УКРАЇНСЬКИЙ ПОЛКОВОДЕЦЬ, ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ РУСІ-УКРАЇНИ
До постаті Великого князя Олега деякі дослідники ставляться з упередженням. Одним не хочеться возвеличувати його з огляду на те, що за походженням своїм він, безсумнівно, є варягом, тобто норманом; а серед великих правителів Київських хотілося б знати лише слов’ян; інші не бажають пробачити підступності, з якою Олег (по-давньоскандинавському – Helgi) захопив владу в Києві, убивши – якщо вірити літописам, – князів Аскольда і Діра, останніх з династії Кийовичів, тобто нащадків Кия.
На політичній арені Стародавньої України Олег з’явився досить несподівано. Коли 879 року в Новгороді помер конунг Рюрик (у давньоскандинавських хроніках – Hroerekr), прямий спадкоємець його – Ігор (Ingvarr) Рюрикович був іще дитям, і, щоб зберегти спадкоємність престолу, князь Рюрик віддав його під опіку Олега, із роду Рюриків, з умовою, що той виступатиме в ролі регента при маленькому князеві і передасть йому владу, щойно той досягне повноліття. “У рік 879, – повідомляє літописець Нестор, – помер Рюрик. Княжіння своє він передав Олегові, що був з його роду, віддавши йому на руки сина свого Ігоря, бо той був дуже малий”.
Щоправда, дехто з дослідників намагається поставити приналежність Олега до роду Рюриків під сумнів, вважаючи, що він був усього лиш одним із наближених князя, який, скориставшись ситуацією, авантюрно захопив владу в Новгороді й почав правити, прикриваючись регентством над Ігорем. Але в це важко повірити, бо, якби новгородський престол Олег справді захопив, то навряд чи наважився б так швидко залишити це місто і землю новгородську, вирушаючи на завоювання інших земель; та й з набором дружини виникли б великі проблеми, оскільки йшлося про воїнів з багатьох племен, що були підпорядковані Новгороду, або ж перебували в союзі з його князями.
Критично аналізуючи норманську концепцію літописця Нестора і пізнішого редактора літопису, якогось Ладожанина, академік Б. Рибаков пише: “Творцеві цієї протиприродної концепції не потрібні були ні генеалогія, ні хронологія. ...Генеалогія виявилася, як це давно доведено, примітивно штучною: Рюрик – родоначальник династії, Ігор – син його, а Олег – родич. Хоча письменник, котрий у часі стояв ближче за всіх до цих діячів, – Іаков Мніх, що прославляв Ярослава Мудрого, розпочинає нову династію київських князів (після Кийовичів) з Ігоря Старого (помер в 945), зневажаючи при цьому короткочасного узурпатора Олега і не вважаючи за потрібне згадувати “находника” (тобто нападника, мандрівного найманця) Рюрика, що так і не добувся до Києва. Під пером же редактора 1118 р. Ігор став сином Рюрика”.
Як бачимо, полеміка постає досить гострою і, судячи з усього, в ХХІ столітті вона не згасне.
Так ось, заволодівши Новгородом, князь Олег відчув, що тепер під орудою його – сила, з котрою він може не лише підкоряти інші слов’янські землі і племена, але й розширити свою державу до південних морів. Та, щоб мріяти про утворення подібної імперії, треба було володіти не новгородським, а київським престолом. Й ось тоді, мабуть, під гаслами боротьби проти Візантійської імперії Олег формує велике військо, залучаючи під його штандарти воїнів усіх навколишніх племен, і ядро котрого, безперечно, становили нормани.
“Рік 882, – повідомляє “Повість врем’яних літ”. – Вирушив Олег у похід, взявши багато своїх воїнів – варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів. І прийшов він до Смоленська з кривичами, і взяв город Смоленськ, і посадив у ньому правителя свого. Звідти рушив він униз по Дніпру і, прийшовши, узяв місто Любеч і посадив правителя свого”.
Запровадивши контроль над кількома вузловими подніпровськими містами, Олег відчув себе справжнім конунгом і почав мрійливо поглядати в бік Києва. А стольний град, мрія всіх удільних князів, уже був поруч. Принаймні тепер він уже не здавався таким недосяжним, як колись, коли доводилося поглядати на нього з Новгорода.
