща ситуація і в Розквітівській сільраді, де з 26 вже пробитих свердловин в робочому стані перебуває лише 10, а санітарні зони створено лише на 8 з них.
З проблемою питної води дуже тісно пов’язана і проблема промислових та каналізаційних відходів. І якщо зараз стоїть питання про те, щоб упродовж поточного року збудувати очисні споруди в Миколаївському та Андріє-Іванівському інтернатах, то за цією потребою слід вбачати проблему не лише цих інтернатів, хоча це теж важливо, а й проблему екологічної чистоти грунту в значному радіусі від цих навчальних закладів. Це ж стосується й очисних споруд Миколаївської районної лікарні. На території Раухівської сільради, де чимало багатоквартирних будинків, вже давно виникла необхідність замінити 4 км колектора очисних споруд; усе частіше прориває водогінні та каналізаційні труби в підвальних приміщеннях будинків. Настав час замінити вуличні водогони.
Ми, нарешті, повинні усвідомити, що будь-яке джерело води, а тим паче, якісної питної води, – це джерело, яке має значну самодостатню цінність. І незалежно від того, на території якої організації перебуває це природне джерело, ці криниця чи свердловина, вони є набутком усієї територіальної громади, а по суті – національним здобутком. Бо коли вже зараз екологи і політики говорять про можливі глобальні зміни в структурі та запасах питної води, в тому числі й у зв’язку з підвищенням грунтових вод, їх заболоченням та екологічним забрудненням, а отже, й про можливі війни за джерела питної води, то з цього слід робити мудрі і далекоглядні висновки: кожне джерело, кожен витік річки має бути досліджений й очищений. Кожна криниця повинна мати свого конкретного господаря, який би подбав про її очищення, про те, щоб вона мала надійну криничну шахту і закривалася дахом та кришкою. Прокладення кожної свердловини вимагає значних коштів, і це неприпустимо, щоб сотні таких свердловин упродовж років і років перебували в неробочому, тобто в занедбаному, непідконтрольному стані. Тож дбаймо про воду, дбаймо про своє власне здоров’я і здоров’я прийдешніх поколінь.
