(Продовження)
А я розумію, чому він так каже. Тому що, чесно пройшовши “слюсарні університети”, він залишався вірним своїй робітничій професії і тоді, коли успішно закінчив Одеський технологічний інститут холодильної промисловості, здобувши фах інженера-механіка холодильних і компресорних машин та устаткування; і коли, вже в 1990 – 1993 роках, навчався в Москві (розпочав за Радянського Союзу, а завершував у суверенній Росії) в Російській академії управління, здобувши по цьому ступінь кандидата економічних наук.
Він не віддалявся і не зрікався своєї робітничої професії, а навпаки, поглиблював її та розширював обрії, і тоді, як обіймав різні інженерно-керівні посади на промислових підприємствах Одеси, і коли йому довіряли посади заступника голови Іллічівського райвиконкому міста, заступника начальника Головного управління економіки Одеського облвиконкому; заступника начальника управління промисловості, енергетики, транспорту та зв’язку Одеської облдержадміністрації. Коли він утверджувався на посадах завідувача Одеського відділу у справах роздержавлення власності та демонополізації виробництва Мінекономіки України, чи директора Одеської ТЕЦ-2.
Громадська активність юнацьких років привела Георгія Арабаджи до того, що він побував на кількох виборних комсомольських посадах і, зокрема, обирався секретарем райкому комсомолу. І хто б там як не ставився зараз до комсомолу та його кадрів як до певного політичного явища, саме цей досвід громадської роботи, досвід роботи з окремими людьми і великими колективами, отої здатності слухати людей і вміння сказати людям те слово, якого вони чекають від тебе, а потім цього слова дотримуватися; знання апаратної роботи та роботи з паперами – всьому цьому він навчався там, у кабінетах комсомольського працівника, на комсомольсько-молодіжних будовах та в комсомольсько-молодіжних колективах.
І як же добре прислужився потім цей досвід Георгію Івановичу, коли майже десять років тому його вперше обрали заступником голови Одеської облради (згодом його обирали на цю посаду ще двічі); яким неоціненним виявися він в якості основи для всього того подальшого зростання, яке так потрібно було людині, що допомагала налагоджувати в молодій незалежній Україні, в одному з найпомітніших її регіонів – місцеве самоврядування.
Змінювалися політичні вітри та орієнтації, змінювалися президенти й уряди, змінювалися перші особи облради (неважко підрахувати, що Миколу Леонідовича Скорика слід вважати п’ятим за ліком головою облради, з яким він працює на посаді заступника), а Георгій Іванович Арабаджи залишався незмінним, а в якихось питаннях організації місцевого самоврядування та організаційної роботи на сьогодні, можливо, й незамінимим. Тому що досвід – є досвід, він набувається, шліфується і вивершується десятиліттями.
Ось чому Георгій Арабаджи іноді з сумом споглядає за сходженням на високі посади декого з сучасних політичних “висуванців”, які, замість того, щоб займатися проблемами громади, полегшувати життя своїх виборців, щоденно перейматися питаннями організаційної роботи – займаються лише одвертим політиканством. І це не вина їх, а біда, тому що нічого іншого в житті вони ще не вміють. Їх не навчили, не підготували. Георгій Іванович переконаний, що до кожної керівної посади людина повинна доростати – освітою, життєвим досвідом, професійним умінням, публічним гартом, своєю старанністю і порядністю. І саме в професійній непідготовленості багатьох кадрів він вбачає проблему проблем усіх рівнів нашого державного будівництва. Й особливо виразно це проявляється у непідготовленості кадрів місцевого самоврядування на рівні: сільрада – райрада, селищні та міські ради.
– Очевидно, нам слід повернутися до ретельного добору працівників апарату, оцінюючи їх не стільки за політичними симпатіями та партійною приналежністю, скільки за винятково діловими якостями, – пояснює він свою позицію. – Слід дбати про те, щоб на кожну посаду ми мали певний резерв претендентів, а це, як відомо, дозволяє мати вибір кандидатур, аби потім поспіхом не призначати “людей з вулиці”, яких ми не знаємо, які не мають досвіду та не володіють відповідними навичками; не вміють зживатися з колективом і працювати з виборцями, з представниками громади. Особливо вразливими залишаються у нас посади сільських голів. У деяких країнах, наприклад, існує чітке обмеження, згідно з яким на такі посади, як сільський голова, не можна висувати (і навіть пропонувати кандидатури) людей, які не мають відповідної освіти та підготовки. А в нас іноді трапляється так, що взагалі важко збагнути, чим керувалися виборці, висуваючи того чи іншого односельця в керівне сільрадівське крісло. Потім сама ж ця громада бідкається і хапається за голову. А людині вже сподобалися – і крісло, й посада, й авторитет. Єдине, чого вона не бажає – то це вчитися працювати і жертовно служити своїй громаді. До речі, про ці проблеми я нерідко веду розмови і зі своїми доньками. Ні-ні, стопами батька вони не пішли, але питаннями цими цікавляться фахово. Річ у тім, що Світлана за фахом психолог, зараз вона навчається в аспірантурі і працює на ниві соціальної реабілітації молоді. Тому, звичайно ж, у той чи інший спосіб виходить на проблему психології родини, формального та неформального лідерства в колективі: психології громади, влади і владності. А молодша донька за фахом своїм юрист, і тут уже сам Бог велів їй пізнавати сутність нашого сучасного буття, його законів і традицій.