Прибувши до Києва на бойових човнах, він частину своєї флотилії наказав заховати десь у протоках, між островами, а з невеликим загоном підійшов до самого центру Києва. Але й тут значну частину своїх воїнів заховав у прибережних хащах та в човнах, і лише тоді послав гінця до Аскольда та Діра, котрі “удвох княжили”. Добувшись до резиденції князів, гонець повідомив, що прибули купці, котрі ідуть у Візантію, і що серед них є рідня князя Олега, яка просить провідати її. Виключно з поваги до князя Олега та роду Рюриків (Ігоря – сина Рюрика), Аскольд і Дір прибули на схил Дніпра, на місце зустрічі з купцями, гадаючи, що трапилася нагода засвідчити свою повагу. Проте воїни Олега оточили їх, перебили невеличкий загін супроводу й тут-таки вбили їх обох.
Але, перш ніж воїни посікли мечами самих князів, Олег нібито особисто зачитав їм вирок: “Ви оба не є князі, ні роду княжого. А я єсть роду княжого, – і тут винесли малого Ігоря, сина Рюрика. – А це – син Рюриків”.
Вбивши Аскольда і Діра, нападники віднесли тіло Аскольда на гору, яка нині зветься Угорською. З часом на тій могилі боярин Ольма поставив церкву Святого Миколи Мирлікійського. Діра ж поховали за церквою Святої Орини. “І сів Олег князювати в Києві, – завершує цю драму літописець, – і мовив Олег: “Хай буде се мати городам руським”. Мовлено досить образно, незалежно від того, кому насправді належать ці слова: князеві чи літописцеві.
Неминуче виникає і таке питання: чому ж кияни спокійно, без бунту і ненависті, сприйняли загибель своїх правителів і визнали якогось прийшлого варяга? По-перше, все відбулося так раптово, що, поки кияни приходили до тями, правління в державі опинилося в руках Олега та його “кращих мужів”, а на всіх вузлових стратегічних пунктах уже панувала дружина нового князя. Та й можна не сумніватися, що ще задовго до візиту до Києва кияни вже знали про появу на Сіверщині новгородського князя, який прагне об’єднати всі землі русичів в єдину державу й остаточно поставити на місце давнього суперника Русі – Візантію. Тобто, цілком очевидно, що задовго до “набігу” на Київ самого князя, його агентура вже готувала киян до появи нового володаря. До того ж відомо, що сам Аскольд запрошував до себе загони варягів-найманців, отже якась кількість цих жорстоких, але вправних у бою чужоземців на той час уже жила в Києві. Й оскільки бою не зафіксовано, то з цього випливає, що вікінги перейшли на бік Олега без опору. Вони і надалі залишалися надійною опорою Великого князя, становлячи основу тієї “двірцевої гвардії”, про яку писав ще арабський мандрівник Ахмед ібн-Фадлан (перша половина Х ст.): “У руського володаря такий звичай, що з ним, на його дворі, живе 400 хоробрих товаришів і вірних людей, що разом із ним умирають і йдуть на смерть за нього”.
Похід, до якого Олег так старанно готувався і який, безсумнівно, сприймав, як найважливіший військовий захід свого життя, вдалося здійснити 907 року. Чи існувала якась формальна підстава для нападу на Візантію? Можна припустити, що нею стало невиконання Візантією умов договору між імператором Михаїлом та київським князем Аскольдом (860 р.), згідно з яким візантійці мали сплачувати давньоукраїнцям данину.
Час, що минув від дня його появи в Києві, конунг Олег не марнував. Склад його війська – а літописець говорить, що до нього входили загони варягів, словен, чуді, кривичів, мері, полян, сіверян, древлян, радимичів, хорватів, дулібів і тиверців – свідчить, що цьому походові теж передувала велика дипломатична й пропагандистська діяльність Олега та його оточення. Сформувати армію з військ, зібраних на такій величезній території, було непросто. Та й щоб з’єднати її під Києвом й утримувати під час походу, потрібно було мати могутній економічний потенціал. І той факт, що до Царгорода вирушала армада з 2 тисяч кораблів, свідчить сам за себе. Крім того, велике військо добувалося до Візантії кінно.
