ВОЄВОДА, УКРАЇНСЬКИЙ ПОЛКОВОДЕЦЬ
Ім’я цього полководця (другої половини ІХ століття) зринає з просвітку віків завдяки літописам та легендам. І можна лише дивуватися з того, що досі ніхто навіть не намагався зіткати з тих уривчастих відомостей, що дійшли до нас, більш-менш цілісний образ цього воєводи, завдяки подвигові якого в 968 році Київ було врятовано від навали печенігів. Навали, яка могла призвести до цілковитого зруйнування міста і винищення його жителів.
Того літа ситуація для Стародавньої України складалася трагічно. Це був перший наступ печенігів на українську столицю. Стародавні українці ще погано були ознайомлені зі звичаями цих степовиків, із тактикою ведення бою печенізького союзу тюркських кочових племен, які доти, упродовж VІІІ – першої половини ІХ століть кочували десь у межиріччі Волги і Яїку (Уралу). У ті часи походів на землі наших предків печеніги не здійснювали і, можливо, давні українці так і розійшлися б із ними у часі і просторі. Але, не маючи сили протистояти своїм давнім ворогам, огузам та хозарам, значна частина печенігів змушена була поступово переселятися в степи Північного Причорномор’я, утворюючи тут самостійний союз племен, не залежний від того об’єднання, котре ще залишалося по заволзьких степах.
Ясна річ, утверджуватися на цих землях їм, як і будь-яким іншим кочівникам, котрі не могли існувати без нападів, без грабунків своїх осідлих, а отже й заможніших, економічно розвиненіших сусідів, доводилося в постійних походах і битвах. Перше більш-менш значне, історично засвідчене вторгнення печенігів в Русь-Україну відбулося 915 року, за князя Ігоря. Щоправда, схоже, що тоді значних битв не відбувалося, оскільки метою походу була не Русь-Україна, а Дунай, на берегах якого вони мали виступати на боці візантійців у війні з болгарами. Нестор-Літописець говорить про це так: «В літо 6423 (915) вперше прийшли на Руську землю печеніги і, заключивши мир з Ігорем, пішли до Дунаю».
Відомо, що згодом печенізькі загони не раз нападали на Русь-Україну, але, як уже мовилося, вперше підступили під стіни Києва лише в 968 році. І тільки цим фактом можна виправдати дане твердження Нестора-Літописця, автора «Повісті врем’яних літ», адже відомо, що вперше вони все ж таки прийшли ще за 53 роки до цього нападу. Літописець сам сповіщав про це в записі за 915 рік. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що Великий князь Київський Святослав з основною воїнською силою своєю перебував у цей час у поході, на Дунаї. Загалом похід удався: князь переміг армію болгар і зумів захопити 80 міст, розташованих по обидва боки Дунаю.
Та поки цей давньоукраїнський полководець спізнавав слави по землях чужинців, під стіни власної столиці, в якій володарювала тоді його мати, Велика княгиня Ольга (опікуючись при цьому трьома його синами, внуками своїми, княжичами Ярополком, Олегом та Володимиром), підступила орда степовиків. «І обступили печеніги город силою великою, – сповіщає нас літописець, – і стали кількістю незчисленною побіля города, і не можна було ні вилізти з города, ні вість послати. І знемагали люди від голоду і без води».
З обставин, які вимальовуються в літописі, стає зрозуміло, що, взявши Київ в облогу, печеніги контролювали лише правобережну частину Дніпра, відрізавши киян від самої ріки. Але в цей час на лівому узбережжі формувалася дружина воєводи Претвича, котра, очевидно, готувалася не допустити переправи печенігів на свій берег, з виходом їх на поселення Чернігівського князівства. «І зібралися люди протилежного боку Дніпра, і стояли в лодіях на тому березі, і не можна було жодному з них проникнути в Київ, ані з города до них». У столиці знали, що по той бік Дніпра зібралося військо і дуже розраховували на нього, хоча й розуміли, що для розгрому орди його не вистачить. Тобто до часу полки Претвича залишалися лише психологічною підтримкою киян.
Оскільки основні сили воїнства українського були або в поході, з князем Святославом, або ж складали гарнізон Києва, з цього логічно випливало, що під орудою воєводи Претвича перебували лише невеликий загін дружинників та загін ополченців. І військо це було нечисленним, погано озброєним і навченим. Тобто іти з таким воїнством у наступ на величезну орду печенігів не мало сенсу, треба було чекати повернення Святослава. І все ж таки Претвич, цей, безсумнівно, хоробрий і мужній, з талантом психолога і рисами військового авантюриста, полководець пробився до міських воріт! Сталося це завдяки подвигові якогось молодого киянина, який трішечки знав печенізьку мову і який викликався пройти до воєводи Претвича. Становище обложених у місті ускладнилося на цей час на стільки, що, благословляючи юного воїна на вилазку в стан ворога, кияни наказали йому передати Претвичу: «Коли не підійдете ранком до города, змушені будемо здатися печенігам».
На превеликий жаль, імені цього молодого земляка свого невдячні кияни не запам’ятали. А шкода. Подвиг його можна вважати класичним, як класичним міг би стати і пам’ятник йому на одному з київських пагорбів. Він непомітно спустився фортечною стіною, і переходячи від вогнища до вогнища, за якими сиділи вартові, запитував чи не бачили вони десь тут коня. Запитання було абсурдним: станом і поза ним блукали тисячі коней. А чи бачив хтось із них «нічийного» відв’язаного коня? На це запитання ніхто й не відповідав, а просто відмахувалися: іди, мовляв, шукай. І лише коли печеніги побачили, що цей воїн, якого досі вони мали за свого, забрів у Дніпро – кинулися услід за ним, почали обстрілювати з луків. Але й тут парубійко виявив мужність і силу волі: під обстрілом він зумів відплисти від берега, подолати широководий Дніпро і постати перед воєводою Претвичем.
