...Вже понад півстоліття він виходить на сцену Одеської філармонії, – а з музикою пов'язаний усе своє життя. Володимир Лазаревич САКСОНСЬКИЙ – заслужений артист України, лауреат Дерибасівської премії. Ми зустрілися через кілька днів після блискучого виконання Володимиром Саксонським, разом із Одеським Національним філармонійним оркестром, концерту № 3 до мінор Бетховена.
Нам
бракувало часу...
– Я народився у родині відомого музиканта, але так вийшло, що моєю першою вчителькою музики була мати. Батько був проти того, щоб навчати мене: це мало зайняти багато часу й невідомо, що могло вийти. А мати була стоматологом, але в дитинстві навчалася музиці, як усі одеські діти за тих часів. Потім, недовго, я займався у приватних викладачів. Коли ж батько вперше послухав мене, то погодився, щоб мене навчали, але лише для того, – щоб просто знав і любив музику. Однак виходило добре, і я пішов навчатися до школи Столярського, яка тоді лише починала працювати. До війни я закінчив чотири класи.
Від’їздили ми з Одеси у липні, для працівників культури було виділено спеціальне судно. Розпочалася епопея евакуації. Ми були впевнені, що їдемо тижні на два, якнайбільше, на місяць. Жодних теплих речей не брали. Перша зупинка була у Херсоні. Коли там довідалися, що приїхав Лазар Якович Саксонський, – а в нього була всесоюзна популярність, – його наступного ж дня зарахували на роботу до філармонії. У Херсоні пробули тижнів два, виявилося, що не такі вже й гарні справи, і ми поїхали далі. Були Сталінград, Уфа, зрештою, Алма-Ата, де ми пробули до 1945 року.
Там вже були артисти із Одеси – Лідія Атманакі, Аркадій Астахов, Симон Сімаров, і батько одразу влився до концертної бригади, яка обслуговувала Північно-Західний фронт. У 1941-1943 роках він майже не бував вдома. А у 1943 вийшов наказ – перевести Лазаря Саксонського на посаду головного концертмейстера оперного театру. У 1940-му відкрили консерваторію, і батько викладав там.
А я навчався далі й за час війни закінчив музичне училище. Коли ми повернулися до Одеси, пішов вступати до консерваторії. Мені сказали залишити диплом і прийти 1 вересня о пів на дев'яту на заняття. Це був останній рік, коли можна було так вступити до Одеської консерваторії – потім розпочалися конкурси.
Я потрапив до Марії Митрофанівни Старкової, але вона була дуже поважною професоркою, давала лише консультації й направила мене до своєї асистентки. Кажучи відверто, ані з тією, ані з другою я не знайшов спільної мови.
До війни я займався із чудовим викладачем Цецилією Йосипівною Мошкович – вона опікувала своїх учнів як квочка, ми усі в неї бували вдома. В Алма-Аті моїм викладачем була зовсім дивна людина – професор Кишинівської консерваторії Гуз. Інтелігентна людина, чудовий піаніст, до мене звертався лише "на Ви". Він довіряв своїм учням, постійно запитував: "А як Ви думаєте? А давайте-но спробуємо такий варіант", – і мені це імпонувало. А в Одеській консерваторії – по-іншому...
Ми із Юрієм Владимировим, майбутнім композитором, були затятими прихильниками джазу й вирішили організувати об'єднаний джазовий ансамбль – зі студентів музичного училища та консерваторії. Ось чим я займався, – і це дуже не подобалося нашому директорові Костянтину Федоровичу Данькевичу. І коли він у 1947 році запросив до консерваторії Людмилу Наумівну Гінзбург, яка до цього працювала в Москві асистенткою Генриха Нейгауза, то сказав мені: "Твоє неробство мені набридло і, незважаючи на те, що ти Лазаря Яковича син (Данькевич дружив із моїм батьком), якщо не почнеш займатися, вважай, що тебе у консерваторії немає. Ти переходиш до Людмили Наумівні й маєш стати там першою людиною". І я перейшов. Розпочалося зовсім інше життя. Було так, як у дитинстві, у Цецилії Йосипівни Мошкович. Ми усі, хто був у класі в Людмили Наумівни, були вхожі до її дому. Вона організувала музичний клуб, і ми грали дуети, перекладання симфоній у чотири руки. Це було доповненням до навчального процесу. У нас почало просто не вистачати часу! І почалася інша музика, те, що робила Людмила Наумівна, я повністю підтримував. Мені усе це дуже подобалося, і я цілком пристойно закінчив консерваторію у 1951 році.
Призначення одержав до Луганська – до музичного училища та філармонії. В училищі вже працювали випускники нашої консерваторії. Мене визначили на півтори ставки, навантаження було велике – і я не пішов до філармонії. Через місяць викликали мене до прокуратури і поцікавилися, чому я не з'явився за призначенням – до філармонії. Але я сказав: "У мене велике навантаження в училищі, а хіба в нас можна змусити людину працювати 16 годин замість 8?" Це мене й врятувало...
А у 1953 році я одержав запрошення на роботу до Одеської філармонії. Тут треба сказати, що я ще працював у Будинку культури – там була хорова капела, якою керував брат Ісака Осиповича Дунаєвського, Михайло Осипович. Він запропонував мені допомагати йому вечорами, а іноді я проводив репетиції замість нього. Потім він переїхав до Москви, а новим хормейстером вирішили призначити мене. А тієї весни, коли я розпочав працювати, наш хор виступив із вокально-хоровою сюїтою на огляді художньої самодіяльності – й посів перше місце. Ми мали їхати до Києва, а паралельно колектив висувався на звання "народного", а керівник, автоматично, – на звання заслуженого діяча мистецтв! Але, незважаючи на такі райдужні перспективи, я все ж таки вирішив повернутися до Одеси.
