Ці пушкінські слова мимоволі спали на думку, коли завідувачка Військово-історичного музею Червоного Прапора Південного оперативного командування лейтенант медичної служби у відставці Валентина Іванівна Лучинкіна, котра удостоєна багатьох бойових орденів та медалей, вручила мені перші примірники “Путівника” та буклета, що пахли фарбою, вони випущені до 40-річчя цього по-своєму унікального храму військової історії. Завідувачка з гордістю повідомила, що на вересень нинішнього року музей відвідали 13640 чоловік і припустила, що на кінець грудня цифра наблизиться до минулорічної – 16000, а можливо, і зросте.
Якщо цей показник розглядати на загальному тлі нинішнього повсюдного спаду духовного та військово-патріотичного виховання, насамперед, підростаючого покоління, то його можна вважати вагомим. При цьому взявши до уваги той факт, що за штатом тут, крім завідувачки, працює лише один екскурсовод і навіть немає дуже необхідного доглядача. Тому багатьом, хто хоче побувати у музеї, доводиться відмовляти в його відвіданні. Досвідчений, високоерудований екскурсовод, котрий пройшов нелегкими військовими дорогами, полковник у відставці Новомир Іванович Царихін просто не взмозі фізично задовольнити запити усіх екскурсантів – і місцевих, і приїжджих. А як свідчать вдячні записи, у них побували сотні тисяч людей не тільки з багатьох регіонів України, а й із Росії, Білорусі, Болгарії, Польщі, Китаю, В’єтнаму, Швеції, Казахстану та інших країн, члени місій ООН, представники армій НАТО, урядові делегації.
Під час спілкування з ветеранами-активістами я впевнився у тому, що музей-ювіляр сьогодні став чи не єдиним активним осередком, де, так би мовити, не тліє, а горить вогонь пам’яті про героїчну історію нашого народу, предметно провадиться військово-патріотичне виховання, обстоюється правда про Велику Вітчизняну війну багатонаціонального радянського народу проти фашиської Німеччини та її сателітів. Адже сьогодні тим, хто боровся з фашистами, вже за вісімдесят, і вони вже не можуть бути частими гостями у тих же школах, вузах, військових частинах, де раніше розповідали про свої шляхи-дороги фронтові, про подвиги бойових побратимів, котрі не жаліли крові і самого життя, захищаючи від окупантів рідну землю та визволяючи її.
Валентина Іванівна розповіла про те, скільки сил і старання доклали до створення і розвитку музею, відкритого напередодні 50-річчя Великої жовтневої соціалістичної революції, він став свого роду унікальним, її попередники. Біля його джерел був фронтовик полковник Леонід Петрович Корень. Його естафету прийняв двічі Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант Володимир Авраамович Алексенко, котрого змінив С.В. Стоянов. Очолювали музей Володимир Кудрятович Садиков та Костянтин Вікторович Оборін. Багато зробив для зростання його популярності полковник Лев Іванович Гуськов.
Сьогодні на, так би мовити, моральному балансі у завідувачки музею перебуває фонд з п’яти тисяч безцінних експонатів, починаючи від пищалів ХV століття до зразків стрілецької та іншої зброї часів Першої світової, громадянської та Великої Вітчизняної воєн. Особливе місце в експозиціях відведено історичним документам, спогадам свідків подій різних років. У них виставлені особисті речі, нагороди видатних військових начальників, офіцерів та рядових бійців, котрі проявили мужність, героїзм у боях з ненависним ворогом. Всебічно відображено і життя сучасної армії.
Автор не ставив за мету розповісти читачам про експозиції музею, для цього потрібно було б багато газетних публікацій. Хочеться порекомендувати тим, хто ще не переступав його поріг, побувати у залах, торкнутися душею до того минулого, в якому джерела нашого сьогодення. І, користуючись можливістю, - зверніть увагу на необхідність підтримки цього науково-просвітницького закладу Міноборони України, осередку непідробного, а справжнього, загартованого в суворих випробуваннях патріотизму, що базується на непохитній історичній правді. На його документальній і предметно-експонатній базі пишуться статті, книжки, реферати, дипломні роботи, створюються кінострічки. Найбільшу цікавість у відвідувачів викликають матеріали про боротьбу за незалежність України та про ВВВ.
Гадаю, що сорокарічний ювілей музею, стане відліком конкретної роботи щодо збільшення штату працівників, його технічного оснащення, і до свого золотого ювілею він підійде таким же авторитетним та потрібним, яким є нині, незважаючи на усі складнощі. А для впевненості у тому, що так воно і буде, є підстава. Валентина Іванівна Лучинкіна з великим задоволенням повідомила про те, що командувач військ ордена Червоного Прапора Південного оперативного командування генерал-майор Петро Михайлович Литвин, після вступу на посаду, побував у музеї, вважаючи, що формування громадянина та патріота Вітчизни, її захисника повинно розпочинатися з дитинства. І в цьому велика роль належить військово-історичним музеям. Саме вони зберігають і популяризують найкращі бойові традиції багатьох поколінь.
Висловивши впевненість у тому, що працівники музею, який можна справедливо вважати “бойовим підрозділом військової історії та військово-патріотичного виховання” ПівденОК, і в подальшому будуть активно та творчо виконувати свою місію, він допоміг знайти частину коштів для видання ювілейних “Путівника” та буклета. До цієї благородної акції залучився і його брат Герой України Володимир Михайлович Литвин. Внесли свій внесок і підполковник запасу, колишній воїн-афганець, розвідник, кавалер бойових орденів Костянтин Вікторович Оборін та інші наші земляки. Хочеться вірити, що коло тих, кому небайдужа подальша доля музею-ювіляра, який посідає особливе місце серед історичних пам’яток Одеси та всієї області буде зростати. Символічний і той факт, що в день, коли буде відзначатися ювілей, у музеї молоді воїни Збройних сил України приймуть військову присягу на вірність народу України.
