Голоду за свого життя мені не довелося зазнати, оскільки народився задовго після війни, а відтак і після останнього голодомору. Але це лихо чорним смерчем пронеслося над моїми рідними, близькими, над селом, де народився і виріс, над усім районом. І скільки б не минуло десятиліть, жахливі події 1932-1933 років повертаються в нашу пам’ять зі своїми болями, стражданнями.
Дослідники не вивчили належним чином економічних, демографічних, соціально-психологічних та морально-етичних наслідків голоду в Україні. Здебільшого історики займалися підрахунками кількості жертв голодомору; але вони виходять за межі лише демографічних втрат населення.
Вперше про масову смертність в Україні повідомили статисти, що займалися переписом 1937 року. Аби збагнути жахливі наслідки, варто звернутися до документальних свідчень: “...Винятково висока смертність у 1933 році була локалізована переважно на Україні, кількість померлих становила... більше половини всіх померлих по СРСР”.
Об’єктивні дані перепису вказують на брак населення, тобто висвітлюють його недооблік. Досить складно встановити за матеріалами перепису абсолютну кількість померлих саме від голоду, бо є ще велика кількість депортованих і репресованих селян, що їх вивезли за межі України.
На превеликий жаль, ми не маємо свідчень і даних про кількість розстріляних, забитих різними уповноваженими, про селян – в’язнів ГУЛАГу як дармової і підневільної робочої сили, що споруджувала “величні будівлі першої п’ятирічки”.
Важко з морської води вилучити прісну, а ще складніше назвати абсолютно точно кількість померлих від голоду. Але навіть найдостовірніша статистика неспроможна передати жахливих картин голодомору. Вони ще й досі ятрять душу, болем постають у нашій пам’яті.
Великих втрат зазнав наш Балтський район. Лише до березня 1933 року в селі Плоскому померло 369 чоловік. Архівні дані стверджують, що в Саражинці не стало 261 чоловіка. Мальовниче село Чернече почорніло від жаху – 300 жителів зарили в загальній могилі; у Гольмі – 280 селян, Обжилому – 267, Пужайковому – 360 чоловік, Перельотах – 245, Переймі – 150, Піщаній – 310 чоловік. Голодувало й Білине – 250 селян за кілька місяців померли.
Та найстрашніше те, що голодне лихоліття, яке випало на долю населення району, найболючіше вразило дітей. Вони виявилися найменш захищеними, не брали участі у колгоспному виробництві, а відтак не одержували рятівних 100-300 грамів хліба на працюючого. У нашому районі з дітей віком від чотирьох до десяти років 37% не судилося дожити до 1934 року.
Соціально-економічні експерименти тоталітарного режиму над селянами, масові репресії проти інтелігенції, хижацьке розкуркулювання і голод викликали хвилю безпритульних дітей. Великими юрбами, ніби голодні галченята, зліталися вони до Балти, Одеси за порятунком. Є свідчення, коли за безвиході батьки приносили виснажених голодуванням немовлят до різних установ, лікарень, залишали їх. А скільки було ненароджених, фізично й духовно понівечених дітей!
Сумна і досить трагічна статистика голодомору не вигадана, а досить реальна, достовірна. У квітні 1933 року було вибірково обстежено 17 сіл нашого району. Із 2450 чоловік, які голодували, 1541 були безнадійно пухлими. Це – діти. Ганебними і водночас злочинними були відверті вбивства дітей за розкрадання так званої соціалістичної власності.
Відомо, що 7 серпня 1932 року ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення громадської (соціалістичної) власності”, яку народ назвав декретом про “п’ять колосків”. Судові й позасудові органи чинили безкарно глум над селянами, масово забивали дітей, що піднімали з колгоспного поля декілька колосків.
Голодні й до нестями виснажені діти полохливо лущили недостиглі колоски, жадібно жували масу. Від надмірного поїдання сирої білкової клітковини не витримували їхні виснажені шлунки: діти помирали через декілька годин.
У нашому районі масовий голод розпочався в грудні 1931 року і тривав до вересня 1933 року, тобто не вщухав упродовж 22 місяців.
Аналізуючи трагічні сторінки історії українського народу, з’ясовуючи ступінь вини тодішнього керівництва країни, робимо відповідні висновки. Адже цього вимагає історія, вимагає наш час – час неупередженого аналізу тих соціально-економічних перетворень. Тільки з урахуванням уроків минулого, серед них і тих драматичних, які дав нам 1933 рік, ми можемо йти у майбутнє.
Правда про голод потрібна не лише тим, хто його пережив, а насамперед молодому поколінню. Ми не маємо права на забуття, щоб не допустити повторення цієї страшної трагедії.
24 листопада, о 16 годині, у Загальнонаціональній хвилині мовчання вся країна схилила голови та вшанувала пам’ять мільйонів людей, життя яких у мирний час обірвала голодна смерть на найродючішій у світі землі.
Відразу після хвилини мовчання розпочалася акція “Засвіти свічку”, що проходила одночасно на всій території України.
В ній брали участь і жителі Балтщини, бо Голодомор 1932-1933 років торкнувся кожної родини. Ми постраждали всі, бо кожен втратив частку свого коріння. Ще живі люди, які пам’ятають голодомор і можуть розповісти про нього. Ще є шанс засвоїти урок історії не заочно, за підручниками, а через безпосередній контакт з очевидцями, але з кожним роком така можливість зменшується. Тож давайте разом звернемося до нашої історії і станемо духовно чистішими, мудрішими, сильнішими, досконалішими.
