Сьогодні, на шістнадцятому році незалежності, нам усе ще складно визначити точне місцезнаходження України на політичній карті світу. Чітких відповідей вимагають запитання: у якій державі ми живемо і який тип стосунків суспільства й влади будуємо? Якою має бути держава, яка оптимально відповідає природі українського суспільства та її інтересам?
Бути об’єктивними у багато чому допоможуть і досвід, і знання давніх мислителів, які на тисячоліття визначили шляхи розвитку не лише європейської, але й світової філософії, зокрема Платона – давньогрецького філософа й соціального мислителя, який жив на рубежі V – IV ст.ст. до н.е. Його цілком справедливо називають родоначальником політичної науки. Саме з його подачі проблеми походження, суті та форми держави, а також пошуки ідеальної моделі суспільства, посіли центральне місце у античній та західноєвропейській філософії.
У знаменитому діалозі «Держава» філософ спробував розібратися у причинах неможливості правильно організованого суспільства. На його думку, корінь соціальної несправедливості слід шукати у споконвічній недосконалості людини. Якби усі люди були однаково досконалі, то їм не потрібен був би уряд. Вони жили б невеликими групами і допомагали б одне одному, задовольняючи свої потреби, вільно ділячись необхідним з іншими. Така досконала людина не знала б багатства, користі й жадібності, тому що матеріальна власність служила б лише для задоволення її основних потреб. А отже, не було б необхідності в організації уряду, поліції, армії, які захищають власність.
Платонівська ідеальна держава мудра своїми правителями – філософами, мужня своїми воїнами – стражами й розсудлива помірністю й покорою виробників – людей фізичної праці. Вона ґрунтується на справедливості, яка полягає у чіткому виконанні кожним і всіма своєї функції: «Заниматься своим делом и не вмешиваться в чужие – это и есть справедливость», – підкреслює Платон. «Справедливостью будет – и сделает справедливым государство – преданность своему делу у всех сословий… причем каждое из них будет выполнять то, что ему свойственно». Таким чином, справедливість виражена в гармонії, у безперервній роботі цілого через належне функціонування кожної частини.
За Платоном, сенс створення держави – забезпечити максимальну стабільність управління, привівши суспільство у відповідність із основними характеристиками душі. Теоретично воно було альтернативою існуючим в Греції формам правління – демократії, тиранії, аристократії, олігархії та іншим. Чудово усвідомлюючи те, що будь-яка спроба втілити модель ідеальної держави у реальних земних умовах буде приречена на провал з причини недосконалості людської натури (що, до речі, переконливо підтвердив і наш з вами досвід побудови комунізму), Платон аналізує і зіставляє відомі йому види правління, розташовуючи ці «формы извращенного устройства» у порядку їхньої прогресуючої порчі. Підемо й ми за ходом його роздумів, тим більше, що багато спостережень філософа, зроблені 24 сторіччя тому, не втратили своєї гостроти й сьогодні, і усе ще дають багату поживу для роздумів, особливо у контексті сьогоднішніх українських реалій.
Ідеальна держава, яка управляється філософами, сховалась десь у давнині, що вже встигла забутися, змінює аристократичний лад, який називається Платоном тимократією або владою честолюбців. Поява приватної власності, розподіл суспільства на бідних і багатих, вільних і рабів призвела до зародження в державі лютого духу. Така тимократична держава, що нагадує Платону Спарту, приречена на постійну агресію. Воєнні перемоги призведуть до накопичення колосального багатства, а потім його зосередження у руках невеличкої купки можновладців. Враховуючи те, що в молодості «тимократический человек с презрением относиться к деньгам, но, чем старше он становится, тем больше он их любит», деградація тимократії у олігархічний лад неминуча. «Ни одна перемена не происходит у юноши с такой быстротой и силой, как превращение любви к почестям в любовь к деньгам». У нас, які пережили катастрофу мілітаризованої радянської держави і в той же час перетворилися у будівників «світлого капіталістичного сьогодення», є можливість переконатися у правоті вищесказаного.