Чи стануть доньки колись громадськими або політичними діячами – з цього приводу Георгій Іванович до жодних прогнозів не вдається. Він вважає, що обидві вони вибір свій зробили і в житті своєму самостійному визначилися. Що ж до громадської роботи, то питання родинної спадкоємності в ній досить проблематичне. Інша річ, що як батько він хоче, аби вони як найповніше самовиразилися.
А що стосується підготовки кадрів для місцевого самоврядування, то Георгій Іванович переймається цими проблемами не лише як заступник голови облради, але й як старший викладач кафедри державного управління Одеського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. Він знає, що на студентській лаві академії перебувають ті, хто вже має досвід роботи в органах державної влади та місцевого самоврядування, і хто ще туди обов’язково повернеться; а також ті (на заочному відділенні), від кого зараз залежить повноцінна діяльність сільрад, райрад, та держадміністрацій, різних закладів та установ. Ось чому, як людина відповідальна, він максимально використовує викладацьку кафедру, щоб наблизити своїх студентів до реалій сучасного життя, навчити їх вивіряти практику вітчизняними та іноземними науковими здобутками, коригувати їх реальною українською дійсністю, сучасними нашими реаліями, особливостями того чи іншого регіону.
Водночас чимало його лекцій поступово переходять у своєрідні диспути, в обміни досвідом, враженнями, інформацією, поглядами на формування влади і... формування самої громади. Отож як викладач він усе частіше ловить себе на думці, що навчання це є обопільним. З лекцій він повертається до свого робочого кабінету з такою масою інформації, вражень та матеріалу для роздумів, що ніяким іншим способом їх просто не набути. Адже в аудиторіях сходяться люди з різних районів і регіонів, різних національностей, різної віри та політичних поглядів. До речі, Георгій Іванович є і головою державної екзаменаційної комісії Одеського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. Знову ж таки, з одного боку це додаткове навантаження, а з другого – ще один спосіб зробити свій внесок у справу підготовки кадрів.
* * *
Оскільки впродовж багатьох років Георгій Іванович у той чи інший спосіб переймається проблемами державного устрою, і зокрема, устрою місцевого самоврядування, то саме собою з’явилося й природне захоплення (він не дуже полюбляє слово “хобі”) – історією України та історією багатьох інших країн світу. Втім, у даному випадку може йтися про щасливу поєднуваність захоплення з професійним інтересом, оскільки пізнання підвалин державотворення багатьма іншими народами дозволяє йому глибинніше проникати у сутність того, що відбувається зараз у молодій українській державі; а з іншого боку – вдало збагачує прикладами та порівняннями його викладацький багаж, осучаснює його лекції.
Ще одне його захоплення – геральдика: старовинні лицарські та аристократичні родові герби, виявлення законів геральдики при творенні давніх і сьогоденних гербів держав і міст, геральдичні знаки старовинних громадських об’єднань, торговельних фірм та виробничих марок. Заглиблюючись в історію геральдики, Георгій Арабаджи поступово відкриває для себе захоплюючу науку, що творилася впродовж віків майстрами-геральдистами багатьох країн і народів. Причому науку, яка зараз, на початку ХХІ століття, набуває нового дихання і нових обріїв, оскільки навіть у пострадянських країнах почали відроджуватися традиції рицарських орденів, пошуки свого дворянсько-аристократичного коріння. І невипадково саме Георгій Іванович очолює геральдичну колегію обласної ради. Кожен районний центр, кожне містечко, навіть деякі селища прагнуть тепер мати свій власний герб: по-перше, це модно, а по-друге, допомагає рекламувати свої товари місцевим виробникам, виходити з ними на всеукраїнський та міжнародний ринки.
Та яких би громадських посад і захоплень Георгія Івановича в розмовах наших ми не торкалися, він усе ж таки неминуче повертається до проблем місцевого самоврядування.
– Як би ми не вдосконалювали діяльність наших рад, – розмірковує він, – ефективність їх постанов буде низькою до того часу, поки не буде відроджено виконкоми. Тобто повинен існувати штат співробітників, які б реалізовували всі ті плани і задуми, котрі народжуються в сесійній залі, причому мають бути люди безпосередньо підконтрольні та підзвітні органові місцевого самоврядування. Я не ідеалізую виконавчі комітети в тому вигляді і в тій ролі, в яких вони існували; їх можна вдосконалювати, пристосовувати до сучасних умов. Але саму ідею було випробувано десятиліттями, в багатьох регіонах і республіках. Тому я вважаю, що великою помилкою було – ліквідовувати їх, позбавляючи місцеві ради такого важливого і дієвого засобу владної самореалізації. На мій погляд, саме відродження виконавчої влади місцевих рад залишається наріжним каменем їх реформування.
...Коли цей нарис уже готувався до друку, надійшов Указ Президента України про нагородження Георгія Івановича Арабаджи орденом Князя Ярослава Мудрого V ступеня. Ця нагорода логічно і справедливо поєднується з тими давнішими нагородами та відзнаками, якими вже було відзначено його внесок у розбудову місцевого самоврядування та державності незалежної України: Почесною відзнакою голови Одеської облдержадміністрації; Грамотою та Почесною Грамотою Верховної Ради України, орденом “За заслуги” ІІІ ступеня. Визначаючи підстави для нагородження Георгія Івановича орденом Князя Ярослава Мудрого, в Указі Президента мовиться: “За вагомий особистий внесок у розвиток місцевого самоврядування, багаторічну сумлінну працю і високий професіоналізм”. Прочитавши їх, я раптом упіймав себе на думці, що ці слова можуть слугувати девізом усього трудового життя Георгія Івановича Арабаджи, визначенням його основного принципу служіння громаді, служіння своєму народові.