Увійти до бухти Золотий Ріг (Суд) Олегові не вдалося. Візантійці давно звели на берегах бухти фортечні вежі зі спеціальними механізмами, завдяки яким сторожа натягувала через бухту величезний ланцюг, що перегороджував шлях ворожим кораблям. Він, цей бісів ланцюг, і завадив українцям підійти під самі стіни. Проте князя Олега це не зупинило. Він звелів воїнам витягти човни на берег і поставити їх на спеціальні колісні котки. Дочекавшись попутного вітру, воїни підняли вітрила, і човни перетворилися на небачену досі візантійцями флотилію вітрильних візків.
Проте, чи можна було рухатися на човнах, під вітрилами, у напрямку Константинополя – дослідники ще сперечаються. Але що наші пращури здавна використовували котки для переміщення човнів з однієї ріки на іншу, або для того, щоб обминати пороги – то це факт відомий.
“І попустошив він, – Олег, тобто, говорить літописець, – довкола міста, і вчинив убивство багатьох греків. А котрих брали, як полонених, то одних вони посікли, других мучили, інших же розстрілювали. І багато іншого зла творили руси грекам, як ото звичайно вороги творять”.
Дехто з дослідників, як, наприклад, академік Б. Рибаков, намагаються переконувати нас і себе, що жорстокість русичам була невластивою, що подібні погроми і знущання над полоненими – справа рук варягів, у котрих такі вже давні жорстокі звичаї поводження з ворогами. Проте не дуже покладаймося на подібні завіряння. Війна є війна, і пращури наші вривалися в чужі землі і міста не для того, щоб розпитувати господарів про життя-буття та проголошувати тости.
Зрозумівши, що Царгород обложено великою і безжалісною силою, і що допомоги чекати нізвідки, імператори-співправителі Візантії Лев VI та Олександр звернулися до Олега з проханням не знищувати міста, а вдатися до переговорів, щоб домовитися про контрибуцію. Оскільки Олегові теж не дуже хотілося втрачати під стінами Константинополя тисячі й тисячі воїнів, угоди було досягнуто досить швидко, й умови її цілком влаштовували не лише князя та його наближених, але й усе воїнство, – всю Русь-Україну. “Звелів Олег дати данину на дві тисячі кораблів... І погодилися з цим греки, і стали греки просити миру, щоб не воював грецької землі. Олег же, трішки відійшовши від столиці, розпочав переговори відносно миру з грецькими царями Леоном та Олександром” (“Повість врем’яних літ”). До речі, саме в тексті угоди між Україною та Візантією уперше письмово згадуються міста Чернігів та Переяслав. А ще – вона, угода ця, й досі залишається найдавнішим дипломатичним документом, котрий, завдяки тому, що Нестор Літописець подав його у своїй “Повісті врем’яних літ”, дійшов до нас, до наших часів.
“І повернувся Олег до Києва, – повідомляє Нестор, – несучи золото, і паволоки, й овочі, і вина, і всілякі коштовності”. Ось так. А ще, додамо від себе, що повернувся він до Києва переможцем Непереможної Візантії, полководцем, котрий “прибив щит на воротах Царгорода”; всенародним героєм. Втім, ні слава, ні почесті не завадили автору Новгородського літопису називати його всього лиш воєводою неповнолітнього князя Ігоря, котрий правив від імені свого князя. Що ж, певна логіка в цьому твердженні проглядається. Але все ж таки реальним правителем був він, і це теж факт.
Міг пишатися конунг Олег не лише викупом, але й надзвичайно вигідним договором з Візантією. Згідно з його статтями Візантійська імперія мала щорічно сплачувати Русі-Україні значну данину, купці українські здобули право безмитної торгівлі в Константинополі, а посли князя, що прибували до Візантії, відтепер забезпечувалися провіантом і всім необхідним для життя й виконання своїх обов’язків.
Цікаво й те, що імператори Лев VI та Олександр поклялися дотримуватися умов цього договору, цілуючи хрест, а Олег і наближені його присягалися іменами своїх язичницьких богів Перуна та Волоса (Велесом), а також... честю своєї зброї. Свідченням вірності присязі може слугувати той факт, що в 911 році візантійці підтвердили умови цього договору. Виконуючи один із його пунктів, загін українців висаджувався разом із візантійцями на острів Кріт, щоб звільнити його від арабів.
