Про те, що він дуже схожий на батька, Іван Дмитрович Шамрай чув постійно ще змолоду: і мати говорила, і батькові однолітки, коли пішов працювати в колгосп механізатором. Часто згадували добрим словом колишнього свого бригадира і голову односільчани.
Сім’я Шамраїв, в якій виховувалося семеро дітей, була великою та дружною. І жилося непогано, бо старші допомагали в колгоспі батькам, мали присадибне господарство. Іван батька не пам’ятає, бо народився в далекому 41-му, коли батько пішов в армію. Як розповідала мати, невдовзі після призову Дмитра Григоровича повернули у рідне село Нейкове, що в Березівському районі. Як з’ясувалося пізніше, його залишили для зв’язку з одеським підпіллям. Отож офіційно дійсну службу він розпочав весною 1944 року кулеметником 949-го стрілецького полку.
...Завершувалося визволення України, люди знали, що недалеко від них, в Молдавії, ідуть запеклі бої, де вже полягло багато земляків. « Говорили» про це і похоронки, їх все більше надходило до села. Не обійшло лихо стороною і сім’ю Шамраїв. В короткій довідці з військкомату сповіщалося, що загинув рядовий Дмитро Григорович Шамрай наприкінці серпня при переправі через Дністер, на території Молдавії.
Так розпорядилася доля, що в середині семидесятих років приїхав Іван Шамрай з сім’єю у сусідній Іванівський район на роботу – місцевому господарству потрібні були трактористи та доярки, до того ж тут давали житло. Прижилися Шамраї в Бузиновому. Більше 40 років відпрацював Іван Дмитрович механізатором, неодноразово обирався депутатом сільської ради. Якось на одному із засідань сесії сусід, гортаючи Книгу Пам’яті Одеської області, запитав: «Дмитровичу, чи бува це не про твого батька написано?» Отак, через десятиліття, і дізнався син, що батька поховано в селі Кіцмань Слободзійського району Молдови. Увічнили його та пам’ять ще 500 воїнів-визволителів у братській могилі села.
У розпалі емоцій, схвильований, вирішив поїхати до сусідньої республіки. За доказ взяв книгу, довідку з військкомату, які і пред’являв на митниці – пропустили на могилу батька і одна, і друга сторони. Тепло зустріли його і місцеві жителі, піонери.
– Я дуже вдячний цим людям за збережену пам’ять про рідну людину – хвилюється Іван Дмитрович.
Їздив і їздить на могилу, незважаючи на перебудови та зміни статусу країн, знаходить порозуміння у прикордонників. Людські серця відкриті чужому горю, незважаючи на мови та кордони.
