Важко, коли відходять у інший світ друзі, товариші, колеги. Набагато важче, коли вони відходять рано. 23 квітня на 59-му році життя, у розквіті сил, несподівано пішов від нас Володимир Петрович Ванчугов – директор Одеського археологічного музею, відомий вчений, кандидат історичних наук.
Народився він 15 грудня 1948 року у с. Селятине на Буковині, у сім’ї військовослужбовця. Дитячі роки пройшли в м. Береговому у Закарпатті. Після закінчення середньої школи став працювати у Закарпатській геологічній експедиції. Намети, рюкзаки, геологічні розвідки. Нелегка справа, але – з романтикою. Там він, розшукуючи корисні копалини, вперше зіткнувся з археологічними пам’ятками і дуже зацікавився старовиною. Цей інтерес привів його у стіни історичного факультету Ужгородського державного університету. Так, завдячуючи геології, Володя Ванчугов прийшов в археологію. Це була доля, від якої, як кажуть, не втічеш.
Молодий студент з перших же курсів брав активну участь в археологічних дослідженнях під керівництвом професора Е.А. Балагурі. І результатів не довелося довго чекати. Володя виступав з серйозними доповідями не тільки у себе в університеті. Кращих доповідачів місцеві університети направляли на всесоюзні археологічні студентські конференції, які проводив Московський державний університет. І Ванчугову доводилося захищати честь свого університету у Москві. Ці конференції були серйозною археологічною школою для студентів. Багато їх учасників стали відомими археологами.
Після закінчення університету випускник Володимир Петрович Ванчугов став на два роки (1972 – 1974) офіцером Радянської Армії, “дворічником”, як тоді говорили.
Після армії він пов’язав своє подальше життя з Одесою. За рекомендацією Балагурі, його прийняли науковим співробітником на кафедру історії стародавнього світу і середніх віків Одеського державного університету. Тоді кафедра провадила великі археологічні дослідження у зонах новобудов. Володимир Петрович швидко освоївся на новому місці. Працелюбний, грунтовний, рівний, стриманий, він завоював повагу і авторитет наставників, колег, студентів. В Одесі він навчався археології у таких відомих вчених, як П.О. Каришковський, В.Н. Станко, І.Т. Черняков, А.Г. Загинайло та ін. Пізніше його керівником був відомий київський археолог А.І. Тереножкін.
Але недовго Ванчугов працював на кафедрі. У 1975 році він став заступником директора Одеського археологічного музею АН УРСР. Посада серйозна. Адже це – один із найбільших європейських музеїв, з давніми науковими традиціями, широкомасштабними дослідженнями. Керівники одеської археології виявили молодому вченому велику довіру. І Володимир Петрович виправдав цю довіру. Багато років він був надійним заступником, виріс і як дослідник, і як керівник.
Темою своїх наукових досліджень Володимир Петрович обрав епоху пізнього бронзового віку Північно-Західного Причорномор’я. Розпочав самостійні археологічні розвідки і розкопки. Завдяки його багаторічним дослідженням, білозерська археологічна культура, що раніше вважалася етапом зрубної або сабатинівської культури, була виведена в окрему історико-культурну спільність. Він виділив балтський локальний варіант білозерської культури (за назвою дослідженого ним поселення Балта).
Ним було розкопано також декілька поселень на півдні Одеської області. Результати розкопок дозволили досліднику провести західний кордон поширення білозерської культури по лівобережжю Нижнього Дунаю і охарактеризувати ці пам’ятки.
У 1983-1984 роках Ванчугов, вже визнаний спеціаліст, у складі експедиції Одеського державного університету брав участь у розкопках одного із найбільших у Північно-Західному Причорномор’ї поселенні бронзового віку Воронівка ІІ. Результати досліджень, опубліковані у колективній монографії, проливають світло на багато проблем розвитку білозерської культури.
Він брав активну участь і у розкопках курганних могильників. Результати досліджень видані у колективній монографії і окремих статтях. Вони дозволили вирішити важливі питання, пов’язані з релігійними поглядами і соціальним влаштуванням білозерського суспільства.
У 1987 році Володимир Петрович Ванчугов успішно захистив кандидатську дисертацію на тему “Заключний етап бронзового віку у Північно-Західному Причорномор’ї”, яка потім була видана у вигляді монографії. Захист дисертації – дуже важливий етап у житті кожного дослідника. Узагальнені і визнані колегами результати багаторічних досліджень. Попереду – нові дослідження, нові проблеми, але вже – більш масштабні, більш глобальні.
1987 рік став етапним і для Ванчугова-керівника. Він був призначений директором музею. Це – також інші масштаби. Це – майже повна самостійність у вирішенні багатьох питань. Це – розробка стратегії розвитку музею, розширення міжнародних зв’язків, кадрова політика. Попереду у нього буде 20 років керівництва одним з найдавніших музеїв України. Всі ці роки мені довелося працювати з ним заступником директора з наукової частини. Це була спільна робота, як кажуть, плече до плеча. А часи вже наставали суворі. Розвалювався Радянський Союз, припинялося фінансування наукових досліджень. Не виділяли гроші на ремонт. Потім перестали платити навіть зарплату. Відвідувачі забули про музеї. Потрібно було виживати.
І музей вистояв. Найстрашніше залишилося позаду. Знайшли партнерів із Польщі, Франції, спонсорів із Греції, Кіпру. Розпочалися спільні дослідження деяких античних пам’яток, стали готувати виставки, видавати збірники. З’явилась можливість зробити ремонт, переобладнати античні експозиційні зали. У всьому цьому, звичайно ж, була велика заслуга Володимира Петровича.
Як дослідник він також не залишався на місці. Займався проблемами взаємозв’язку культур епохи пізньої бронзи і раннього залізного віку Південно-Східної і Центральної Європи. Видавав статті в українських виданнях і за межами (Росія, Румунія, Болгарія, Польща, Німеччина та ін.). Всього ним опубліковано понад 60 робіт.
В останні роки Ванчугов успішно поєднував роботу у музеї з викладацькою роботою, читав лекції з археології в Одеському національному університеті імені І.І. Мечникова, в якому розпочинав свою археологічну діяльність в Одесі.
І ось Володимира Петровича вже немає з нами. Не стало прекрасного вченого, керівника, викладача, друга, товариша, колеги. Не стало прекрасного сім’янина, чоловіка, батька, дідуся. Він багато зробив для науки, для музею. Багато не встиг зробити. Світла пам’ять про нього не помре у серцях всіх, хто його знав. І наше святе завдання – видати збірник наукових статей пам’яті Володимира Петровича Ванчугова.
Від імені друзів, товаришів, колег,
