Майже до останніх днів існування СРСР тема голодомору, як комуністичного геноциду проти українського народу, була забороненою, комуністична цензура не пропускала до публікації жодного дослідження на цю тему, жодного зібрання документальних свідчень та свідчень очевидців. Одначе остаточно приховати трагічну правду про голодо-геноцид проти українського народу комуністичному режимові все ж таки не вдалося і вже в 1991 році, одразу після проголошення незалежності України, з’являється фундаментальна праця “33-й. Голод. Народна книга-меморіал”, в якій опубліковано імена багатьох жертв голодомору, жахливі і незаперечні свідчення того, що голодомор цей було організовано комуністами штучно і цілком свідомо.
Оскільки в кожному регіоні України вже діяли групи науковців та краєзнавців-ентузіастів, які глибинно досліджували цей трагічний період в історії українського народу, то в червні 1992 року в Києві відбувся Установчий з’їзд громадської організації “Асоціація дослідників голодомору-геноциду в 1932 – 1933 роках в Україні”. Основною метою діяльності Асоціації, яку її засновники статутно задекларували рішенням свого з’їзду, було: дослідити та зберегти в історичній пам’яті народу одну з найтрагічніших сторінок історії – голодомору 1932 – 1933, а також голоду 1921 – 1923 та 1946 – 1947 років в Україні.
Ініціаторами створення цієї дослідницької Асоціації виявилися український письменник В. Маняк та його дружина, журналістка Л. Коваленко-Маняк, а членами організації стали понад 700 науковців, літераторів, журналістів та краєзнавців з усіх куточків України. Після передчасної смерті подружжя Маняків (вони загинули в автомобільній катастрофі), на чолі Асоціації став відомий український правозахисник Левко Лук’яненко, який очолює її і в наші дні.
За час існування Асоціації дослідників голодоморів в Україні її активістами видано низку книжок та опубліковано десятки досліджень в періодиці, серед яких варто згадати книги: “Голодомори в Україні. 1921 – 1923, 1932 – 1933, 1946 – 1947. Злочини проти народу”, “Голод 1932 – 1933 років в Україні: причини та наслідки”, публікації “Бодай те лихо не верталось”, “Ми затялися: полинів не буде...” та кілька інших. Крім того, членами Асоціації та її прихильниками впорядковано десятки цвинтарів, на яких поховані жертви голодоморів, встановлено пам’ятні хрести і знаки. Підготовлено до видання кілька збірників архівних документів та матеріалів, а також записаних дослідниками свідчень очевидців; проведено низку наукових конференцій та мітингів, на яких вшановано пам’ять загиблих від голодомору; а в вересні 1993 року на Михайлівській площі у Києві відкрито пам’ятний знак жертвам голодомору 1932 – 1933 років в Україні”.
До свого п’ятнадцятирічного ювілею члени Асоціації прийшли з усвідомленням того, що вони чимало зробили для увічнення в історичній пам’яті голодо-геноциду проти українського народу. Одначе робота ця не припиняється: в архівах КДБ, Компартії СРСР та в спогадах людей, які пережили страхіття голодомору, все ще приховується чимало вражаючих фактів історії, які треба виявити... осмислити та опублікувати. Саме на це і націлена діяльність Асоціації дослідників голодоморів в Україні.