Ця, зовнішньополітична, перемога допомогла князеві Олегу зосередити зусилля на подальшому формуванні своєї держави. Найпершим здобутком його було те, що він зумів об’єднати всі слов’янські міста і території, всі племена, що жили упродовж Дніпра – великого водного шляху. Цікаво, що, підкоряючи те чи інше плем’я, Олег намагався не пригнічувати його тяжкою даниною, для нього основним була не данина, а підпорядкування. Не раби потрібні були йому по навколишніх слов’янських землях, а співгромадяни великої слов’янської держави.
Важливо й те, що Олег почав зміцнювати південно-східні степові кордони, розбудовуючи по них систему фортець.
Майже всі, хто коли-небудь звертався до часів правління Олега, “Великого князя руського”, як було записано в договорі з Візантією, завершували опис його походів поверненням із Царгорода, забуваючи при цьому про ще один його визначний похід – на Каспійське море, на територію теперішніх Ірану, Азербайджану та Дагестану. Цього разу Олег спорядив 500 кораблів, екіпаж кожного з яких сягав до ста воїнів-мореплавців. Тобто, як бачимо, це вже були не човни, а справжні бойові кораблі. Не виключено, що якась частина війська просувалася кінно, суходолом, забезпечуючи безпеку флотилії з боку гір і степів.
Перемагаючи всі чужинські кораблі, які траплялися їм на шляху, українці висадилися у Персії і здобули кілька перемог та захопили кілька міст. Одначе під час повернення – з полоненими і здобиччю – додому, воїни Олега були атаковані хозарами. Судячи з усього, напад цей був несподіваним, можливо, тоді, коли військо, залишивши човни, спочивало десь на березі, пируючи та згадуючи свої подвиги. Битва видалася жорстокою. Цілком здолати русичів-українців хозарам не вдалося, але значну частину свого воїнства Олег втратив саме під мечами хозарів.
Достеменних відомостей щодо того, коли і як помер Великий князь Олег, і де похований – не існує. За легендою, яку оповів нам літописець Нестор, князь нібито помер так, як заповідали йому волхви: тобто прийняв смерть від свого коня. Повіривши цьому пророкуванню, Олег нібито чотири роки не сідав і, взагалі, не бачив свого улюбленого бойового коня. Але, дізнавшись, що кінь сконав, не стримався і поїхав на те місце, де лежав кістяк. Насміхаючись над пророцтвом волхвів, князь ступив ногою на череп і не помітив, як із нього виповзла змія... Нічого тут не вдієш: аби тільки не вводили в оману літописці, а волхви завжди пророкують святу правду.
Вірити чи не вірити цій легенді – то вже справа віри і фантазії кожного з нас. Дослідники вважають, що Олег помер орієнтовно між 912 і 915 роками (згідно з Новгородським літописом – у 922 р.), і похований у Києві. Існує навіть версія, що нащадок його, князь Ярослав Мудрий, нібито наказав вийняти кістки Олега з могили, охрестити їх і, вже як християнина, поховати під Десятинною церквою. Одначе не всі давні хроністи й історики згодні з версією “київського поховання” Олега. Автор “Новгородського літопису” впевнений, що незадовго до смерті Олег повернувся спочатку до Новгорода, а звідти – до Ладоги, де помер і похований: “Єсть могила його в Ладозе” – лаконічно запевняє він нас. Бо й справді, повернувшись із перського походу, Олег чомусь зникає з державного і політичного життя стародавньої України, з поля зору хроністів і, схоже, що, дійсно, повернувся до Ладоги, не бажаючи, чи, може, не наважуючись, ставати на заваді сходженню на престол сина князя Рюрика, Ігоря, засновника києвокняжої династії Рюриковичів.
Та ми, українці, повинні виходити з того, що, незалежно від свого походження; від того, якою смертю помер Великий князь Олег і де похований, він на віки вічні належить до пантеону впливових і визначних вождів і полководців Стародавньої України, належить нашій національній історії.