Наступну за тимократією олігархію Платон визначає як лад, заснований на майновому цензі, де при владі стоять багаті, а бідняки не беруть участі у правлінні. В олігархії правлять бал гонитва за наживою та нерівність, на трон зводяться жадібність і користолюбство. «Олігархічна людина» не допустить жодних інших міркувань, маючи на увазі лише примноження своїх скромних коштів. Окрім багатства й багатіїв, ніщо не буде викликати в неї захоплення й шанування, а її честолюбство буде спрямоване лише на корисливість і на усе те, що до цього призводить. Однак, олігархію губить «ненасытная погоня за предполагаемым благом, состоящим в том, что нужно быть как можно богаче», – попереджає сьогоднішніх нуворишів античний мислитель, а звертаючись до нас, застерігає: «Олигархи, стоящие у власти не захотят ограничивать законом распущенность молодых людей и запрещать им расточать и губить свое состояние: напротив, правители будут скупать им имущество или давать им под проценты ссуду, чтобы самим стать еще богаче и могущественнее». Отже, олігархію погубить ненаситне прагнення до багатства й зневага до всього, окрім наживи.
І все ж, олігархія, на думку Платона, лад кращий, аніж демократія – «пістрявий устрій», де усе дозволено, сумбурно, хаотично, де виходять назовні ниці інстинкти натовпу, що використовуються демагогами. Здавалося б, це найкращий державний лад – відзначає філософ: «Словно ткань, испещренная всеми цветами, так и этот строй, испещренный разнообразными нравами, может показаться всего прекраснее. Вероятно, многие, подобно женщинам и детям, любующимся всем пестрым, решат, что он лучше всех». Демократія уявляється філософу ринком, де торгують різноманітними правліннями і де можна вибрати те, що подобається, а зробивши свій вибір, заснувати свою державу. «Кроме этого в демократическом государстве нет никакой надобности принимать участие в управлении, даже если ты к этому способен; не обязательно и подчиняться, если ты не желаешь, или воевать, когда другие воюют, или соблюдать, подобно другим, условия мира, если ты мира не жаждешь. И, опять-таки, если какой-нибудь закон запрещает тебе управлять или судить, ты все же можешь управлять и судить, если тебе это придет в голову. Разве не чудесна и соблазнительна подобная жизнь?» (Чи не так, іронію філософа багаторазово підсилює гротеск нашої сьогоднішньої політичної ситуації?)
Платон ще й ще раз нагадує нам про небезпеку зваби демократією – ладом, на перший погляд «приятным и разнообразным», однак «не имеющим должного управления», який здатний породити владу некомпетентних демагогів і має на увазі під рівністю «всего лишь уравнивание равных и неравных».
Надзвичайно корисним може бути для нас і висновок філософа про те, що будь-який державний лад гине через зловживання своїми основами. Подібно до того, як тимократію гублять військові успіхи, а олігархію – багатство, демократію губить благо, до якого вона ненаситно прагне: зловживання свободою і зневага до усього іншого спотворює демократію і підготовлює потребу в тиранії: «Правители в демократии кончат тем, что перестанут считаться даже с законами – писанными и неписанными, – чтобы уже ни у кого и ни в чем не было над ними власти. Именно из этого правления, такого прекрасного и по-юношески дерзкого, и вырастает тирания». Демократія «упивается свободой», – саме такий діагноз ставить філософ спробам створити державу, засновану на правлінні більшості. Усе надмірне зазвичай викликає різку зміну у протилежний бік. А отже, й надмірна свобода, мабуть, для держави обертається ні чим іншим, як надзвичайним рабством. «Иначе говоря, из крайней свободы возникает величайшее и жесточайшее рабство». Треба відзначити, що дана закономірність неодноразово була підтверджена історією.
Засвоївши цей урок на власному гіркому досвіді, народи, які сьогодні прийнято називати цивілізованими, прийшли до розуміння демократії як диктатури закону. Чи не час і нам, обминаючи експерименти над формами правління та формуванням заданих масових настроїв, замість нескінченних пошуків виграшних комбінацій та рокіровок, прислухатися до мудрої поради древніх: державою мають правити філософи; в усіх інших випадках правління має здійснюватися через закон.
Звертаючись до досвіду Платона та інших видатних мислителів давнини, нам, однак, не слід забувати, що їхні політичні ідеали – це не рекомендації для перетворення у дійсність, а привід для наукової дискусії.