Тут спочатку, близько двох років, я працював у естрадному колективі. Потім мене перевели до класичного сектору лекторійного відділу, а пізніше я розпочав виступати із сольними концертами й раз на рік виступав із симфонічним оркестром.
Свій слухач
– Володимире Лазаровичу, яким тоді було "музичне життя" в Одесі?..
– На гастрольні виступи до філармонії ходили, на "своїх" – мало. Якщо половина зали збиралася – добре. Тоді щопонеділка проходили концерти у Великій залі й дуже часто у Літньому театрі у Міському саду. Взагалі, на цікаві концерти завжди приходили. Зараз у багатьох стосунках краще, – з того часу, як Хобарт Ерл з'явився... Щоправда, ходять, переважно, люди літнього та середнього віку, – хотілося б, щоб більше було молоді. У мене, на щастя, за ці роки сформувався свій слухач, який чекає на мої виступи. І я можу віднести до своїх досягнень те, що є публіка, яка бажає слухати музику.
– Ходять "на Вас" чи на певну програму у Вашому виконанні?
– І на те, й на друге.
– Ваші улюблені композитори – це...
– Я обожнюю Моцарта – і тому граю його дуже мало. Незважаючи на усю гадану його простоту, треба бути величезним майстром, щоб домогтися цієї простоти. Я дуже люблю Баха, Шопена, Шумана – це в мене від батька, він обожнював Шумана. Є для мене такі композитори... Я навіть не уявляю, як можна було творити таку музику, яку творив Рахманінов. Для мене найдосконалішими авторитетами у композиторській майстерності є Рахманінов і Римський-Корсаков. Усе, що ними написано, абсолютно геніально. Це ще зі студентських років йде. Я закінчував консерваторію, окрім усього іншого, Третім концертом Рахманінова і потім грав його твори з оркестром. У квітні будуть відзначати рахманіновську дату, і я із задоволенням виступлю у цьому концерті. Але для мене це дуже відповідально – зіграти Рахманінова, після того, що він і сам – геніальний піаніст. Я слухав записи його гри й дивувався, як це виходить у людини.
– Вам доводиться виступати на найрізноманітніших майданчиках, перед найрізноманітнішими слухачами. Чи завжди все вдається?
– За час роботи у філармонії я пристосувався грати на інструментах різної якості. Іноді мені навіть стає незручно. Був такий випадок... Ми постійно працюємо у санаторії імені Горького, – а там жахливий рояль. Я виконував вальси Штрауса. І мені так соромно було, коли після концерту до мене підійшов чоловік і запитав: "Скажіть, будь ласка, ви грали грюнфельдівську обробку цього вальсу?" Після цього я сказав, – доки не відремонтують інструмент, більше туди не піду. Ми багато працюємо у школах, але тепер роблять по-іншому – учнів привозять до філармонії. І останнім часом я намагаюся виконувати суто класику. Якщо раніше я ще міг, як кажуть, йти на повідку у слухачів і грати легку, більш доступну музику, то зараз... Я виходжу із того, що люди знудьгувалися. По радіо, телебаченню звучить багато такого, що і музикою не можна назвати, і людська душа знудьгувалася за справжнім. Коли учням я граю "Місячну сонату", першу частину, – вони сидять як миші. Мені говорили спочатку: "Що ви робите? Провалиться концерт!" Не провалився: коли справжня музика – діти слухають.
– Чим Ви керуєтеся, обираючи твори для виконання "на біс"?
– Є певний набір таких творів. Це залежить від того, що було в програмі, яка публіка, як приймали.
– Чи потрібні гастролі, адже раніше вони були постійно – і по всьому Радянському Союзу?
– Тепер їх практично немає, якщо бувають, то дуже рідко. І це просто біда. Раніше, коли я готував програму, то потім їхав з нею, наприклад, до Вінниці, ще кудись по Україні. Зараз, після року роботи над програмою, – раз зіграв, і більше ніде її повторити. Це величезний недолік і пов'язано це із загальним станом культури. За "поганих" радянських часів держава вважала, що треба піднімати культуру. У ті роки з моєї ініціативи було створено інструментальне тріо (скрипка, віолончель, фортепіано). Із гастролями ми об'їздили увесь Радянський Союз. А тепер – один сольний виступ на великій сцені на рік. Але ж це – лише обкатування, я ж, лише на третій – четвертий раз почуваю себе вільно. Святослав Рихтер із новими програмами спочатку об'їжджав Золоте кільце, і лише потім виступав у Великій залі Московської консерваторії. І це правильно – програма має напрацюватися. Філармонії сьогодні, на жаль, ніде працювати. Майже не залишилося Будинків культури, інших майданчиків. Немає театру у Міськсаду, Зеленого театру (південне місто – без літнього майданчика?), естрад-мушель, які раніше були у кожному парку, – але ж це усе – філармонія. Колись ми часто їздили в область, це входило до обов'язків філармонії. Зараз у нас є транспорт, – але немає обопільної зацікавленості. Щоб поїздки відновилися, потрібна координація зусиль з обох сторін...
