Не пригадаю за 15 років роботи в «Одеських вістях», щоб хоч один номер газети виходив без участі Віктора Івановича Мамонтова. Нариси, статті, кореспонденції, інтерв’ю, інформаційні замітки… Усі жанри підвладні його перу. А ще керівництво мережею власкорів газети, читання їхніх матеріалів. А ще відповідальність за передплату газети. А ще… ліричні вірші, пісні, гуморески, фейлетони, оповідання, повісті, упорядкування тематичних збірників, їх редагування. А ще… організація тематичних заходів, робота з творчим активом газети.
Він провадить велику громадську роботу – член президії обласної Ради ветеранів, правління обласної організації Червоного Хреста України, правління обласної організації Національної спілки журналістів, член Міжнародної Асоціації письменників баталістів і мариністів тощо. Нагороджений орденами «За службу Родине», «За заслуги».
Познайомився я з Віктором Івановичем досить давно. Задовго до спільної роботи в «Одеських вістях». Симпатичний майор, а потім підполковник і полковник Мамонтов по приїзді до Одеси став автором редакції художньої літератури республіканського видавництва «Маяк», де довелося працювати й мені, а трохи згодом і я наважився зайти зі своїми віршами до редакції окружної газети «Защитник Родины», де працював Віктор Мамонтов.
На віршах ми і зійшлися. Якось Віктор Іванович попросив мене переглянути його віршовані рядки, допомогти «прополоти». Трохи згодом я став видавничим редактором його збірки «Мотив судьбы». Уже в часи незалежності України ця збірка здобула високу оцінку літературної громадськості.
З тих часів запам’яталося:
«Не оживить бы пошлое…
Не похвалить бы гаденькое,
Не подстелить бы гладенькое,
Не возродить киношное,
Не влезть бы в скоморошное!»
Актуально звучать рядки. Чи не так?
Хотілося б кілька слів сказати про громадянську сміливість полковника В. Мамонтова, про його щиру любов до рідної землі, зацікавленість історією України.
Співпрацюючи з відділом культури газети «Защитник Родины», у мене виникла ідея дати серію матеріалів про історію Збройних Сил СРСР, починаючи з глибокої давнини. Зрозуміло, що хотілося використати багатющий місцевий матеріал. До Одеського військового округу входило кілька областей, Молдавія. Увесь козацький край! У завідувача відділу культури, тоді, здається, майора Антона Михайлевського знайшовся календар з портретами найвідоміших українських гетьманів. Були там і Мазепа, і Полуботок… Вирішили давати розповіді про гетьманів по черзі: одну подачу готує Антон Михайлевський, другу я. Так вийшло кілька номерів… З благословення відповідального редактора газети полковника В.І. Мамонтова. Та потім зі зрозумілих причин нариси перестали друкувати. Публікування нарисів про українських військових та державних діячів ми разом відновили в «Одеських вістях». Але це вже було за інших обставин…
Тут доречно б згадати, що формувався Віктор Іванович як творча особистість під впливом видатного українського письменника і журналіста Василя Симоненка. Про це я зовсім випадково прочитав у часопису «Дніпро» за 1994 рік. Василь Симоненко листувався зі своїм двоюрідним братом Олексієм Щербанем тоді, коли той навчався на факультеті журналістики Львівського вищого військово-політичного училища (у 1959 – 1963 рр.), де «гриз граніт науки» і Віктор Мамонтов. Олексій Щербань не показував друзям листи, які відсилав до брата Василя, але, напевно, він повідомляв у них якісь значні подробиці про однокурсників.
Василь Симоненко відповідав з Черкас: «Віват Старостіну, Мамонтову і всім твоїм колегам по службі. Хотів би побувати на вашій прес-конференції». Або: «Мамонтова теж намагатимуся втиснути в газету. Підбадьор його, скажи, що гонорар заплатимо добрячий – вистачить на повну склянку гарбузового насіння».
І якщо маємо таке документальне підтвердження творчої співдружності витязя української поезії В. Симоненка та військового журналіста В. Мамонтова, то й нині маємо досить підстав говорити про навчання молодих газетярів, цивільних і військових, у старійшини одеської журналістики, автора багатьох книжок. Ось, наприклад, зізнання журналістів нинішньої газети «Слава і Честь»:
«Сотні журналістів з гордістю називають себе учнями Мамонтова. І ми також, як і багато наших колег, з вдячністю згадуємо службу під Вашим началом в «Защитнике Родины». Легко й цікаво тоді працювалося. Творчі вдачі, цілеспрямований, постійно в пошуку. Ви й підлеглим прищеплювали ці якості, навчали майстерності і життєвій мудрості».
Чесно кажучи, не віриться, що у Віктора Івановича Мамонтова солідний ювілей. Він завжди енергійний, по-спортивному підтягнутий, діловитий. В чому секрет творчої молодості? У відповідь він процитував вірш «Планета» зі збірки, яку я редагував:
«А я не искал свою Вегу
В туманной космическоймгле.
Гуляя по первому снегу,
Я встретил ее на Земле.
Дням счет ведет Новая эра,
Планете от бурь горячо.
А Вега – по имени Вера –
Склонилась ко мне на плечо».
Тепер зрозуміло: коли ти кохаєш і тебе кохають, і, по-військовому кажучи, у тебе забезпечені тили, тоді ти завжди молодий і все встигаєш зробити.
То скільки ж років Віктору Івановичу Мамонтову? А хто його знає. Потрібно запитати у ліричної героїні його віршів.