Воєводі було над чим подумати. Сили для того, щоб розпочати битву з половцями, у нього не було. Водночас, він не міг не відгукнутися на поклик княгині Ольги, поклик киян. Літописець пояснював його ризиковану операцію тим, що воєвода злякався Святослава: «А коли цього не зробимо, Святослав нас усіх погубить». Але схоже, що це пояснення на совісті самого літописця. Звичайно, страх перед суворістю Великого князя був, але пояснювати сміливий рейд Претвича лише його страхом перед князем… Тим паче, що князь зрозумів би, що сил у воєводи було замало.
А план його дійсно був одчайдушним: на світанку підійти на човнах до Києва, висадитися, прорватися до міста і врятувати княгиню Ольгу та її внуків-княжичів. Тобто, згідно з первісним задумом, йшлося поки що лише про врятування княгині та її внуків, а не про врятування всього міста, його захисників. Велика кількість човнів, а ще – ревище сурм, якими Претвич наказав супроводжувати цей похід (у відповідь засурмили зі стін Києва) справили на печенігів досить сильне враження. Той загін печенігів, що мав дати русичам-українцям бій прямо на березі Дніпра, почав розбігатися. Скориставшись з цього, загін воїнів-киян пробився з міста до берега і княгиня Ольга та сини Святославові негайно були переправлені на човні.
Здавалося б, рейд удався і Претвич міг відводити свій загін на Лівобережжя. Але, реально оцінивши обстановку, воєвода вирішив не поспішати. Остаточно розсіявши узбережний загін печенігів, українці зайняли оборону і дали змогу киянам поповнювати свої запаси води та переправляти в місто продовольство, яке привезли з собою. Все ще перебуваючи в паніці, печеніги воліли не встрявати в бій, а достеменно з’ясувати, що відбувається. До Києва вони підступили тільки тому, що були впевнені: князь Святослав усе ще десь за Дунаєм. Але що ж тоді за військо прорвалося до міста?
Один із печенізьких князів, імені якого літописець не назвав, вступив із Претвичем у переговори. Коли він запитав воєводу, що за військо той привів, Претвич відповів, що це військо з того боку Дніпра. Ну, князь і сам розумів, що воно з того боку. Але звідки воно взялося? Тобто його цікавило: це військо Святослава чи якесь інше? «А чи не князь ти?» – запитав він Претвича. Якби воєвода назвався князем Святославом, це одразу ж викликало б у печенізького князя підозру. Крім того, хтось із печенігів міг знати Святослава в лице.
Але Претвич повівся мудріше. Він сказав, що він лише воєвода Великого князя Святослава. І що він привів передовий загін, котрий поспішав на допомогу місту. Проте основні сили Святослава уже на підході. «Я прийшов із сторожею, а за мною іде воїнів безліч».
Так, печеніги мали досить сил, щоб перебити загін десантників Претвича, але вони розуміли, що тоді вже князь Святослав не лише розгромить їх військо під стінами своєї столиці, але й піде громити їх степові стійбища. І пощади їм не буде. Отож, про всяк випадок, той князь, що вступив в переговори з Претвичем, вирішив здобути в його особі друга. Він не просто відвів свої війська за річку Либідь, але й подарував Претвичу коня, шаблю та колчан зі стрілами.
Претвич теж у боргу не залишився: подарував печенізькому воїтелеві, що мав – кольчугу, щит і меч. Ці переговори дозволяли киянам вигравати час та переправляти на той берег хворих і поранених, запасатися продовольством. Але довго так тривати не могло. Розвідка печенігів, очевидно, доповіла їх ватагові, що ніякого значного війська поблизу не видно. Тому ординці хоча й відійшли від стін міста, але продовжували контролювати його околиці, очікуючи: прийде Святослав, чи таки не прийде? А в цей час гінці воєводи Претвича, послані ним ще, мабуть, до появи киянина, долали відстань від Дніпра до Дунаю.
Поки воїни Святослава прибули в Україну, печеніги вже освоїлися тут, прижилися і схоже, що їм тут навіть сподобалося. Ось тільки українцям сусідство їх не подобалося. Пробившись до Києва, Святослав об’єднав своє загартоване в битвах і походах військо з загоном воєводи Претвича та київським гарнізоном, і погнав печенігів у степи. «І зібрав воїв, – лаконічно сповіщає про ці події Нестор-Літописець, – і прогнав печенігів у поле, і настав мир». Його б вустами, як то кажуть…
Як саме винагородив Великий князь Святослав свого одчайдушно-хороброго воєводу Претвича, про це ми можемо лише здогадуватися. Подальша доля Претвича теж не відома. Літописці чомусь одразу ж забули про нього. Адже не князь, а всього лиш воєвода. Їм же годилося описувати діяння князів.
Відомо, що вже наступного, 969 року, поховавши матір свою, княгиню Ольгу, Великий князь Святослав вирушив до Дунаю, до своєї південної чи то резиденції, чи вже й столиці – Переяславця. Цілком можливо, що одним із загонів його війська командував відважний полководець, воєвода Претвич, рятівник княгині Ольги, князів Ярополка, Олега та Володимира; рятівник Києва.
