Ніна Степанівна Студенюк – особистість багатогранна, сповнена життєвим та професійним досвідом, новими ідеями. У Кодимському районі вона відома багатьом, хоч і народилася, і виросла, і все життя працювала в селi Івашкові. Режисер за фахом, вона кілька десятиріч очолювала сільський Будинок культури, який при ній дійсно був центром дозвілля, а поряд з древньою Покровською церквою – і осередком духовної культури.
Село Івашків має багату історію, мальовничу природу. Суміш етнічних культур українців і поляків, які кілька століть тому були завезені з польських воєводств ще князем Любомирським на ці колись його землі, наклала відбиток на менталітет села, характер івашківців, традиції. Село козацької слави розкинулось на схилах Москалевого яру, на берегах вже міліючої річки Савранки, посеред криниць з чистою джерельною водою.
Це село визначило долю Ніни Степанівни. Робота у Будинку культури дала змогу жінці знайомитися з долями односельців, їх предків, минулих поколінь, а щира віра в Бога – зануритися у історію Івашківської церкви. Адже нинішній Покровський православний храм – блакитна дерев’яна споруда, збережена донині, вважається пам’яткою архітектури дерев’яного зодчества. Побудований він з дубових стовбурів товщиною до 7 вершків (45 см) у діаметрі. Вміщує до 700 мирян. Перша ж церква на території Івашкова була зведена на честь Миколи Мерлікійського Чудотворця. Вона була однокупольною, невеликих розмірів. За народними переказами тут зберігалася давня святиня – ікона Миколи Чудотворця. Про неї Ніна Степанівна зібрала легенди, які тут ходять протягом століть. Одна з них народилася у XVII столітті, коли Туреччина володіла територією нинішніх Балти і Кодими. Палали села, зазнавали руйнації будівлі, але до Івашкового завойовники не змогли і поткнутися. Святий образ захищав його мешканців.
– На жаль, куди він з часом подівся, нікому не відомо, – каже Ніна Степанівна, – адже церква у наступні роки переживала нелегкі часи.
Сьогодні Івашківський Покровський храм – святиня не лише села, а й району. Миряни дотримуються усталених традицій своєї церкви, сільських обрядів. А Ніна Степанівна теж тривалий час є прихожанкою церкви – храму своїх батьків, дідів та прадідів.
За традицією її села та сім’ї вона вже давно займається рукоділлям і прославилась на весь район, як майстриня-вишивальниця, в’язальниця, бо досягла у цих видах ужиткового мистецтва вершин. Рівних їй у цілій окрузі не знайдеться. Роботи майстрині – вишиті та в’язані гачком, – багатогранні за кольорами та сюжетами, технікою виконання, кожен виріб має свою історію. Багато витворів майстрині побувало на виставках різного рівня.
У останні роки, коли Ніна Степанівна не має змоги вільно пересуватись і виходити на вулицю, однак руки та розум не можуть обходитись без роботи, вона вирішила зробити добру справу для села, його людей та нащадків – написати історію села Івашківа. Адже за час колишньої роботи у неї і в пам’яті, і в архіві збереглися історичні факти і спогади івашківців про події давніх часів, фотографії. Все це було зібрано нею, а зараз акумулюється при написанні історії.
У її архіві є фотографія часів Першої світової війни. Надіслана вона Ісидором Кушніром з полону, у який він потрапив. На звороті написано старослов’янською в’яззю: «В память моего австрийско-венгерского тяжелого страдальческого плена. Тяжело и очень тяжело мучусь, не знаю свого конца подобно как птица не знает, когда ее выпустять из клетки». Фотографія датована 1916 роком. Ісидор Кушнір повернувся з полону до Івашкова і прожив тут до 96-літнього віку.
Є також топографічна карта позаминулого століття, де позначено такі населені пункти, як Кодима, Івашків, Пиріжна, Писарівка, Серби та Французьке. Івашків серед усіх – найбільший населений пункт з великою територією, позначеною вітряками. Збереглось багато купчих документів і навіть план забудови нинішньої Покровської церкви.
Село у різні віки відносилося до різних губерній та волостей.
Ніна Степанівна до цієї справи залучила і свого чоловіка – Миколу Яковича. У ролі, так би мовити, «виконавчого директора». Він після отримання пенсії купує бензин і звозить до Ніни Степанівни літніх івашківців, щоб ті розповідали їй свої спогади «вживу», привозили фотографії давніх часів, які можуть стати ілюстраціями майбутньої книги.
Хотілося б, щоб і сільська влада хоча б чимось допомогла у цій корисній справі людині, яка за це взялась, тим більше, що пише цю історію нехай і не історик, то принаймні фахівець-режисер, яка має талант до написання, дослідництва, творчості.
Та це, власне, стосується і інших людей – вихідців з Івашкова, які матеріально визначились у житті. Адже свята справа – допомогти побачити світ такій книзі. Дивись, івашківці будуть пишатися своєю малою батьківщиною і тим, що народилися у Івашкові.
