АЛЕКСАНДР ЩЕРБАКОВ. СУЩЕСТВУЕТ ИСПОВЕДЬ ДУШИ. ОЧЕРКИ, СТИХОТВОРЕНИЯ. ОДЕССА, 2007.
В одній із публіцистичних статей Белли Єзерської, одеситки, яка тепер живе в Штатах, натрапляю на слова, котрі знову й знову змушують замислюватися і над минущістю людської слави, і над непередбачуваністю “пам’яті поколінь”, а головне – над значенням таких посмертних видань, як оце видання нарисів, віршів та рецензій відомого одеського журналіста Олександра Щербакова: “Спрашиваю своих молодых (?) пятидесятилетних друзей: «Помните Щербакова?» Никто не помнит. О память человеческая… Как тут не воскликнуть вслед за поэтом: “Так проходит земная слава”.
Слава была, прямо скажем, не глобальная, но одесская. А это тоже чего-нибудь да стоит. Лет двадцать, а может быть, и больше, Александр Андреевич Щербаков был заведующим отделом культуры одесской областной газеты “Знамя коммунизма”… В качестве культрегера, а не только в силу занимаемой должности, Щербаков пользовался в городе популярностью и уважением. Он был умница. Он был стилист”.
У кращі світи Олександр Щербаков відійшов у досить поважному віці, проживши дев’яностолітню вікову позначку, а це означає, що він, до останнього дня зберігаючи працездатність свою, уособлював вже навіть не одне, а, враховуючи середній вік життя, два покоління наших земляків. Хлопчиною він ще застав революцію і громадянську: уже в зрілому віці пройшов шлях, відміряний йому Другою світовою; останні твори свої – есеїстичні, живописні та віршовані, писав уже в незалежній Україні, маючи змогу і по-житейськи, і по-мистецьки оцінювати цілу епоху власного життя, долі народу і, вважайте, половини цивілізованого світу.
Якщо виходити з давнього цивілізаційного постулату, що “Людина – це Всесвіт, який з нею народжується і з нею вмирає”, то це, власне, про Щербакова. От тільки було б несправедливо, якби все, породжене творчим Всесвітом цієї людини, відійшло у вічність разом із нею. І тут усі ми, особливо, ті, хто впродовж багатьох років був знайомий з Олександром Щербаковим, повинні бути вдячними його дружині Людмилі Мирошниченко, яка стала упорядником цього зібрання рецензій, нарисів, поетичних та живописних творів людини справді неординарної, чиє мистецьке слово має право на увічнення.
Я помню, как качались ели,
Когда на убыль шла война,
Как на разостланной
шинели
Делил махору старшина.
Верховный жрец солдатской веры,
Он весь высвечивался тут,
Являя чудо глазомера
И равноправья абсолют.
Чтоб каждый гвардии
окопный
Увидел, душу не казня,
Что можно быть
и расторопней,
Но справедливее – нельзя.
Я знав, що Щербаков пише вірші, але не знав його як Поета. Так буває. Так от, збірка “Существует исповедь души” – для мене це, передусім, відкриття Щербакова-Поета. Навіть якби він не написав жодного іншого вірша, крім того, фрагмент якого я оце щойно процитував, то й тоді мав би право залишатися в нашій поезії, як творець отієї, цілим поколінням радянських митців вистражданої “окопної правди”, до якої багатьом і багатьом поетам комуністичної доби доводилося іти через цензуру, “чорні списки непублікантів” та через офіційний, але не читацький, осуд. Вже навіть за цим твором Щербакова можна поставити в один ряд з такими метрами окопної філософії, як Іван Рядченко та Ізмаїл Гордон.
Не все в цій поетичній добірці Щербакова рівноцінне, в якихось творах виразно відчувається, що безсумнівний талант його не завжди вивершується таким же безсумнівним літературним досвідом; але кращі з його віршів... Вони божественно довершені у своїй філософічній глибинності пізнання суті людського буття. У них є все: і метафоричність мислення, й образність світосприйняття, і парадоксальність життєвого осмислення. Особливо виразно це проглядається у його поезіях “Песочные часы”, “Черный квадрат”, “Полонез”...
А ось знайомство з добіркою рецензій Щербакова я радив би починати з уважного прочитання грунтовної і межево правдивої та професійно вивіреної вступної статті Романа Бродавка “Уменье удивляться чудесам”, особливу увагу звернувши на його слова: “Решение вопросов, связанных с деятельностью учреждений культуры и искусства, нередко отдавалось на откуп людям малосведущим в этой области.Тем ценнее и важнее было мнение журналиста, который по-настоящему глубоко разбирался в этом, а кроме того, был бескомпромисен в оценках. Щербаков был именно таким журналистом. Я помню скандал, который разгорелся после премьеры в украинском театре спектакля “Оптимистическая трагедия”… Александр Андреевич со свойственным ему тактом написал рецензию, в которой сделал ряд справедливых замечаний, касающихся режиссерского решения и игры актеров. Это вызвало протест у руководства театра, которое пожаловалось в обком партии. Щербакова вызвали на бюро обкома, устроили над ним настоящее судилище, однако журналист от своей точки зрения не отказался. По тем временам это было актом большой смелости”.
Професіоналізм, уміння формувати і відстоювати свою думку – у поєднанні із рідкісною для театрального та кінокритика здатністю бачити за роллю чи режисурою “людину мистецтва”, з усіма її особливостями творчості, складностями характеру та непередбачуваностями буття... Саме це й дозволяло Олександру Щербакову створювати, тактовно формувати отой ефект олюднення будь-якої мистецької роботи, ефект розтину, сценічно-закулісного процесу витворення того чи іншого образу, разом із яким твориться й новий образ... самого актора.
Подивіться-но, як з цієї точки зору мудро і виважено розкриває нам мистецтвознавець Щербаков сценічні і душевні тривоги талановитого актора українського театру Миколи Сльозки (“От первого лица”); як заглиблює нас в “екранний світ” талановитого самобутнього кінорежисера Кіри Муратової; з яким знанням нюансів тогочасного літературного процесу та мистецької психології звертається у своїх рецензіях та аналітичних статтях до творчості знаних одеських поетів: Івана Рядченка, Бориса Нечерди або ще й досі недостатньо поцінованого у нас витонченого лірика Володимира Домріна. А як природно і проникливо спілкується О. Щербаков зі своїм читачем біля полотен Іллі Глазунова, Сергія Савченка та Олексія Попова.
Які б ювілейно-формальні почесті ми не віддавали митцям, що відійшли у вічність, найвищим проявом вшанування завжди залишалося видання їх творів, знайомство з ними покоління, яке вже не належить до їх сучасників. Саме таким вшануванням і стало видання творів Олександра Щербакова “Существует исповедь души”.
