«Українська мова – мова єднання»– так називається спеціальний випуск журналу, започаткований Харківським видавничим домом «Відомі імена», за сприяння Причорноморської академії мовних технологій та комунікацій етносів, який нещодавно побачив світ у Харкові, але за змістом своїм щонайтісніше пов’язаний з Одещиною. Річ у тім, що він повністю присвячений VІІІ Загальнонаціональному конкурсові «Українська мова – мова єднання», організатором якого стала Одеська обласна організація Національної спілки журналістів України, очолювана заслуженим журналістом України Юрієм Работіним (голова правління) та Володимиром Невмитим (заступник голови).
Традиція проведення подібних загальнонаціональних конкурсів започаткована була в 1999 році, з ініціативи Міністерства інформації України та Національної спілки журналістів. І називався він тоді “Українська мова – мова державна”. Конкурс нібито був успішним, та оскільки ніяких особливих перспектив щодо його фінансування та організації у всеукраїнському масштабі не проглядалося, то все йшло до того, що захід цей мав залишитися одноразовою акцією.
Та, як мовиться у вступній статті цього видання “Квітни, мово наша рідна“: “Піти добрій справі в небуття не дали голова Одеської обласної організації НСЖУ Юрій Работін та його заступник на цій суто громадській посаді, власкор Українського радіо Володимир Невмитий. Вони якщо й були на що багаті, так це на невичерпний ентузіазм, організаторський хист і розуміння державної значущості Всеукраїнського мовного конкурсу. Й ось уже восьмий рік поспіль Юрій та Володимир, разом з такими ж патріотично налаштованими ентузіастами, “пруть плуга”. Слід сказати, що всеукраїнський конкурс “Українська мова – мова єднання” – не єдине культурно-просвітницьке дійство, організацією якого опікується Работін. Він, окрім усього іншого, очолює оргкомітет міжнародної акції “Подаруй дітям-українцям Молдови книгу”.
За останні шість років учасники Одеського книжково-пісенного автокаравану під час відвідання населених пунктів Придністров’я, де компактно проживають етнічні українці, передали школам майже 15 тисяч підручників і творів класичної літератури, виданих українською мовою.
Конкурси влаштовуються таким чином, що кожного разу обирається якийсь певний марштур, який включає три-чотири області. Так от, VІІІ конкурс охоплював три ключові пункти такого “пізнавально-мовного маршруту”: Одеську (де він стартував), Донецьку та Луганську області. Якщо виходити з основної мети конкурсу – “через друковані та електронні ЗМІ стимулювати розвиток мовної культури в Україні як одного з вагомих чинників піднесення рівня духовності нації та розбудови української державності”, то маршрут було обрано досить вдало, оскільки він пролягав саме тими регіонами, в яких впровадження української мови є проблематичним, з огляду на історичні реалії.
Досить цікавим та пізнавальним у даному контексті є розділ журналу, який стосується українського буття на Донбасі – “Донеччанський калейдоскоп”. З цікавістю знайомимося тут з виступами голови Донецької облдержадміністрації Володимира Логвиненка; голови Донецької облради Анатолія Близнюка; головного редактора газети “Україна козацька”, лауреата VІІІ загальнонаціонального конкурсу “Українська мова – мова єднання” Світлани Чорної; головного редактора обласної газети “Донеччина”, і теж лауреата конкурсу, Ігоря Зоца...
Услід за делегацією учасників конкурсу, автори цього видання ведуть своїх читачів вулицями та портовими причалами Іллічівська, де своєрідним гідом виступає мер міста Валерій Хмельнюк; різними регіонами Полтавщини, Донеччини та Луганщини. На чудовому емоційно-літературному рівні подано публіцистичний нарис (з елементами репортажу) “Енергетика стусового кола”, в якому відображено “донецькі шляхи” талановитого поета, політв’язня комуністичних концтаборів Василя Стуса та відтворено сьогоденне вшанування його творчості і його боротьби. Водночас есе “У мовному сузір’ї Даля і Грінченка” ще раз звертає нашу увагу на те, скількох видатних діячів вітчизняної словесності дала нам земля Донецька.
Коли ми говоримо про проблеми поширення української мови, то не забуваймо, що йдеться саме про українську мову, а не про той дивовижний суржик, який сформувався в південних, східних та й у всіх інших регіонах – теж, нехай і меншою мірою. Тож варто погодиватися зі вчителькою Світланою Козаченко з міста Зінькова, що на Полтавщині (теж учасницею VIII Загальнонаціонального конкурсу), яка з болем у душі пише:
“Багато хто вважає, що на Полтавщині немає проблем із вживанням рідної мови. Та, насправді, це далеко не так. Я вже 18 років викладаю в школі українську мову, і весь цей час воюю за її чистоту, проти надмірного вживання русизмів у писемному мовленні учнів. Власне, йдеться про несвідоме – ще з дитячого віку - калічення рідної мови, її трансформацію у горезвісний суржик, активним пропагандистом якого є, на жаль, наш земляк Андрій Данилко (йдеться про актора, що виступає в образі “Вєрки Сердючки” – Б.С.)”.
До цього вислову шановної вчительки можна хіба що додати, що вона бореться проти вживання русизмів у писемному мовленні, в той час, коли в усному мовленні суржик ще жахливіший. Але то вже деталі.
Процес мовної українізації – складний, він має економічні, соціальні, політичні та суто національні підвалини. І варто прислухатися до іншого героя цього видання, доктора технічних наук, професора і першого ректора Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля Михайла Мирного, який засвідчує і застерігає:
“Українську мову в навчально-виховний процес продовжуємо впроваджувати поступово і планомірно. Років сім-вісім тому цей процес тільки починали. Нині вже сорок відсотків університетських викладачів читають лекції, ведуть семінари, колоквіуми тощо винятково державною мовою. Понад 90 відсотків дипломних робіт виконують українською мовою.
У цьому ж напрямі діє створений студентами навчально-виховний центр “Україна і світ”. Подальша реалізація комплексу конкретних заходів, вироблених ректоратом, дасть змогу повністю трансформувати університет в україномовний”.
Як бачимо, йдеться про справді державний, науково обгрунтований та національно виважений підхід до проблеми поширення української мови в університетських аудиторіях. А це дуже важливо, адже з часом тисячі й тисячі випускників цього вузу стануть вчителями, керівниками різних рівнів, тобто тими людьми, від яких безпосередньо залежатиме процес поширення української усної та ділової мови.
Добре вчинили представники Причорноморської академії мовних технологій та комунікацій етносів і видавничого дому “Відомі імена”, що видали цей, як вони називають, журнал. Хоча, як на мене, маємо колективний збірник чи альманах. Та питання не в термінах. Головне, що це солідне видання – “Українська мова – мова єднання” – побачило світ, і що воно стало природним продовженням VIII Загальнонаціонального конкурсу з тією ж назвою, засвідчуючи для нащадків його перебіг та підсумки.
